(044) 486–71–56 – Пряма телефонна лінія для допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької, Луганської областей та з питань діяльності Міністерства юстиції і підпорядкованих органів.         0–800–213–103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.         «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції АР Крим. Звертатися можна за телефоном: (044) 486-71-56.         До уваги неурядових організацій, вищих навчальних закладів та інших установ! Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини розроблено анкету для осіб, постраждалих внаслідок порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Російською Федерацією на окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також у Донецькій та Луганській областях України, та методичні рекомендації для її заповнення.         До уваги осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини! У зв'язку зі змінами, внесеними до Правила 47 Регламенту Європейського суду з прав людини, з 01 січня 2016 року було оновлено формуляр заяви та пояснювальну нотатку для його заповнення. З вказаними документами Ви можете ознайомитись у рубриці «Захист інтересів держави в Європейському суді» на офіційному сайті Міністерства юстиції України
Розпочав роботу новий сайт Міністерства юстиції України >>
Міністр юстиції України Петренко Павло Дмитрович
Петренко Павло Дмитрович
Міністр юстиції України

Дефініції в законодавчих текстах: питання теорії

Актуальність зазначеної теми обумовлена процесом розвитку теорії та практики нормопроектування в Україні, необхідністю утворення наукового підґрунтя для формулювання дієвих методичних рекомендацій з розробки проектів нормативно-правових актів, доцільністю врахування позитивного досвіду зарубіжних держав в сфері вироблення правил законодавчої техніки.

У вітчизняній юридичній літературі питанню використання визначень понять в законодавчих текстах (правових дефініцій) приділено незначну увагу. В більшості джерел зазначене питання розглядається лише в контексті правил юридичної техніки, наводяться окремі приклади невдалих (з точки зору логіки та юридичної мови) дефініцій.

Однак, на нашу думку, проблема використання визначень окремих понять в текстах нормативно-правових актів є значно ширшою і охоплює, окрім суто технічних правил конструювання дефініції, ще і проблему доцільності та необхідності законодавчих дефініцій, значення таких дефініцій для ефективної реалізації правових приписів, ролі нормативних дефініцій в забезпеченні реалізації принципів правової визначеності, стабільності правової системи і, одночасно, гнучкості права та інші питання.

Поняття дефініції

Термін „дефініція" належить до слів іншомовного походження (англійське definition, латинське definition) і етимологічно означає „встановлення меж", „визначення". В логіці операція, що розкриває зміст поняття, називається визначенням. При цьому результатом такої логічної операції є судження, що розкриває зміст поняття, або дефініція.

При цьому будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає поза своїм змістом низку інших ознак, якими він наділений. Водночас сукупність таких істотних ознак має бути достатньою для виконання двох пізнавальних (гносеологічних) завдань, що виконує визначення: з’ясування властивостей визначуваного предмета та відмежування його від інших суміжних предметів чи явищ.

Визначення „правової дефініції" як прийому законодавчої техніки походить від її логічної сутності. Так, наприклад, Л.Ф.Апт, зазначаючи, що розміщення дефініцій в статтях та інших структурних одиницях тексту нормативних правових актів є одним із найрозповсюдженіших прийомів нормотворчої техніки, що використовуються в законотворчій діяльності, пропонує визначати законодавчу дефініцію як коротке визначення певного поняття, що відображає суттєві, якісні ознаки предмета чи явища [1].

На думку В. Кнаппа та А. Герлоха, легальні (правові) визначення – це визначення, що містяться безпосередньо в тексті правової норми; вони є обов’язковими, оскільки є частиною правової норми.

Історично правові дефініції пройшли доволі цікавий шлях розвитку. Досить розповсюдженими були правові дефініції вже в римському праві. Наведемо лише декілька прикладів.

Так, в статті 10 Книги третьої Інституцій Ґая зазначено, що „агнатами називаються ті особи, які поєднані громадянською спорідненістю; громадянською вважається спорідненість, що виникає через осіб чоловічої статі"[2]. У статті 1 титулу ІХ „Про батьківську владу" Інституцій Юстиніана міститься таке визначення шлюбу: „Шлюб або так званий матримоній – це союз чоловіка та жінки, що має ціллю сумісне життя" [3]. У статті 1 титулу ХІІІ „Про опіки" визначається, що „опіка, як інститут цивільного права, є, за визначенням Сервія, право влади та нагляду за тією вільною особою, яка внаслідок малолітства не має засобів самостійного захисту" [4].

