(044) 486–71–56 – Пряма телефонна лінія для допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької, Луганської областей та з питань діяльності Міністерства юстиції і підпорядкованих органів.         0–800–213–103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.         «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції АР Крим. Звертатися можна за телефоном: (044) 486-71-56.         До уваги неурядових організацій, вищих навчальних закладів та інших установ! Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини розроблено анкету для осіб, постраждалих внаслідок порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Російською Федерацією на окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також у Донецькій та Луганській областях України, та методичні рекомендації для її заповнення.         До уваги осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини! У зв'язку зі змінами, внесеними до Правила 47 Регламенту Європейського суду з прав людини, з 01 січня 2016 року було оновлено формуляр заяви та пояснювальну нотатку для його заповнення. З вказаними документами Ви можете ознайомитись у рубриці «Захист інтересів держави в Європейському суді» на офіційному сайті Міністерства юстиції України
Розпочав роботу новий сайт Міністерства юстиції України >>
Міністр юстиції України Петренко Павло Дмитрович
Петренко Павло Дмитрович
Міністр юстиції України

Доповідь Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань, у тому числі Резолюція ПАРЄ №1466 та Рекомендація ПАРЄ №1722 від 5 жовтня 2005 року

Parliamentary Assembly
Assemblée parlementaire
Парламентська асамблея

Unofficial translation by courtesy of the Ukrainian delegation to the PACE
Неофіційний переклад оприлюднюється
з дозволу делегації Верховної Ради України в ПАРЄ

Документ № 10676

5 жовтня 2005 року

Виконання обов’язків та зобов’язань Україною

Співдоповідачки Комітету з питань виконання обов’язків та зобов’язань державами-членами Ради Європи (Моніторинговий комітет): Ганне Северинсен (Данія, Альянс лібералів і демократів для Європи) та Ренате Вольвенд (Ліхтенштейн, Група Європейської народної партії)

Резолюція № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною

1. Україна приєдналась до Ради Європи 9 листопада 1995 року. При вступі вона зобов’язалась дотримуватись своїх загальних обов’язків згідно зі Статутом Ради Європи, а саме плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини і основних свобод усіх осіб під її юрисдикцією. Тоді Україна також погодилась виконати, у визначені терміни, ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у Висновку Парламентської асамблеї №190 (1995).

2. У 2004 році Україна пережила вирішальні президентські вибори: два сфальсифікованих тури голосування в жовтні і листопаді 2004 року викликали мирні масові народні протести та привели до повторного другого туру 26 грудня, що в цілому відповідав стандартам Ради Європи для вільних та справедливих виборів. Український народ таким чином продемонстрував свою відданість демократичним цінностям та бажання мати краще керівництво, яке б зміцнило верховенство права й захист прав людини в країні та боролось з корупцією.

3. Керуючись високими очікуваннями, народженими Помаранчевою революцією, нове керівництво пообіцяло радикальні політичні, правові, соціальні та економічні реформи. У перші дев’ять післяреволюційних місяців нова влада тим не менше зіткнулась з численними складнощами, зумовленими зокрема роками владарювання попереднього режиму, а також внутрішніми конфліктами всередині нової державної адміністрації. Парламентська асамблея наполегливо закликає українську владу продовжувати процес реформування та не дозволити політичній конкуренції поставити під загрозу розвиток країни.

4. Парламентська асамблея вітає позитивний розвиток в Україні та перші досягнення нової влади. Вона сподівається, що нові лідери зможуть зберегти свою стійку рішучість та матимуть успіх у реалізації ключових реформ, яких Україна так потребує. У цьому відношенні, підготовка та проведення парламентських і місцевих виборів у 2006 році відповідно до стандартів Ради Європи стане головним тестом для нової влади. Вибори 2006 року покажуть чи минула Україна точку неповернення на своєму шляху до по-справжньому демократичної європейської держави, що керується верховенством права. У цьому контексті, Парламентська асамблея декларує свою готовність надіслати передвиборчу делегацію в Україну для спостереження за підготовкою до виборів та пізніше відправити численну місію для спостереження за їх проведенням.

5. У своїй Резолюції №1346 (2003) від вересня 2003 року, Парламентська асамблея зробила висновок, що хоча Україна досягла значного прогресу в законодавчій сфері з часу схвалення Резолюції №1262 (2001), країна ще не виконала всі обов’язки та зобов’язання, які вона взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенства права в багатьох сферах ще не повністю досягнуто.

