(044) 486–71–56 – Пряма телефонна лінія для допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької, Луганської областей та з питань діяльності Міністерства юстиції і підпорядкованих органів.         0–800–213–103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.         «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції АР Крим. Звертатися можна за телефоном: (044) 486-71-56.         До уваги неурядових організацій, вищих навчальних закладів та інших установ! Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини розроблено анкету для осіб, постраждалих внаслідок порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Російською Федерацією на окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також у Донецькій та Луганській областях України, та методичні рекомендації для її заповнення.         До уваги осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини! У зв'язку зі змінами, внесеними до Правила 47 Регламенту Європейського суду з прав людини, з 01 січня 2016 року було оновлено формуляр заяви та пояснювальну нотатку для його заповнення. З вказаними документами Ви можете ознайомитись у рубриці «Захист інтересів держави в Європейському суді» на офіційному сайті Міністерства юстиції України
Розпочав роботу новий сайт Міністерства юстиції України >>
Міністр юстиції України Петренко Павло Дмитрович
Петренко Павло Дмитрович
Міністр юстиції України

Порядок та умови здійснення виконавчого провадження

Україна на шляху розбудови правової держави визначила своїм головним конституційним обов’язком утвердження і забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що становлять зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом.

Судові рішення відповідно до статті 124 Конституції України є обов’язковими до виконання на всій території України.

З початку 1999 року в системі Міністерства юстиції України діє державна виконавча служба, яка була створена відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу". Цей Закон визначає основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців та їх соціальний захист.

Завданням державної виконавчої служби, відповідно до статті 1 зазначеного Закону, є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Згідно з даним Законом примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом, покладається на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, якими є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" державна виконавча служба є органом, на який покладено примусове виконання рішень в Україні.

Для звернення судового рішення до виконання стягувачу в першу чергу необхідно отримати в суді виконавчий документ. Так, відповідно до статті 348 Цивільного процесуального кодексу України за кожним рішенням місцевого суду, яке набрало законної сили або допущено до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, тобто стягувача, видається один виконавчий лист.

Відповідно ж до статті 116 Господарського процесуального кодексу України виконання рішень господарських судів провадиться на підставі виданих ними наказів.

Підставою для відкриття виконавчого провадження по виконанню судового рішення є пред’явлений до відповідного відділу державної виконавчої служби виконавчий документ разом із заявою стягувача про відкриття виконавчого провадження.

При цьому стягувачу необхідно вирішити питання щодо місця виконання судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 20 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома відділами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу.

Таким чином, як вбачається із зазначеної статті Закону, право вибору місця виконання належить стягувачу в межах вимог статті 20 цього Закону.

У разі, якщо не закінчився строк пред’явлення виконавчого документу до виконання, для рішень місцевих та господарських судів це 3 роки, і цей документ відповідає вимогам, передбаченим статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець зобов’язаний у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документа винести постанову про відкриття виконавчого провадження. Копії постанови не пізніше наступного дня надсилаються сторонам виконавчого провадження, тобто, стягувачу та боржнику, а також до суду, що виніс рішення, за яким видано виконавчий документ.

В цій же постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення – п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій, передбачених Законом України "Про виконавче провадження".

Необхідно зазначити, що Цивільним процесуальним кодексом України і Господарським процесуальним кодексом України передбачено можливість забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача. Законом України "Про виконавче провадження" також передбачені заходи, які можуть забезпечити подальше виконання судового рішення.

Так, відповідно до частини 4 статті 24 вказаного Закону при відкритті виконавчого провадження за заявою стягувача з метою забезпечення виконання рішення по майнових стягненнях державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Одночасно з винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника.

В діяльності державних виконавців може виникати потреба в роз’ясненні резолютивної частини того чи іншого рішення, викладеної у виконавчому документі. У таких випадках згідно до частини 1 статті 28 Закону державному виконавцеві надано право звернутися до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи зміс­ту виконавчого документа, якщо резолютивна частина даного рішення викладена у документі незрозуміло.