За часів середньовіччя законодавство характеризувалось незначним рівнем узагальненості та абстрактності при викладенні правових норм. Однак і в середньовічних законодавчих актах можна віднайти дефініції, що за своєю конструкцією наближаються до класичної форми. Так, наприклад, стаття 825 Глави 30 „Про злочини" Кутюмів Бовезі містить положення, відповідно до якого „вбивство полягає в тому, що одна (людина) навмисно вбиває або примушує кого-небудь вбити іншу людину в час між заходом та сходом сонця, причому вбивство це здійснюється напевне"[5].

Під час великих кодифікацій законодавчі дефініції досить часто використовувались та користувались значною популярністю. Так, наприклад, досить багато дефініцій містить французький Цивільний кодекс. Разом з тим, для буржуазного законодавства було характерно зменшення кількості законодавчих дефініцій з посиланням на те, що „кожне визначення є небезпечним", що обумовлювалось розвитком ідей природного права.

Правові дефініції і реалізація принципу правової визначеності

Сформульоване юристами Стародавнього Риму положення, відповідно до якого „право може і повинно бути визначеним" (Дигести Юстиніана), є актуальним для будь-якої правової системи. Принцип визначеності, точності, однозначності правової норми вважається гарантією міцного правопорядку, оскільки, якщо кожному члену суспільства зрозумілі його права і обов’язки, він має певну свободу дій і рішень в межах правового простору. Правовий простір, в свою чергу, заданий словом, тими формами природної мови, які використовуються законодавцем для вираження загальнообов’язкових правил поведінки в певному суспільстві [6].

Із проблемою правової визначеності тісно пов’язано питання дотримання і захисту прав людини. В зазначеному аспекті питання юридико-технічної якості законодавства як однієї з гарантій правової визначеності є важливим та актуальним, оскільки саме закони встановлюють права, свободи та обов’язки особи, визначають межі та підстави обмеження прав і свобод державою. Останнім часом моніторингові дослідження та практична діяльність в сфері дотримання прав людини, зокрема в Україні, концентруються головним чином на виявленні та усуненні конкретних порушень прав людини, що відбувається внаслідок незаконності (тобто невідповідності закону) втручання держави у реалізацію прав і свобод особи.

Проте обмеження певного права, навіть у випадку, коли воно відбувається у відповідності із національним законодавством, може бути визнано неправомірним, якщо визначені в законі підстави обмеження викладено таким чином, що це позбавляє особу можливості прогнозувати свою поведінку та передбачати її наслідки. В такій ситуації, коли законодавство позбавлене ознак прозорості і зрозумілості, надзвичайно важливим є забезпечення нормативної врегульованості нормотворчої діяльності, питань юридичної техніки, стандартів і принципів побудови нормативно-правових актів. Як зазначає Ю. Зайцев, заплутаність та технічна невнормованість правової бази призводять до надмірного та невиправданого розширення меж судового розсуду, створюють підґрунтя для конкурентного правозастосування, провокують судову тяганину, чим фактично позбавляють особу права на доступ до суду та в цілому дискредитують усю систему правосуддя в державі [7].

Оскільки будь-який нормативний припис виражається за допомогою мови (юридичної мови), елементарною структурною одиницею якої є слово (термін), важливо, щоб зміст і обсяг таких термінів був зрозумілим для всіх суб’єктів, яким адресується правовий припис. Одним із способів забезпечення ясності нормативного припису та зрозумілості наміру законодавця є застосування законодавчих дефініцій в текстах відповідних нормативно-правових актів.

Зауважимо, що значення нормативних дефініцій у забезпеченні правової визначеності підкреслюється не тільки на рівні правових систем окремих держав, а й на рівні таких утворень, як Європейський Союз. Відповідно до пунктів 1 та 2 преамбули Міжінстуційної угоди між Європейським парламентом, Радою ЄС та Комісією ЄС щодо загальних настанов, спрямованих на забезпечення якості проектування законодавства Співтовариства від 22 грудня 1998 року (1999/С 73/01) ясне, просте та чітке проектування законодавчих актів Співтовариств є необхідним, оскільки такі акти мають бути прозорими та зрозумілими для громадськості та учасників економічних відносин. Це також є передумовою для належної імплементації та однакового застосування актів законодавства Співтовариства в державах-членах ЄС.