6. Парламентська асамблея рада відзначити, що з того часу Україна досягла подальшого суттєвого прогресу:

6.1. новий Цивільно-процесуальний кодекс України набув чинності 1 вересня 2005 року;

6.2. Кодекс адміністративного судочинства України було ухвалено в липні 2005 року та введено в дію 1 вересня 2005 року, що робить можливим функціонування адміністративних судів;

6.3. усі слідчі ізолятори було переведено у відання Державного департаменту виконання покарань;

6.4. новий Кримінально-виконавчий кодекс України було введено в дію та було істотно скорочено кількість ув’язнених осіб;

6.5. було надано дозвіл на оприлюднення звіту Європейського комітету запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКЗК);

6.6. 1 січня 2005 року набув чинності закон про запровадження державного фінансування політичних партій;

6.7. у січні 2005 року було схвалено закон, яким посилюються переслідування катувань та захист прав затриманих і заарештованих;

6.8. було знято застереження до частини третьої статті 5 Європейської конвенції з прав людини;

6.9. у червні 2005 року було ухвалено закон, яким зміцнюється державна служба з виконання некримінальних судових рішень;

6.10. у першому читанні було схвалено проект закону про заснування системи суспільного телебачення та радіо в Україні, а також проект нової редакції закону про телебачення та радіомовлення; було введено в дію нову редакцію закону про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення;

6.11. було підписано Протокол №14 до Європейської конвенції з прав людини та нещодавню Конвенцію про запобігання тероризму, відповідно в листопаді 2004 року та травні 2005 року;

6.12. у вересні 2005 року було нарешті завершено процедуру ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин;

6.13. було ратифіковано Європейську угоду про осіб, які беруть участь у процесі Європейського Суду з прав людини, Цивільну конвенцію про боротьбу з корупцією та Конвенцію про кіберзлочинність, відповідно в листопаді 2004 року, березні 2005 року та вересні 2005 року.

7. Парламентська асамблея також схвалює нову владу за припинення раніше поширеної практики цензурування засобів масової інформації та за забезпечення свободи слова і свободи зібрань у країні. Нове керівництво також зобов’язалось боротись з корупцією та з торгівлею людьми, а також вирішити проблему катувань та поганого поводження.

8. Вітаючи наполегливість нової влади в розкритті попередніх виборчих порушень, Парламентська асамблея підкреслює, що вкрай необхідно притягнути до відповідальності не лише тих, хто виконував незаконні накази, але насамперед організаторів масових фальсифікацій, підбурювачів насилля і тих, хто підкупляв виборців, для того, щоб попередити майбутні порушення та укорінити принципи верховенства права.

9. Парламентська асамблея відзначає, що новою редакцією Закону про вибори народних депутатів, ухваленою в липні 2005 року, істотно покращено виборчі процедури та враховано рекомендації міжнародних спостерігачів, зроблені після останніх президентських виборів. Проте, новим законом передбачається можливість зупинення діяльності засобів масової інформації, у тому числі без попереднього рішення суду, що є вкрай сприятливим для зловживань. Тому Парламентська асамблея закликає органи влади України виправити ці положення якнайшвидше, а також ввести в дію законодавство про державний реєстр виборців. Також необхідно встановити юридичну відповідальність за виборчі порушення, перелічені в новому законі про вибори.

10. П’ять років після зникнення і вбивства журналіста Ґонґадзе, Парламентська асамблея незадоволена, що після обвинувачення у березні 2005 року нібито безпосередніх виконавців вбивства, розслідування справи зупинилось, зокрема стосовно переслідування замовників і організаторів цього злочину. Парламентська асамблея висловлює жаль з приводу того, що справу по звинуваченню тих, хто нібито виконав цей злочин, було виокремлено з головної справи і було кваліфіковано як навмисне вбивство, вчинене групою осіб за попереднім зговором, що виглядає як крок до виведення з-під відповідальності замовників та організаторів. На додаток, адвоката пані Ґонґадзе було відсторонено від справи; не було проведено розслідування щодо попереднього неефективного слідства; правоохоронні органи не запобігли смерті колишнього міністра внутрішніх справ, який вчинив самогубство за підозрілих обставин, і не затримали генерала Пукача, який, як підозрюється, є тим, хто з’єднує виконавців та замовників злочину; та інше. Українські органи влади також досі не виконали положень резолюцій Парламентської асамблеї, що рекомендували провести нове розслідування у справі Єльяшкевича та достовірну експертизу записів Мельниченка.

11. Вітаючи масштабний план реформ нової влади, Парламентська асамблея вважає, що нижче наведені конкретні кроки є необхідними для пришвидшення реформ, які перетворять Україну на стабільну та заможну європейську демократію.

