(044) 486–71–56 – Пряма телефонна лінія для допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької, Луганської областей та з питань діяльності Міністерства юстиції і підпорядкованих органів.         0–800–213–103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.         «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції АР Крим. Звертатися можна за телефоном: (044) 486-71-56.         До уваги неурядових організацій, вищих навчальних закладів та інших установ! Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини розроблено анкету для осіб, постраждалих внаслідок порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Російською Федерацією на окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також у Донецькій та Луганській областях України, та методичні рекомендації для її заповнення.         До уваги осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини! У зв'язку зі змінами, внесеними до Правила 47 Регламенту Європейського суду з прав людини, з 01 січня 2016 року було оновлено формуляр заяви та пояснювальну нотатку для його заповнення. З вказаними документами Ви можете ознайомитись у рубриці «Захист інтересів держави в Європейському суді» на офіційному сайті Міністерства юстиції України
Розпочав роботу новий сайт Міністерства юстиції України >>
Міністр юстиції України Петренко Павло Дмитрович
Петренко Павло Дмитрович
Міністр юстиції України

Тимчасовий захід як „засіб забезпечення” прав заявників до Європейського суду з прав людини

Всім відома ситуація, коли в українському процесі для гарантування виконання рішення суду на будь-якій стадії процесу судом може бути вжито заходи, які забезпечують позов. Це, на приклад, може бути накладення арешту на майно або кошти відповідача, заборона вчиняти певні дії тощо.

Аналогічний порядок забезпечення прав заявника існує під час розгляду справ в Європейському суді з прав людини (далі - Суд).

Питання забезпечення прав заявників, або застосування тимчасових заходів (саме такий термін вживається Судом) регулюється Правилом 39 Регламенту Європейського суду з прав людини, у якому зазначено:

„1. Палата або, коли це доцільно, її голова може - на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи - вказати сторонам, який тимчасовий захід, на її думку, слід вжити в інтересах сторін або в інтересах належного провадження у справі... "

Хоча тимчасовий захід в тексті Конвенції про захист прав і основних свобод людини прямо не згадується, його положення тісно пов’язані зі статтею 34 Конвенції:

„Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушень однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі договірні сторони зобов’язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права."

Раніше Суд стверджував, що положення щодо здійснення права на подання індивідуальної заяви до Суду (ст. 34 Конвенції, у старій редакції – ст.25 Конвенції, яка діяла до набрання чинності Протоколу № 11) є однією з основоположних гарантій ефективності конвенційної системи захисту прав людини. Інтерпретуючи це вихідне положення, Суд повинен взяти до уваги таку особливу рису Конвенції, як згода на загальне виконання прав людини та основних свобод. На відміну від класичних міжнародних договорів Конвенція містить у собі більш ніж просто обопільні зобов’язання між Державами-учасницями. Вона, до того ж, створює тенета взаємних, розгалужених угод, об’єктивних зобов’язань, які, словами з Преамбули, ідуть на користь „колективному забезпеченню" (див. „Loizidou v. Turkey" від 23 березня 1995 року, Series A no. 310, § 70).

Предмет та мета Конвенції як механізму захисту прав людини вимагають тлумачення та застосування положень Конвенції таким чином, щоби зробити її гарантії практичними та ефективними, частиною системи індивідуальних заяв. До того ж, будь-яке тлумачення гарантованих прав та свобод має співпадати з „загальним духом Конвенції, що є механізмом, створеним підтримувати та сприяти ідеалам та цінностям демократичного суспільства" (див. цитату зверху, § 87, а також, mutatis mutandis, „Класс та Інші проти Німеччини" (Klass and Others v. Gemany), рішення від 6 вересня 1978 року, Series A. no. 28, p.18, § 34).