Враховуючи зазначене вище, серед загальних принципів нормопроектування, що містяться в згаданій Міжінституційній угоді, вказується, що проекти актів законодавства ЄС мають викладатись ясно, просто та чітко. При цьому проекти актів мають викладатись у термінах та синтаксичних структурах з урахуванням багатомовної природи законодавства ЄС; поняття чи термінологія, специфічна для будь-якої національної правової системи мають застосовуватись обережно. Термінологія, що використовується в певному акті, має бути стійкою, єдиною як в межах такого акта, так і в усьому масиві вже чинних актів, особливо тих, що стосуються однієї сфери регулювання. Ідентичні поняття мають бути виражені однаковими термінами, наскільки це можливо, без відхилення від їх значення у звичайній, юридичній чи технічній мові. Відповідно до пункту 14 Міжінституційної угоди, якщо терміни, що використовуються в акті не є однозначними, вони мають бути визначені разом в одній статті на початку нормативного акта.

Зрозуміло, що право здатне встановлювати певні орієнтири лише у тому випадку, коли воно саме є ясним і зрозумілим. Звідси – вимога семантичної однозначності правових норм: вони повинні чітко визначати, які особи та в яких ситуаціях підлягають правовій відповідальності, а також чітко вказувати на правові наслідки певного діяння (ідеал „виваженості" права). Проте такі вимоги виконуються лише приблизно через неминучу семантичну нечіткість положень закону, оскільки останні завжди залишають простір для декількох можливих смислових тлумачень.

Разом з тим, використовуючи нормативні дефініції, необхідно робити це обґрунтовано і тільки тоді, коли є потреба у абсолютно точній нормативній фіксації значення визначення, що застосовується. Надмірна кількість визначень робить правову норму негнучкою і може навіть чинити негативний вплив. Іноді, за наявності надмірної кількості визначень і недбалого їх формулювання, значення дефініції може стати парадоксальним: чим більше поняття визначаються, тим менш ясними вони є [8].

Розглядаючи питання забезпечення стабільності права і пов’язане з цим питання меж суддівського розсуду, проблему правових дефініцій Ж.Л. Бержель визначає як методологічну альтернативу: або законодавчі визначення є незаперечним верховенством законодавця, що водночас гарантує правову забезпеченість та неухильність права, або ж для правової системи характерна відсутність законодавчих визначень, але надання великої свободи суддям, що призводить до певної хиткості законодавчої споруди та великої гнучкості правових норм. (Ж.Л.Бержель: „Типологія визначень у Цивільному кодексі", Зошит юридичної методології, №1, RRJ 1986-4 стор. 32).

Узагальнюючи наведені теоретичні положення, зазначимо, що принцип правової визначеності визнається одним із основних принципів правової системи як такої. Враховуючи те, що будь-який правовий припис виражається за допомогою мовних засобів, зокрема, за допомогою термінів як основних мовних одиниць, ці терміни мають бути зрозумілими для всіх осіб, яким адресований припис. Одним із способів забезпечення такої зрозумілості є застосування в текстах нормативно-правових актів правових дефініцій. Крім того, для ефективної реалізації особою своїх прав та виконання обов’язків важливою є можливість передбачення нею правових наслідків своїх дій. Цьому сприяє однозначне та відносно стійке значення понять, які використовуються в законодавстві, що також може бути досягнуто за допомогою правових дефініцій.

Правові дефініції і забезпечення „гнучкості" правових норм

З урахуванням висвітлених вище теоретичних положень необхідно зазначити, що цілковита визначеність положень закону в певних випадках може бути навіть небажаною: багатоманітність самого життя не дозволяє виробити для кожного окремого випадку абстрактні, однозначні й водночас справедливі норми.

Те, що слова закону можуть мати багато значень, межі яких становлять здоровий глузд і граматика, є недоліком з точки зору правопевності, оскільки в такому випадку складно врахувати вимоги сподіваності і прогнозованості. Одночасно, з огляду на інший аспект права – його податливість, м’якість, - це важлива перевага. Свобода в інтерпретації значень положень закону, яка в аспекті правової безпеки (а саме – виваженості та передбачуваності права) уявляється недоліком, з точки зору „гнучкості" права вже є перевагою, оскільки вона надає загальним положенням закону певну можливість пристосування за умов багатоаспектності тих життєвих ситуацій, які потрібно врегулювати; особливо яскраво це виявляється при зміні загальної ситуації та домінуючих соціально-етичних уявлень [9].