12. Стосовно покращення умов для функціонування плюралістичної демократії в країні, Парламентська асамблея закликає органи влади України:

12.1. схвалити закони стосовно функціонування гілок влади, як цього вимагає Конституція України, зокрема ввести якомога скоріше в дію закони про Президента України та Кабінет Міністрів України;

12.2. посилити контрольну функцію парламенту, зокрема схвалити закон про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради; встановити законодавчі гарантії та умови діяльності парламентської опозиції; упорядкувати внутрішню парламентську діяльність шляхом прийняття закону про новий Реґламент;

12.3. продовжити реформу місцевого самоврядування для впровадження положень Європейської хартії місцевого самоврядування;

12.4. перетворити державні телерадіокомпанії в канали суспільного мовлення згідно з відповідними стандартами Ради Європи; розпочати роздержавлення друкованих засобів масової інформації, заснованих органами державної влади та місцевого самоврядування; гарантувати прозорість власності на засоби масової інформації; створити рівні умови діяльності для всіх засобів масової інформації, переглянувши закон 1997 року про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів; ратифікувати Європейську конвенцію про транскордонне телебачення; забезпечити відповідність нової редакції закону про телебачення та радіомовлення стандартам Ради Європи та рекомендаціям її експертів.

13. Стосовно дотримання верховенства права та захисту прав людини, Парламентська асамблея закликає органи влади України:

13.1. продовжувати судову реформу з тим, щоб забезпечити незалежність та ефективність судової влади. З цією метою, зокрема, підпорядкувати Державну судову адміністрацію судовій гілці влади; передати останній повноваження з призначення голів судів; виділити судовій системі усі необхідні ресурси, особливо для функціонування адміністративних судів, котрих уповноважено вирішувати виборчі спори; та гарантувати законом рівень суддівської винагороди;

13.2. забезпечити оновлення складу Конституційного Суду України без необґрунтованого зволікання після того, як спливає термін повноважень його суддів;

13.3. утворити професійну асоціацію адвокатів шляхом прийняття нового закону про адвокатуру без подальшого зволікання, як це вимагається підпунктом 11.ix. Висновку ПАРЄ №190, та відповідно до принципів Ради Європи і практики Європейського Суду з прав людини;

13.4. висловлюючи жаль з приводу того, що в реформі прокуратури було зроблено крок назад, позначений конституційними змінами від грудня 2004 року, - змінити роль та функції цієї інституції, як того вимагає підпункт 11.vi. Висновку ПАРЄ №190 та пункт 9 Перехідних положень Конституції України 1996 року, а також у відповідності з Рекомендацією Парламентської асамблеї №1604 (2003) щодо ролі прокуратури в демократичному суспільстві, керованому верховенством права;

13.5. реформувати Службу безпеки України відповідно до стандартів Ради Європи, зокрема Рекомендацій ПАРЄ №№ 1402 (1999) та 1713 (2005);

13.6. завершити підготовку нової версії проекту Кримінально-процесуального кодексу та схвалити його без подальшого зволікання для виконання зобов’язання, початково встановлений кінцевий термін для якого минув у листопаді 1996 року. Остаточна версія проекту кодексу має розглядатись у парламенті лише після того, як буде отримано та враховано висновок Ради Європи до цього остаточного тексту;

13.7. надалі покращувати умови утримання та лікування в пенітенціарних установах та місцях тримання під вартою відповідно до стандартів і рекомендацій ЄКЗК; завершити переведення Державного департаменту з виконання покарань до відання Міністерства юстиції, як це вимагається підпунктом 11.vii. Висновку №190 (1995); створити на національному рівні незалежний орган зі спостереження за місцями тримання під вартою та продовжувати позитивну практику надання дозволів на оприлюднення звітів ЄКЗК стосовно України;

13.8. продовжувати зусилля, спрямовані на боротьбу з корупцією, та забезпечити, щоб економічні реформи не призвели лише до перерозподілу влади серед олігархів; повною мірою скористатись з участі України в GRECO (Група держав проти корупції) та ратифікувати Конвенцію про корупцію у контексті кримінального права;

13.9. активізувати діяльність у сфері боротьби з торгівлею людьми, виділити достатні ресурси для цієї мети та ратифікувати Конвенцію Ради Європи про діяльність проти торгівлі людьми;

13.10. забезпечити повне та швидке виконання рішень Європейського Суду з прав людини, зокрема у справах Совтрансавто та Мельниченка; ухвалити закон про виконання рішень Європейського Суду з прав людини та ратифікувати Протокол №14 до Конвенції;

13.11. покращити демократичний контроль за правоохоронними органами, продовжувати застосовувати політику абсолютної нетерпимості та забезпечити швидке, неупереджене й повне розслідування усіх випадків катувань та іншого поганого поводження, у тому числі кримінальне переслідування та покарання винних у вчиненні таких дій; а також забезпечити компенсацію жертвам або їхнім сім’ям;