Зобов’язання не заважати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву запобігає будь-якому втручанню у право особи подавати та ефективно підтримувати свою заяву в Суді. Це питання було вирішено Судом у попередніх рішеннях. Для ефективної дії системи подачі індивідуальних заяв, запровадженої статтею 34 Конвенції, найголовнішим є те, що заявники або ж потенційні заявники повинні мати можливість вільно спілкуватися з Судом без здійснення тиску на них з боку влади щодо відклику їх заяв чи внесення змін у них. Як зазначав Суд у попередніх заявах, „тиск" включає в себе не лише прямий примус, застосування сили, але й кричущі дії щодо залякування потенційних заявників, членів їх сімей чи представників за законом, а також інші неналежні контакти, здійснювані з метою морально зламати, переконати вказаних осіб діяти не у спосіб, передбачений Конвенцією щодо використання законних способів захисту (див., серед інших, рішення у справі „Петра проти Румунії" від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, стоp. 2288, § 105, а також рішення „Акдівар та інші проти Туреччини" від 16 вересня 1996 року, Reports 1996-IV, cтор.1219, §105). Для цілей, які існують зараз, Суд, вирішив, що зобов’язання, встановлене ст. 34 Конвенції, вимагає від Держав-учасниць утримуватися не лише від здійснення тиску на заявників, але й від будь-яких дій чи помилок, які б шляхом протидії чи усунення предмету спору, викладеного в заяві, позбавили б її сенсу або ж іншим чином завадили б Суду розглянути її за звичайною процедурою.

Підстави, за якими п. 39 Регламенту Суду може бути застосовано, не встановлені в самому Регламенті, але вони визначені Судом в його практиці. Як це існувало у практиці Європейської Комісії з прав людини до набрання чинності Протоколом № 11 у 1998 році, Суд застосовує п. 39 лише у виняткових обставинах.

Тимчасові заходи були застосовані лише в обмеженому колі випадків. Хоча Суд не отримує великої кількості запитів на встановлення таких заходів, на практиці Суд застосовує п. 39 тільки коли існує неминучий ризик заподіяння непоправної шкоди. Тим часом, коли Конвенція не містить конкретних положень щодо сфери застосування п. 39, запити щодо їх застосування зазвичай стосуються права на життя (ст. 2), права не бути підданим катуванню чи нелюдському поводженню (ст. 3), а також, у виключних випадках, права на повагу до приватного чи сімейного життя (ст. 8) або ж інших прав, гарантованих Конвенцією. Переважна більшість справ, в яких були призначені тимчасові заходи, стосуються процедур депортації та екстрадиції.

Так, наприклад, у 2004 році Судом було застосовано тимчасові заходи у 33 випадках.

У більшості справ такі заходи були встановлені Урядам-відповідачам, хоча Суду ніщо не заважає призначити такі ж заходи і заявникам (див., серед інших, рішення у справі „Іляшку та інші проти Молдови та Росії" [GC], № 48787/99, § 11 від 2004 р.) Справи Держав-учасниць, які не виконали призначених їм тимчасових заходів, трапляються дуже рідко.

Пункт 36 Регламенту Європейського Суду з прав людини, який набрав чинності 13 грудня 1974 року, передбачав таке:

„Комісія, або, поза засіданням, її Голова може призначати сторонам будь-які тимчасові заходи, виконання яких є бажаним в інтересах сторін або для належного проведення Комісією процедури розгляду заяви."

Навіть ще до того, коли положення, що регулюють питання застосування тимчасових заходів, набрали чинності, Комісія не вагалася просити Уряди-відповідачи призупинити виконання заходів, від яких залежав розгляд нею заяви, щоби не позбавити останню сенсу. Комісія обрала шлях такої практики дуже давно, особливо у питаннях, що стосуються екстрадиції та депортації, а Держави, яких це стосувалося, дуже дружньо продемонстрували це на практиці: Greece v. United Kingdom, no. 176/56; X. v. Federal Republic of Germany, no. 2396/65; Denmark, Norway, Sweden and the Netherlands v. Greece, no. 4448/70; E.R. v. Federal Republic of Germany, no. 5207/71.

У справі Bruckmann v. Federal Republic of Germany, (заява № 6242/73) Уряд-відповідач призупинив здіснення заходів, призначених на національному рівні, навіть з власної ініціативи, поки справа розглядалася Комісією.

Пункт 36 Регламенту колишнього Суду, який набрав чинності 1 січня 1983 року, передбачав таке:

„1. Перед створенням палати голова Суду може – на прохання сторони, Комісії, заявника чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи – вказати будь-якій стороні та, коли це доцільно, заявникові, який тимчасовий захід слід вжити. У той час, коли палата ще формується або коли вона засідає, її голова наділений тими самими повноваженнями..."