Оскільки від правильного розуміння державним виконавцем змісту рішення, що підлягає виконанню, залежать зміст і характер виконавчих дій, потрібних для виконання рішення, усвідомлення ним змісту рішення є необхідною передумовою здійснення виконавчого провадження.

Необхідно зазначити, що Закон України "Про виконавче провадження" надає можливість боржнику добровільно виконати рішення.

Відповідно до частини другої статті 24 вказаного Закону в постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення - п’ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

У разі, якщо у встановлений строк для добровільного виконання рішення боржником не буде виконано державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.

Згідно статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на майно боржника;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Однак, визначені заходи примусового виконання рішень не є вичерпними. Ними можуть бути також інші заходи в залежності від застосованих у рішенні заходів захисту цивільних прав, передбачених Цивільним кодексом України, іншими законами України. Ці заходи свідчать, що об’єктом стягнення в основному виступає майно боржника (в тому числі за рішеннями немайнового характеру).

Процесуальний порядок застосування примусових заходів звернення стягнення на майно боржника, на заробітну плату (заробіток, доходи, пенсію, стипендію), порядок вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні, застосування інших заходів, передбачених рішенням, за яким боржник зобов’язаний особисто виконати певні дії або утриматися від їх вчинення (про поновлення на роботі, про відібрання дитини, виселення і вселення, примусовий обмін і інші.) врегульовані Законом України "Про виконавче провадження" .

Порядок застосування кожного заходу примусового виконання рішення має специфічні риси, які повинні враховуватись державним виконавцем у процесі виконавчого провадження.

Стягнення за виконавчими документами, в першу чергу, звертається на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, в тому числі кошти на рахунках та вкладах в установах банків та інших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно з законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.

Стягнення на майно боржника звертається в розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на виконання. У випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, що визначається судом за поданням державного виконавця.

Порядок звернення стягнення на майно потребує уточнення і правової регламентації дій державного виконавця, а також усіх осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. А саме: перша і необхідна стадія виконавчого провадження – це встановлення місцезнаходження наявного боржнику майна, що залежить від певної інформації, яка має сприяти здійсненню державним виконавцем його повноважень.

Державний виконавець має право офіційно звернутися до всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України, які у встановлений ним строк повинні надати йому безкоштовно документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень, що також можуть бути використані для розшуку майна. Для впровадження цього положення державний виконавець звертається за інформацією про наявність у боржника майна або майнових прав до таких організацій як:

1) податкові адміністрації (за місцем проживання боржника);

2) державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси;

3) бюро технічної інвентаризації;

4) органів ДАІ, що реєструють транспортні засоби;

5) підприємство, де працює боржник;

6) органи виконавчої влади та місцевого самоврядування тощо.

Черговість звернення стягнення на майно, передбачена Законом, має задовольняти основним принципам виконавчого провадження - найшвидшому та повному виконанню. На це й спрямована перша черга майна, що підлягає стягненню. При чому є можливість говорити про певний порядок стягнення й у самій першій черзі, а саме: кошти боржника в гривнях, лише потім кошти в іноземній валюті, які будуть вилучені при опису; аналогічний порядок має застосовуватися щодо коштів на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредитних організаціях і лише потім черга доходить до цінних паперів.

Під час проведення опису боржник має право зазначити ті види майна або предмети, на які слід звернути стягнення в першу чергу.

Державний виконавець зобов’язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не порушують інтересів стягувача і не ускладнюють виконання рішення.

Право боржника на визначення першочерговості звернення стягнення на предмети (види майна) під час проведення опису включає також можливість запропонувати власну позицію щодо майна. Однак така пропозиція стосовно конкретного майна не є обов’язковою для державного виконавця. Це положення виходить з того, що всі дії щодо виконання зобов’язань боржник міг здійснити у добровільному порядку, однак не вчинив. Тому державний виконавець може не тільки не погодитись із пропозицією боржника, а й визначити конкретне майно, яке підлягає стягненню, з урахуванням перспектив його наступної якнайскорішої реалізації.

Складові елементи арешту майна, визначені в Законі України "Про виконавче провадження" як опис; оголошення заборони розпоряджатися майном; обмеження в праві користування ним або його вилучення у боржника та передача на зберігання іншим особам – це сукупність дій, які мають бути чітко регламентовані та мати певні підстави для застосування.