13.12. гарантувати захист проти свавільного або незаконного затримання; забезпечити неухильне дотримання правоохоронними органами, зокрема під час розслідування виборчих та корупційних порушень, принципів справедливого кримінального процесу у відповідності з міжнародними стандартами, у тому числі гарантувати всім затриманим швидкий та регулярний доступ до захисника і лікаря за їхнім вибором, забезпечити швидке повідомлення близьких про місце перебування затриманих; скасувати положення законодавства, що дозволяють прокуратурі заборянити адвокатові представляти своїх клієнтів у разі порушення проти адвоката кримінальної справи, як такі, що є несумісними зі стандартами Ради Європи; забезпечити, щоб офіційні особи у своїх публічних заявах дотримувались презумпції невинуватості;

13.13. покращити доступ до правосуддя шляхом запровадження системи безоплатної правової допомоги у відповідності зі стандартами Ради Європи та практикою Європейського Суду з прав людини;

13.14. встановити ефективний контроль за перехопленням комунікацій правоохоронними органами та схвалити з цією метою спеціальне законодавство, що відповідатиме демократичним стандартам захисту приватності і національної безпеки;

13.15. стосовно справи Ґонґадзе, враховуючи обіцянку нового керівництва розкрити цю справу та пред’явлення обвинувачення можливим виконавцям вбивства, вважати розслідування завершеним лише тоді, коли до суду відправлена одна справа, що включає обвинувачення усіх замовників, організаторів та виконавців цього злочину; розслідувати і, якщо необхідно, притягнути до відповідальності винуватих у недоліках попереднього та поточного слідства в справі;

13.16. посилаючись на Резолюції ПАРЄ №№ 1239 (2001), 1262 (2001) та 1346 (2003), провести належну експертизу записів нібито зроблених Миколою Мельниченком та отримати його свідчення; розпочати нове розслідування справи Єльяшкевича та інших резонансних справ, нібито задокументованих на записах Мельниченка; провести якнайшвидше у Верховній Раді Україні парламентські слухання по справі Ґонґадзе, відкриті для громадськості;

13.17. покращити правове регулювання доступу до інформації, суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів та розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства;

13.18. встановити чіткі правила повернення церковного майна, як це вимагається підпунктом 11.xi. Висновку №190 (1995);

13.19. ратифікувати Протокол №12 до Європейської конвенції з прав людини;

13.20. сумлінно впроваджувати Рамкову конвенцію про захист національних меншин, особливо у сфері освіти, та переглянути Закон 1992 року про національні меншини в Україні з урахуванням рекомендацій Венеціанської комісії та Консультативного комітету з питань Рамкової конвенції;

13.21. ратифікувати якнайшвидше Європейську соціальну хартію (переглянуту).

14. Парламентська асамблея Ради Європи нагадує про свої Резолюції №№ 1346 (2003) та 1364 (2004), де вона наголосила, що під час внесення змін до Конституції України має бути суворо дотримано всіх положень чинної Конституції і має бути повністю враховано рекомендації Венеціанської комісії. Парламентська асамблея висловлює глибокий жаль, що конституційні зміни від 8 грудня 2004 року, схвалені як частина пакетної угоди для припинення політичної кризи, містять положення, які Венеціанська комісія неодноразово визнавала такими, що не відповідають принципам демократії і верховенства права, зокрема стосовно імперативного мандату народних депутатів та повноважень прокуратури. Парламентська асамблея також занепокоєна, що нові конституційні зміни було схвалено без попереднього розгляду Конституційним Судом так, як це передбачено статтею 159 української Конституції та як це витлумачено в рішенні Конституційного Суду України від 1998 року. Тому Парламентська асамблея наполегливо закликає органи влади України якнайшвидше виправити ці питання, щоб забезпечити легітимність конституційних змін та їх відповідність європейським стандартам.

15. Виходячи з вищенаведеного, Парламентська асамблея вирішує продовжувати свій моніторинг виконання обов’язків і зобов’язань Україною та повернутись до оцінки дотримання Україною своїх обов’язків і зобов’язань, а також розглянути можливість переходу до пост-моніторингового діалогу з українською владою, після парламентських і місцевих виборів у березні 2006 року.

Рекомендація № 1722 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною

1. Парламентська асамблея Ради Європи посилається на свою Резолюцію 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною.