У такій ситуації може відбутися зміщення значення закону. Це явище особливо чітко проявляється перш за все щодо абстрактних, загальних понять; можливі зміни меж значення слів закону, однак, надають і іншим, більш конкретним нормам права гнучкішого характеру. Ця гнучкість слугує досягненню компромісу між потребами правопевності, з одного боку, і потребами ситуативної (ситуаційно індивідуальної) справедливості – з іншого. Подібної думки дотримувався Аристотель, вважаючи, що право, так само як міра зі свинцю, може, з одного боку, „набувати контурів каменю і мати його вагу", а з другого – залишатися м’яким та придатним для зміни [Аристотель. Етика, V, 14] [10].

Із забезпеченням „гнучкості" закріплених у законодавстві правових норм пов’язана наявність понять (концептів), оцінка яких вирізняється суб’єктивністю та змінністю. В обігу, наприклад, французької правової науки для позначення таких понять закріпились вирази „гумові параграфи", „поняття із значенням, що змінюється", розпливчасті, невизначені поняття. Законодавець інколи навмисне вводить такі поняття в тексти, щоб залишити для судді більшу свободу оцінок [11].

Як зазначає Ж.Л.Бержель, сучасна техніка прийняття законів завдяки таким невизначеним поняттям дозволяє здійснювати справжнє „делегування нормативної функції" органам влади, відповідальним за прийняття рішень, та дозують рівень невизначеності таких понять, орієнтуючись на повноваження, які необхідно делегувати [12].

Відсутність чітко закріплених правових визначень спостерігається також в міжнародних договорах, зокрема в правовій системі Європейського Союзу; така ж ознака притаманна і Європейській конвенції з прав людини і основних свобод.

В міжнародних правових актах досить часто зустрічаються поняття, які не підлягають точному визначенню, поняття, які пов’язані з поведінкою людей та містять порівняння із „нормальною" дійсністю. В англосаксонській правовій системі такі поняття називають терміном „стандарт", однак виявити їх можна і в інших правових системах. „Стандарти" відповідають критеріям, заснованим на тому, що вважається нормальним та прийнятним в суспільстві на той момент, коли певні факти піддаються оцінці. Це інструменти виміру форм поведінки та ситуацій, що використовуються в юридичних правилах, що дозволяють інтегрувати в юридичний порядок соціальні реалії та цінності певного етапу розвитку суспільства та змінити сферу дії правового припису.

Отже, недивлячись на вимоги правової визначеності і стабільності, необхідно звертати увагу на те, що в праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип „гнучкості" права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини. В світлі теми, що досліджується, зазначимо, що текстуально досягнення вказаних цілей виражається через застосування (чи незастосування) чітких законодавчих дефініцій певних понять в текстах нормативних актів.

Прикладне значення дефініцій: забезпечення потреб багатомовного суспільства та здійснення порівняльно-правових досліджень

На нашу думку, варто звернути також увагу на певну прикладну (науково-прикладну) роль нормативних визначень. А саме, на значення дефініцій для здійснення юридичних перекладів (особливо це актуально в умовах багатомовного суспільства) та проведення порівняльно-правових досліджень.

Здійснення порівняльно-правових досліджень є важливим не тільки для розвитку правової науки, а й для вдосконалення процесів нормопроектування. Так, в ході підготовки концепції та проекту нормативно-правового акта корисним і доцільним є вивчення досвіду зарубіжних держав (як позитивного, так і негативного) щодо законодавчого врегулювання аналогічних суспільних відносин, обрання певної форми вираження нормативних приписів та ефективності їх дії. Для того, щоб здійснюване порівняння було коректним з точки зору теорії компаративістики, необхідно, щоб порівнювані елементи були однопорядковими, тобто, щоб мова йшла про однакові за обсягом правові поняття, навіть якщо вони виражені різними термінами. Одночасно потрібно звертати увагу на те, що однакові терміни можуть позначати поняття, що в різних правових системах мають відмінний обсяг. В кожному конкретному випадку для визначення обсягу та змісту понять, що позначені однаковими чи різними термінами, необхідно звертатись до їх визначення (а саме, до законодавчих дефініцій, а за відсутності таких – до судової практики та правової науки).