Проведення опису, щоб виконати рішення майнового характеру, має на меті звернення стягнення на майно боржника в достатньому обсязі для задоволення вимог стягувача. Отже, в цьому випадку державному виконавцю необхідно вживати заходів для найскорішого та повного проведення виконання і опис майна для цього має бути певним чином організований.

Підставами накладення арешту на майно боржника є:

- забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачу або реалізації;

- виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

- виконання ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу.

Загальний процесуальний порядок проведення опису та вимоги до акта опису регламентуються Інструкцією про проведення виконавчих дій, при цьому сам процес проведення опису відтворюється в акті опису.

Якщо державний виконавець установив зберігачеві обмеження права користуватися майном, то це також вказується в акті опису і арешту майна із зазначенням виду, обсягів і строку обмеження.

При потребі одночасно з арештом майна в акті повинні бути перелічені предмети, які залишені боржнику, із зазначенням їх вартості, як кожного, так і загальної кількості, а також названо інше майно, у тому числі те, яке окремо перебуває у спільній власності боржника та інших осіб і на яке не було накладено арешт.

Акт опису й арешту майна підписується державним виконавцем, понятими, зберігачем майна, боржником та стягувачем, іншими особами, які були присутні при накладенні арешту на майно. У разі відмови від підпису сторін чи інших осіб, що були присутні при виконанні, про це робиться відмітка в акті, який складається в двох примірниках. Перший залишається в провадженні державного виконавця, а другий видається боржнику під розписку на першому примірнику, що залишається у державного виконавця.

Елементи арешту (оголошення заборони розпоряджатися майном, обмеження в праві користування ним) застосовуються в основному, коли майно залишається у боржника. Фактично в даному випадку боржник або його родичі є особами, яким це майно залишене на зберігання для зменшення витрат на виконавче провадження, а отже, витрат самого боржника. Реально такий захід може мати місце, коли його можливо обгрунтувати тим, що боржник сприяє в проведенні опису, не чинить опір, визнає свій борг тощо. У протилежному випадку описане майно доцільно вилучати у боржника і передавати його на зберігання іншим особам. Такий захід як заборона користування майном може і в певних випадках обов’язково застосовується при передачі майна на зберігання іншим особам.

Заборона розпоряджатися майном – це фактичне обмеження права його власника щодо відчуження арештованого майна, яке може мати певні особливості в залежності від виду майна. З метою застосування такого засобу існує Єдиний реєстр для реєстрації заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, до якого нотаріуси вносять відповідні відомості про накладені заборони або арешти майна. Державний виконавець, який наклав арешт на нерухоме майно, зобов’язаний в той же день скласти відповідний документ і надіслати його державному або приватному нотаріусу за місцем знаходження цього майна, які мають статус реєстраторів, для внесення відомостей про арешт до Єдиного реєстру.

Про накладення арешту на майно, яке підлягає реєстрації (автотранспортні засоби, моторні човни, судна тощо), державний виконавець повідомляє відповідні органи, які її здійснюють.

Перед тим, як передати описане майно боржника на реалізацію державний виконавець повинен визначитися щодо його вартості.

Згідно статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" оцінка майна боржника провадиться державним виконавцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки, крім випадків, коли оцінка провадиться за регульованими цінами, а також у разі оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден.

Якщо оцінити окремі предмети складно або якщо боржник чи стягувач заперечує проти передачі арештованого майна боржника на реалізацію за оцінкою, проведеною державним виконавцем, останній запрошує суб’єкта оціночної діяльності - суб’єкта господарювання для визначення вартості майна. Витрати на призначення суб’єкта оціночної діяльності - суб’єкта господарювання несе сторона, яка оспорює оцінку майна, проведену державним виконавцем.

Для проведення оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських, річкових суден та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності - суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

Про оцінку арештованого майна державний виконавець повідомляє сторони, які мають право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отримання повідомлення.