2. Парламентська асамблея рекомендує Комітетові Міністрів:

2.1. проаналізувати перешкоди, з якими зіткнулись органи державної влади України при ратифікації договорів Ради Європи, оскільки з часу вступу десять років тому Україна ратифікувала лише 45 і підписала 27 договорів з 200 (станом на серпень 2005 року);

2.2. інтенсифікувати програми співпраці для допомоги органам української влади у впровадженні Європейської хартії місцевого самоврядування задля посилення розвитку місцевої демократії в Україні (стосовно як нормативного регулювання, так і навчання службовців місцевого самоврядування);

2.3. з метою надання українській владі всебічної допомоги в розбудові відкритого та демократичного суспільства, інтенсифікувати програми співпраці, зокрема у сфері боротьби з корупцією, реформи прокуратури та незалежності судової влади, а також навчання суддів, працівників органів внутрішніх справ та прокурорів;

2.4. запропонувати органам влади України:

2.4.1. швидко ратифікувати Протоколи №№ 12 та 14 до Європейської конвенції з прав людини, Європейську соціальну хартію (переглянуту), Конвенцію про корупцію у контексті кримінального права, Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, Європейську конвенцію про громадянство;

2.4.2. посилити співпрацю з Радою Європи для того, щоб забезпечити повну відповідність законодавства та практики України стандартам і принципам Організації, особливо стосовно стандартів, закріплених в Європейській конвенції з прав людини, а також повну відповідність рішенням Європейського Суду з прав людини в частині індивідуальних та загальних заходів, що можуть вимагатись;

2.4.3. подати для оцінки експертам Ради Європи, таким як Венеціанська комісія, будь-які нові проекти конституційних поправок, проекти законів про реформу прокуратури, створення суспільного телерадіомовлення, перегляд закону про адвокатуру, правову допомогу тощо.

3. Парламентська асамблея, посилаючись на свою Резолюцію №1364 (2004), рекомендує Комітетові Міністрів та Генеральному секретареві посилити присутність Ради Європи в Україні, зокрема шляхом призначення спеціального представника Генерального секретаря в Україні, мандат якого полягатиме у спостереженні за поточними подіями в країні, наданні порад та експертних висновків Ради Європи, якщо та коли це необхідно, і загалом - покращенні і координуванні поточної співпраці з органами влади України.


Пояснювальний меморандум співдоповідачок

ЗМІСТ

I.

Вступ

II.

Огляд відносин України з Радою Європи

III.

Основні події за період після 2003 року

A. Помаранчева революція

B. Становлення нової влади

C. Конституційна реформа

D. Відносини з ЄС, НАТО, Росією та СНД

IV.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЛЮРАЛІСТИЧНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

A. Вільні та справедливі вибори

B. Функціонування парламенту та статус опозиції

C. Адміністративно-територіальна реформа, місцеве самоврядування

D. Плюралізм засобів масової інформації

V.

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

A. Конституційні закони

B. Незалежність і належне функціонування судової системи

C. Судова реформа

D. Статус правничої професії і професійна асоціація адвокатів

E. Реформа прокуратури та інших правоохоронних органів

F. Пенітенціарна реформа і реформа кримінального законодавства

G. Боротьба з корупцією та відмиванням грошей

H. Боротьба з торгівлею людьми

VI.

ПРАВА ЛЮДИНИ

A. Справи проти України в Європейському Суді з прав людини

B. Катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження

C. Свавільний або незаконний арешт

D. Справедливий судовий розгляд

E. Право на повагу до приватного життя

F. Свобода совісті та віросповідання

G. Свобода вираження поглядів та доступ до інформації

H. Захист національних меншин

I. Європейська соціальна хартія

ДОДАТКИ

I.

Конвенції, які Україна ратифікувала або до яких приєдналася

II.

Висновок №190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи

III.

Промова Президента України В.Ющенка на пленарному засіданні сесії ПАРЄ 25 січня 2005 року


I. ВСТУП

1. Україна приєдналася до Ради Європи 9 листопада 1995 року. Процес моніторингу розпочався 11 грудня 1995 року, спочатку на підставі Директиви №508 (1995) та пізніше у відповідності з Резолюцією №1115 (1997)[1]. Згідно з цією Резолюцією, Моніторинговий комітет відповідає за перевірку виконання обов’язків, взятих на себе державами-членами відповідно до положень Статуту Ради Європи[2], Європейської конвенції з прав людини та всіх інших конвенцій Ради Європи, сторонами яких вони виступають[3], а також дотримання зобов’язань, взятих ними при вступі до Ради Європи. Перелік конкретних зобов’язань України, які, разом із загальними обов’язками, складають основу для моніторингової процедури, наведено у Висновку ПАРЄ №190 (1995)[4].