Найяскравішим прикладом, що стосується призначення тимчасових заходів, призначених колишнім Судом, є справа Soernig, де Суд на підставі п. 36 свого Регламенту вказав Урядові Британії на те, що було б небажано висилати заявника до Сполучених Штатів під час розгляду справи у Страсбурзі. Для того, щоб діяти відповідно до Конвенції та рішення Суду, Уряд Британії був змушений не виконати своїх зобов’зань перед Сполученими Штатами (§§ 31 та 111). Отже, у тій справі таке рішення вирішило конфлікт між зобов’язаннями Держави-учасниці Конвенції та її (Держави-учасниці) зобов’язаннями щодо договору про екстрадицію з третьою державою, що і стало прецедентом для вищезазначених прикладів.

Досить цікавою у цьому питанні є справа Mamatkulov and Askarov v. Turkey (заяви № 46827/99 та № 46951/99), що була розглянута Великою Палатою Суду 4 лютого 2005 року. Вказана справа стосувалась екстрадиції владою Туреччини до Узбекистану двох громадян цієї країни всупереч тимчасовим заходам, встановленим Судом, які фактично забороняли проведення екстрадиції.

Зокрема, Суд зазначив, що у таких справах, як ця, де є досить переконлива наявність ризику спричинення непоправної шкоди щодо використання заявником одного з основоположних конвенційних прав, метою встановлення тимчасового заходу є додержання статусу quo pending у визначенні Судом питання про виправданість такого заходу. Тимчасовий захід як такий покликаний досягти продовжуваного існування ситуації, яка є предметом заяви, і, таким чином, тимчасовий захід перетворюється на зміст і суть скарги на підставі Конвенції. Оскільки заявник заінтересований у тимчасовому заході, то результатом того, що він/вона бажає досягти за допомогою заяви до Суду, є захист гарантованого Конвенцією права від спричинення заявникові непоправної шкоди. Тому заявник добивається тимчасового заходу, а прохання про це задовольняється Судом задля полегшення використання заявником свого права на індивідуальну заяву на підставі ст. 34 Конвенції в сенсі захисту предмету заяви, коли є розумні підстави припустити, що існує ризик спричинення непоправної шкоди заявникові шляхом вчинення дій чи допущення помилок з боку Держави-відповідача.

У цій справі через екстрадицію заявників до Узбекистану рівнем захисту, який Суд міг забезпечити, стали гарантовані Конвенцією права за ст. ст. 2; 3, а сам рівень захисту було безповоротно занижено.

До того ж, Суд вказав, що поняття про ефективне використання права на індивідуальну заяву досить явно дає зрозуміти, що підчас процедури в Страсбурзі у Суду повинна залишатися можливість розглянути заяву у звичайному порядку. У цій справі заявників вже вислали, а тому, з тієї причини, що вони втратили контакт зі своїми адвокатами, заявники відмовилися від можливості проведення подальшого розслідування задля отримання доказів на підтримку їх тверджень згідно зі ст. 3 Конвенції. Внаслідок цього Суд було позбавлено можливості дати належним чином оцінку того, чи дійсно заявники були піддані ризику застосування до них неприпустимого поводження, і, якщо так, то Суд не зміг перевірити у зв’язку з цим, і те, чи мало місце „реальне та ефективне" застосування гарантій Конвенції, як цього вимагають предмет та цілі останньої (див. частину 109 вище).

Раніше Суд вже вирішував питання про те, чи можуть конвенційні органи, за відсутності висловленої скарги за Конвенцією, мати повноваження призначати обов’язкові для виконання тимчасові заходи, що випливає зі ст. 34 (колишня ст. 25), узятої окремо або ж у поєднанні з п. 39 Регламенту Суду (колишній п. 36), а також повноваження, що випливають з будь-якого іншого конвенційного джерела (див. Cruz Varas and Others, а також Сonka and Others v. Belgium, заява № 51564/99 від 13 березня 2001 року). У цих справах зроблено висновок про те, що таке повноваження не може випливати ані зі ст. 34 Конвенції взагалі, ані з будь-яких інших джерел (Cruz Varas and Others, §§ 102-103).

Розглядаючи цю справу, Суд також взяв до уваги загальні принципи міжнародного права та думку, викладену з цього питання іншими міжнародними органами, після прийняття рішення у справі Cruz Varas and Others.