Зазначене положення можна проілюструвати, наприклад, результатами порівняльного дослідження законодавства зарубіжних держав в сфері регулювання права осіб на звернення, що здійснювалось Центром правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України для цілей розробки проекту Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про звернення громадян". Одним із завдань дослідження було вивчення практики застосування терміна „петиція" та обсягу значення правового поняття, що ним позначається, для з’ясування доцільності застосування зазначеного терміна в значенні „пропозиція (зауваження)" в законодавстві України.

Відповідно до частини першої статті 3 чинного Закону України "Про звернення громадян" під зверненням розуміються "викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги".

Згідно із проаналізованими положеннями іноземного законодавства було встановлено, що термін „петиція" є або еквівалентним за обсягом терміну „звернення", або обмежується „пропозиціями" (часто, лише колективними) чи „скаргами".

Також в законодавстві окремих держав зустрічається визначення обсягу значення терміна „петиція" („пропозиція") через перелік питань, що можуть бути її предметом. Так, наприклад, предметом петиції в Європейському Союзі (згідно з правилом 174 Регламенту Парламенту) можуть бути питання, що належать до компетенції ЄС та безпосередньо стосуються особи, що її подає. В Кодексі адміністративного провадження Польщі зазначається, що предметом пропозиції можуть бути, зокрема, справи покращення організації, зміцнення законності, удосконалення праці й попередження зловживань, охорони власності, кращого задоволення потреб населення.

Петиційне право в Чехії регламентується Законом про петиційне право від 27 березня 1990 року (Zàkon o právu petičním). Виходячи із конструкції дефініції, наведеної в частині 1 параграфу 1 зазначеного закону до поняття петиція віднесено заяви, пропозиції, скарги, з якими кожен має право самостійно чи разом з іншими звертатись до державного органу з питань громадського чи їх спільного інтересу, які належать до компетенції цього органу.

Отже, в процесі здійснення порівняльно-правового дослідження з окреслених вище питань для отримання належного результату необхідно було врахувати всі зазначені особливості вживання певних термінів в національних правових системах.

Законодавчі дефініції (а точніше, обсяг правових понять, який вони закріплюють) відіграють важливу роль також при здійсненні перекладів юридичних тестів.

В процесі перекладу юридичного тексту, зокрема, тексту нормативно-правового акта, виникають різні за рівнем складності ситуації, пов’язані із пошуком відповідників правових термінів в мовах двох правових систем. Узагальнюючи, такі ситуації можна розбити на чотири основні групи:

1. термін, що потребує перекладу, позначає правовий інститут, що є аналогічним правовому інституту в правовій системі, мовою якої здійснюється переклад. При цьому зазначені інститути мають однакове нормативне регулювання.

2. термін, що потребує перекладу, позначає аналогічний правовий інститут, який має відмінне правове регулювання.

3. відповідний правовий інститут, що позначений терміном, який потребує перекладу, існує в одній правовій системі, але вже не існує в іншій.

4. відповідний правовий інститут існує в одній правовій системі і не є притаманним іншій [13].

Як зазначається в лінгвокультурологічних дослідженнях, особливості змістовного наповнення певних концептів в окремих культурах відображають специфіку наявних в них правових систем. Лінгвістично це відображається в безеквівалентній лексиці, лакунах, змістовних відмінностях слів, що сприймаються як еквівалентні терміни в різних правових системах, національно-культурних особливостях внутрішньої форми слів, своєрідних конотаціях тощо [14]. Звичайно, такі особливості потребують ретельного вивчення, однак для практичних цілей здійснення юридичного перекладу може бути достатнім ознайомитися саме із законодавчими визначеннями окремих правових понять. Зазначене положення підтверджується, зокрема, теоретичним обґрунтуванням ролі дефініцій в процесі здійснення перекладу нормативно-правових актів, наведеним в статті Дж.Тессуто „Цінність дефініцій в юридичній термінології" [матеріали практичного семінару для перекладачів, проведеного під час конференції АІІС європейських інституцій, Рим, 11 січня 2001 року, юридичний факультет Вільного міжнародного університету соціальних студій [15].

Розглянуті в цій статті проблеми сконцентровані на теоретичному аспекті використання визначень понять в законодавчих текстах. Як було зазначено вище, питання законодавчих дефініцій як прийому законодавчої техніки не обмежується суто технічними та логічними правилами їх побудови і використання. Більше того, врахування зазначених теоретичних, філософсько-правових, методологічних проблем є необхідним для створення дієвих практичних рекомендації з техніки нормопроектування.

Головний спеціаліст
Анна Василівна Хворостянкіна