IІ. ОГЛЯД ВІДНОСИН УКРАЇНИ З РАДОЮ ЄВРОПИ

2. Україна подала заяву на вступ до Ради Європи 14 липня 1992 року. У своїй Резолюції № (92) 29 від 23 вересня 1992 року Комітет Міністрів звернувся до Парламентської асамблеї з проханням надати висновок відповідно до Статутною Резолюцією №51 (30). 16 вересня 1992 року парламенту України було надано статус «спеціального гостя» в Парламентській асамблеї Ради Європи. «Політичний діалог» між Україною та Комітетом Міністрів Ради Європи було розпочато 13 липня 1994 року.

3. У листі від 27 липня 1995 року найвищі представники влади в Україні – Президент України, Голова Верховної Ради та Прем’єр-міністр – зазначили, що вступ України до Ради Європи … «має надзвичайно велике значення для нашої країни, і ми розглядаємо цей процес як один із стратегічних напрямів зовнішньої політики України».

4. 26 вересня 1995 року Парламентська асамблея ухвалила Висновок № 190 щодо вступу України до Ради Європи, після чого Комітет Міністрів прийняв свою Резолюцію № (95) 22 від 25 жовтня 1995 року, в якій Україну було запрошено стати членом організації. 9 листопада 1995 року Україна стала державою-членом Ради Європи.

5. З моменту вступу України до Ради Європи, Парламентська асамблея розглянула п’ять регулярних звітів про виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань[5], а також три спеціальних звіти про реформування інститутів влади в Україні, про свободу вираження поглядів та про політичну кризу в Україні[6].

6. У січні 1999 року Парламентська асамблея ухвалила Резолюцію №1179 та Рекомендацію №1395, в яких вона відзначила, що Україна як держава-член Ради Європи виконала деякі свої обов’язки та зобов’язання. Водночас, Парламентська асамблея була «глибоко занепокоєна тим, що держава зволікає з виконанням решти своїх обов’язків та зобов’язань». Саме тому 27 січня 1999 року Парламентська асамблея прийняла рішення, згідно з яким у випадку, якщо до 21 червня 1999 року не буде досягнуто істотного прогресу, Парламентська асамблея розпочне процедуру скасування повноважень української парламентської делегації та рекомендуватиме Комітету Міністрів зупинити право України на представництво.

7. У червні 1999 року Парламентська асамблея визнала доцільним розпочати в першій частині чергової сесії 2000 року процедуру зупинення права членів української делегації реєструвати офіційні документи у значенні Правила 23 Реґламенту, обіймати посади та брати участь у голосуваннях асамблеї та її органів (однак зі збереженням за такими членами права відвідувати та виступати в ході сесій асамблеї і засідань її органів), якщо не матиме місце істотний прогрес у розумінні Резолюції №1179 від січня 1999 року. У квітні 2001 року Парламентська асамблея вирішила, що у випадку, якщо не відбудеться істотних зрушень у виконанні Україною таких обов’язків та зобов’язань до відкриття червневої сесії ПАРЄ 2001 року, Парламентська асамблея відповідно розгляне питання про застосування санкцій до української парламентської делегації відповідно до Правил 6-9 Реґламенту. Парламентська асамблея також рекомендувала Комітету Міністрів розглянути питання зупинення права України на представництво у відповідності зі Статтею 8 Статуту Ради Європи, якщо до моменту відкриття червневої сесії асамблеї 2001 року не спостерігатиметься суттєвий прогрес.

8. У вересні 2001 року Парламентська асамблея дійшла висновку, що значний прогрес був дійсно досягнутий Україною з моменту схвалення ПАРЄ Резолюції №1244 (2001) у квітні 2001 року, особливо в частині введення в дію нового законодавства. Тому, Парламентська асамблея далі постановила, що у випадку, якщо Україна виконає решту своїх зобов’язань перед Радою Європи згідно з Висновком №190 (1995) до початку січневої сесії 2002 року, Парламентська асамблея розгляне припинення формальної процедури моніторингу по відношенню до України і в той же час продовжить ведення поточного діалогу з органами влади України в рамках ширшої моніторингової процедури.

9. У вересні 2003 року Парламентська асамблея відмітила, що, незважаючи на досягнення Україною помітного прогресу у сфері законодавства з моменту ухвалення Резолюції ПАРЄ №1262, Україна ще не виконала всіх обов’язків та зобов’язань, які вона взяла на себе з набуттям членства в Раді Європи, і що в багатьох сферах ще не було повною мірою досягнуто верховенства права. Таким чином, ПАРЄ вирішила продовжувати моніторингову процедуру по відношенню до України в тісній співпраці з українською делегацією.