Після проведення необхідної оцінки арештоване майно, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в частині п’ятій статті 55 Закону України "Про виконавче провадження" (цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів), передається на реалізацію, яка здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Якщо передане торговельним організаціям майно не буде продано протягом двох місяців, воно підлягає переоцінці. Державний виконавець переоцінює майно в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У разі коли в місячний строк після переоцінки майно не буде продано, державний виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання щодо залишення за собою непроданого майна.

Якщо стягувач у 15-денний строк письмово не заявить про своє бажання залишити за собою непродане майно, арешт з майна знімається, воно повертається боржникові, а виконавчий документ у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, повертається стягувачеві без виконання.

Якщо стягувач виявив бажання залишити за собою непродане майно, то він зобов’язаний у 15-денний строк з дня повідомлення державного виконавця про виявлення бажання залишити за собою непродане майно, внести на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби різницю між вартістю непроданого майна та сумою коштів, які підлягають стягненню на його користь, якщо вартість непроданого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. З перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати, пов’язані з проведенням виконавчих дій, стягується виконавчий збір, а залишок коштів повертається боржнику.

Майно передається стягувачу за оцінкою, за якою воно було передано на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державним виконавцем складається акт. Постанова і акт є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.

Боржник має право визначити, в якій послідовності необхідно продавати майно. У разі коли від продажу частини майна буде виручено суму, достатню для задоволення вимог стягувача, сплати виконавчого збору, витрат на здійснення виконавчих дій, штрафу, подальший продаж арештованого майна припиняється. Вимоги боржника щодо черговості продажу майна не приймаються державним виконавцем, якщо внаслідок їх задоволення виникнуть перешкоди чи додаткові труднощі для виконання або подовжиться його строк.

У разі ж відсутності у боржника – фізичної особи достатніх коштів чи рухомого майна стягнення звертається на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном. При цьому в першу чергу стягнення звертається на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру.

Спеціальний порядок відчуження будинку, квартири, приміщення або земельної ділянки пояснюється гуманністю держави, оскільки це майно передбачається відчужувати лише в останню чергу. При цьому звернення стягнення на будинок, квартиру чи земельну ділянку здійснюється лише в разі належності цих об’єктів боржнику на праві приватної власності.

Якщо у боржника – фізичної особи відсутні кошти на рахунках у кредитних установах, відсутнє чи недостатньо майна для повного покриття належних до стягнення сум, а також при виконанні рішень про стягнення періодичних платежів та стягнень на суму, що не перевищує двох мінімальних розмірів заробітної плати відповідно до статті 67 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення звертається на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

При відсутності у боржника - юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові - юридичній особі на праві власності або закріплене за ним (за винятком майна, виключеного з обороту або обмежуваного в обороті) незалежно від того, хто фактично використовує це майно.

На зазначене майно накладається арешт, і воно реалізується в такій черговості:

1) у першу чергу - майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно);

2) у другу чергу - готова продукція (товари), а також інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовуються у виробництві;

3) у третю чергу - об’єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення виробництва.

Якщо у боржника-юридичної особи відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, підлягає поверненню стягувачеві.

Однак, повернення виконавчого документа стягувачеві з вказаної підстави не позбавляє його права повторно пред’явити цей документ до виконання в межах строків, встановлених Законом.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що можливість отримання коштів за рішенням суду залежить, насамперед, від наявності у боржника ліквідного майна, на яке можна звернути стягнення.

Як свідчить практика, в багатьох випадках вжиті державними виконавцями заходи по виявленню майна боржника не дають бажаного результату, оскільки на момент пред’явлення стягувачем виконавчого документа до виконання майно, яке було в боржника, вже продано або подаровано.

У становищі обманутих залишаються законослухняні громадяни, які не хочуть, або не можуть зрозуміти, чому вони не отримують свої кошти, адже є рішення суду.

Напевно не думала громадянка Н.І., що її чекає, коли за договором позики передала кошти в сумі 9 000 грн. малознайомій К.Л., яка, нібито, займалась підприємницькою діяльністю і обіцяла повернути борг з великими відсотками.

Під час розгляду судом справи за позовом Н.І. про стягнення коштів за договором позики з К.Л., остання подарувала належний їй будинок своєму родичу, чим наперед унеможливила виконання рішення суду.