Суд зауважив, що у цьому зв’язку Конвенція має тлумачитися у світлі правил, встановлених Віденською конвенцією від 23 травня 1969 року про право міжнародних договорів, ч.3 ст. 31 (с), виходячи з чого держави, яких це стосується, мають враховувати „будь-які відповідні правила міжнародного права, які застосовуються у правовідносинах між сторонами". Суд має визначити відповідальність Держав у відповідності з принципами міжнародного права, які регулюють цю сферу відносин, та беручи до уваги особливу природу Конвенції як засобу захисту прав людини (Golder v. The United Kingdom, рішення від 21 лютого 1975 року, Series A. № 18, § 29). Отже, Конвенція має тлумачитися якомога послідовно, без суперечності з іншими принципами міжнародного права, по відношенню до яких вона становить частину (Al-Adsani v. the United Kingdom [GC], no. 35763/97, § 60, ECHR 2001-XI).

У низці недавніх рішень та наказів, міжнародні суди та установи наголосили на меті та важливості застосування тимчасових заходів, зауваживши, що згода на такі заходи була необхідною для того, щоби гарантувати ефективність своїх рішень по суті справи. У процедурі, що стосується міжнародних спорів, метою призначення тимчасових заходів є збереження та охорона прав сторін, а тому неможливість для судового органу розглянути спір з метою встановити наслідки, що є підставою для відповідальності, потягне за собою порушення принципу змагальності сторін.

Таким чином, згідно з законом та практикою Комітету ООН, невиконання тимчасових заходів становить порушення Державою, якої це питання стосується, взятих нею на себе зобов’язань за Міжнародним пактом про цивільні та громадянські права та за додатковим Протоколом до нього, а також – порушення свого обов’язку взаємодіяти з Комітетом у відповідності до процедури персональної комунікації (див. частини 41 та 42 вище).

Комітет ООН проти катувань вирішив питання щодо невиконання призначених тимчасових заходів у багатьох випадках, і встановив, що виконання призначених Комітетом тимчасових заходів, які він вважав за розумне, було необхідним для того, щоб захистити особу, якої це питання стосується, від непоправної шкоди, яка б могла звести нанівець кінцевий результат розгляду заяви Комітетом (див. параграфи 44 та 45 вище).

У багатьох наказах, що стосуються положень про заходи, Міжамериканський Суд з прав людини встановив, що з огляду на фундаментальну об’єктивність Американської конвенції з прав людини, а саме: гарантування ефективності захисту прав людини, „Штати-сторони [мали] утримуватися від дій, які б могли звести нанівець restitutio in integrum прав потенційних жертв" (див. накази від 25 травня та 25 вересня 1999 року у справі James et al. v. Trindidad and Tobago).

У своєму рішенні від 27 червня 2001 року у справі LaGrand (Germany v. United States of America) Міжнародний суд ООН (Суд Справедливості) сказав: „Предметом та метою Статуту є надання Суду можливості здійснювати функції, передбачені у ньому, і, зокрема, - основну функцію судового врегулювання міжнародних спорів, шляхом обов’язкового виконання рішень у відповідності до ст. 59 Статуту. Метою ж ст. 41 ... є запобігання дій, які б завадили Суду виконувати свої функції, та захист відповідних прав сторін спору в Суді. Це випливає з предмету та мети Статуту, так само як із термінів ст. 41 в її контексті: повноваження призначати превентивні заходи містить у собі те, що такі заходи є обов’язковими для виконання з огляду на те, що таке повноваження базується на необхідності, коли це продиктовано обставинами, щоб уникнути нанесення шкоди та захистити права сторін, як це визначено остаточним рішенням Суду.

Суд відзначив, що статтею 34 Конвенції Держави-учасниці Конвенції прийняли на себе обов’язок утримуватися від будь-якої дії або бездіяльності, яка може заважати ефективному здійсненню права особи на подачу заяви. Недотримання Державами-учасницями тимчасових заходів має розцінюватися як перешкоджання Суду в ефективному розгляді скарги заявника та як заважання в ефективному здійсненні його/її прав та, відповідно, як порушення статті 34 Конвенції.

Враховуючи наявні факти, Суд дійшов до висновку, що недотримання вимог тимчасових заходів, вказаних у статті 39 Регламенту Суду, Туреччина порушила свої зобов’язання за статтею 34 Конвенції.