10. Прикрим є той факт, що Україна відноситься до країн, які приєдналися до найменшої кількості угод Ради Європи – станом на вересень 2005 року Україна ратифікувала тільки 45 та підписала 27 угод з майже 200 існуючих. Хоча відповідно до підпункту 12.vi. Висновку №190 (1995) Україна зобов’язалась підписати та ратифікувати, а до того часу рівноцінно застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, крім тих, що вже згадані у Висновку. Ми закликаємо органи влади України активніше приєднуватись до acquis [«надбання», комплекс принципів, стандартів, норм тощо] Ради Європи та надалі розвивати українську систему законодавства, гармонізуючи її з європейськими стандартами.

11. У ході підготовки цього шостого звіту про виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань, з 27 травня по 3 червня 2004 року ми відвідали Закарпатську область, Одесу, Крим і Київ, з 29 серпня по 1 вересня 2004 року – Дніпропетровськ і Донецьк, та з 21 по 23 березня 2005 року – Київ[7].

12. Ми хочемо висловити нашу подяку секретаріату парламентської делегації України за надзвичайні зусилля для задоволення усіх потреб та пріоритетів наших візитів. Ми також висловлюємо подяку Інформаційному центру Ради Європи в Києві за ефективну організацію наших зустрічей з недержавними організаціями та надання нам допомоги в практичних організаційних питаннях, особливо під час поїздок до регіонів.


ІIІ. ОСНОВНІ ПОДІЇ ЗА ПЕРІОД ПІСЛЯ 2003 РОКУ

А. Помаранчева революція

13. У січні, червні та вересні 2004 року Моніторинговий комітет ПАРЄ відзначав, що проведення чесних та демократичних президентських виборів у 2004 році може докорінно змінити тенденції політичного розвитку в країні й надати їй шанс міцніше закріпитись у родині європейських демократій. На той час важко було передбачити, що такий шанс Україна, навпаки, отримає саме завдяки фальсифікаціям під час перших двох турів президентських виборів у жовтні-листопаді 2004 року.

14. Дійсно, у вирішальну мить в історії нації, обравши свободу, демократію та верховенство права на противагу корупції та залякуванню, український народ здійнявся у безпрецедентних масових акціях мирного протесту, які отримали назву «помаранчева революція» з огляду на колір передвиборчої кампанії пана Ющенка, проти спроби влади вкрасти президентські вибори 2004 року. У наступні тижні після сфальсифікованого другого туру голосування 21 листопада 2004 року сотні тисяч простих українців у спонтанному пориві зносили сніг, низькі температури та загрозу насилля для того, щоб мирно повернути контроль над долею своєї країни та вільно обрати її керівництво. Їхня мужність та відданість не лише зумовили мирну й леґітимну передачу влади, але й відкрили нову еру надій та устремлінь до інтеграції в європейську та євроатлантичну спільноти.

15. Від самого початку Помаранчевої революції нова влада висловила свій намір провести радикальні політичні, правові, соціальні та економічні реформи для перетворення України на європейську правову демократичну державу зі справжньою ринковою економікою та свободою слова. Прийшов час для Президента Віктора Ющенка та виконавчої влади країни пришвидшити виконання наданих обіцянок.

16. Помаранчева революція в Україні не могла не викликати величезні очікування, деякі з котрих не будуть виконані через політичні, економічні чи соціальні реалії або через обмеженість часу до парламентських виборів у березні 2006 року, що наближаються. Ще одним викликом є конституційна реформа, яка перерозподілить владу на користь парламенту, значна частина якого контролюється впливовими олігархами та бізнесменами. Швидший темп реформ також обмежується регіональними відмінностями, з нижчим рівнем підтримки реформ на сході України. Тому не дивно, що стали помітними недоліки у вигляді повільного темпу економічних та правових реформ, збереження корупції та патронажу, обмеженого обсягу іноземних інвестицій та інтенсивного внутрішнього політичного протистояння. Помаранчева революція ще трохи втратила свого початкового блиску від нещодавнього рішення Президента Ющенка відправити весь уряд у відставку після того як представники нової влади звинуватили одне одного в корупції. Шлях України до демократії був довгим та нелегким, і нове керівництво не одразу зможе виправити спадщину минулого та впровадити зміни, необхідні для реформи українських політичної та економічної систем.

17. Помаранчева революція кінця 2004 року стала третьою демократичною революцією після Сербії 2000 року та Грузії 2003 року. Перемога демократії в Україні надихнула успішні революції в Киргизстані та Лівані і продовжує підживлювати прибічників демократичних реформ в інших країнах, особливо в деяких сусідніх республіках, які прагнуть усунути деспотичні уряди. Тому довготерміновий успіх Помаранчевої революції та нової «демократії у дії» в Україні матимуть далекосяжні наслідки не лише для країни, але й поширення демократії у світовому вимірі.