Троє громадян пенсійного віку надали позику в сумі від 5 000 до 10 000 грн. кожен односельчанину М.І., який вирішив зайнятися виробництвом ковбаси і, звичайно ж, мав повернути кошти з відсотками після того, як "розкрутиться". Але власна справа не заладилась.

Відсудивши свої "кровні", пенсіонери подали виконавчі листи до відділу державної виконавчої служби. Однак повернути кошти не вдається, тому що з особистого майна, на яке можна звернути стягнення, у горе - підприємця вилучено державними виконавцями і реалізовано тільки телевізор.

На жаль, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, державний виконавець не може виконати рішення суду і повертає виконавчий документ стягувачу без виконання.

Кримінальну відповідальність за умисне невиконання судового рішення встановлено згідно статті 382 Кримінального кодексу України тільки для службових осіб. Боржники, які не є службовими особами, за вчинення цього злочину кримінальної відповідальності не несуть, а варто було б, на нашу думку, і для них передбачити у законі таку відповідальність.

Аналізуючи окремі норми чинного законодавства, слід з впевненістю сказати, що громадянин (стягувач у виконавчому провадження) може сам створити умови для майбутнього реального виконання рішення суду.

Коли виникають сумніви щодо повернення грошей позичальником, необхідно забезпечити виконання договірного зобов’язання таким способом як застава, яка сьогодні є популярною серед підприємців, і мало відомою серед простих громадян.

Згідно статті 1 Закону України "Про заставу", в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Отже, сутність застави полягає в тому, що боржник в забезпечення свого боргу віддає в заставу кредитору яку – небудь річ, майно, будинок, квартиру, а у випадку неповернення боргу кредитор має право звернути стягнення на заставлене майно і за рахунок вирученої від реалізації майна суми повернути борг. Таким чином, застава надає кредитору впевненості і є гарантією того, що він отримає свої кошти.

Якщо з’ясовується, що в особи, з якою є наміри укласти договір позики, немає майна під заставу, це повинно бути головним аргументом проти укладання такого договору.

У разі виникнення позадоговірних зобов’язань, наприклад, завдано шкоду під час дорожньо–транспортної пригоди, забезпечити виконання зобов’язання заставою фактично неможливо.

І тут є ще один спосіб, дієвий як при договірних, так і позадоговірних зобов’язаннях – забезпечення позову.

Забезпечення позову застосовується тоді, коли відповідач робить або може вчинити будь – які дії, які згодом ускладнять або зроблять неможливим реальне виконання судового рішення.

Із вищенаведених прикладів видно, що громадянка К.Л., дізнавшись про пред’явлений до неї позов, подарувала будинок своєму родичу під час розгляду справи в суді. Вона не змогла б цього зробити, якби позивачка Н.І. поставила в позовній заяві вимогу перед судом про вжиття заходів до забезпечення позову.

Відповідно до статті 152 Цивільного процесуального кодексу України позов, зокрема, забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві.

При чому, заява про забезпечення позову вирішується судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача й інших осіб, які беруть участь у справі.

Важливо, щоб на той час, коли відповідач дізнається про пред’явлений до нього позов, ухвалою суду було вже накладено арешт на його майно або застосовано інший спосіб забезпечення позову.

Вимогу про забезпечення позову можна ставити перед судом не тільки при подачі позовної заяви, а й в будь – якій стадії розгляду справи.

Необхідно зазначити, що на цей час відповідно до частини другої статті 153 ЦПК України судом розглядаються також і заяви про забезпечення позову, подані до подання позовної заяви. У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову не тільки сприятиме реальному виконанню судового рішення, а й може призвести до закінчення розгляду справи в суді у зв’язку з добровільним поверненням коштів або відшкодуванням шкоди боржником.

Невжиття цих заходів викликає в боржника почуття безвідповідальності і тоді, як наслідок, державні виконавці будуть роз’яснювати у супровідних листах, у зв’язку з чим виконавчий документ повертається без виконання, а стягувач, не визнаючи своїх помилок, буде звинувачувати в невиконанні судового рішення тільки державного виконавця.

В.о. заступника директора
Департаменту державної
виконавчої служби

Д.Ю. Лихацький