18. Під час нашого візиту в березні 2005 року ми стали свідками нового позитивного духу та більшої політичної волі розв’язати невирішувані роками проблеми, які гальмували просування України у виконанні нею своїх обов’язків перед Радою Європи. Під час III Саміту Ради Європи у Варшаві у травні 2005 року, Президент В.Ющенко зазначив, що всі зобов’язання, які Україна взяла на себе при вступі до Ради Європи, будуть виконані. Усе ще зарано робити остаточну оцінку спроможності нового керівництва дотримуватися основних принципів, що лежать в основі Ради Європи. Цей звіт, відповідно, має за мету головним чином визначення переліку пріоритетних сфер реформування і надання таким чином допомоги новій владі в її намаганні змінити систему урядування.

В. Становлення нової влади

19. Президент Ющенко склав присягу 23 січня 2005 року, а 4 лютого 2005 року було сформовано перший післяреволюційний Кабінет Міністрів. Перші місяці були сповнені революційною риторикою та далекосяжними обіцянками проведення амбіційних реформ у майже всіх сферах соціального, економічного та політичного життя, що їх так гостро потребує Україна. Це супроводжувалось надзвичайно високим рівнем підтримки нового Президента та нового Прем’єр-міністра [Ю.Тимошенко] (50% та 52%, відповідно, станом на червень 2005 року). Тим не менше, звучала гостра критика по відношенню до нового керівництва щодо деяких помилок, невжиття необхідних заходів та внутрішніх конфліктів. Те, як усуватимуться ці недоліки, серйозно вплине на успіх нової влади.

20. Протягом перших місяців 2005 року, більше ніж 18 000 посад у центральних та місцевих органах виконавчої влади були заміщені новими людьми. Нова влада не уникла помилок в ході проведення таких широкомасштабних змін у державному бюрократичному апараті, але наразі виявлялася в цілому достатньо мужньою для того, щоб визнати та виправити такі помилки[8]. Однак, ми поділяємо занепокоєння деяких спостерігачів, що органи влади, особливо на місцевому рівні, були сформовані не на підставі здібностей, а відповідно до політичної участі та уявного внеску до Помаранчевої революції. Опозиційні партії назвали ці звільнення переслідуванням простих людей за їхні політичні погляди. Розуміючи бажання нової влади усунути корумпованих і скомпрометованих посадовців, у той же час здається важливим знайти їм професійну та висококваліфіковану заміну.

21. Деякі кроки нової влади викликали сумніви щодо її відданості або скоріше навіть усвідомлення нею принципів верховенства права. Здається, було порушено конституційну процедуру при призначенні новим Президентом голів обласних державних адміністрацій у день формування нового Кабінету Міністрів – 4 лютого 2005 року. Згідно з Конституцією України, Президент призначає/звільняє голів місцевих державних адміністрацій за поданням Кабінету Міністрів. А останній, у цьому випадку, на момент призначення зазначених керівників ще навіть не встиг провести свого першого засідання.

22. Протягом перших місяців свого перебування при владі новий Президент також видав значну кількість засекречених указів, як стверджується, з порушеннями відповідної процедури, попри те, що це було звичайною практикою за часів правління президента Л.Кучми (див. детальніше в розділі цього звіту, присвяченому доступу до інформації).

23. Своїм указом від 8 лютого 2005 року Президент Віктор Ющенко розширив та переформатував повноваження Ради національної безпеки та оборони України (РНБОУ) та її секретаря, тим самим, за твердженням багатьох правників, перевищивши свої повноваження, визначені Конституцією України та відповідним законом. Насамперед, зазначений указ нібито порушує положення Конституції (статті 19 та 106), які забороняють Президенту передавати свої повноваження іншим особам або органам, крім випадків, коли це передбачено Конституцією або законом. Крім того, секретар РНБОУ, який формально навіть не є її членом, уповноважується головувати в цьому органі, до складу якого, зокрема, входять Прем’єр-міністр та Голова Верховного Суду України (включення останнього до складу Ради також викликає сумніви щодо дотримання розподілу влади, оскільки законом передбачається, що членами РНБОУ можуть бути лише представники виконавчої влади). Більш того, РНБОУ було надано повноваження вносити пропозиції про призначення Президентом суддів. Дві групи парламентарів звернулися до Конституційного Суду України з проханням перевірити цей указ на предмет його конституційності. Для уникнення двозначності, Президент міг би подати на розгляд парламенту пропозиції про внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки та оборони України» для зміни функцій цього органу[9].

24. Велика кількість народних депутатів, які були призначені на посади в уряді або в місцевих державних адміністраціях, порушували Конституцію, відмовляючись упродовж тривалого часу здати свої мандати, незважаючи на заклики спікера парламенту та Президента. Політична доцільність – побоювання звільнення з посад у виконавчій владі на тлі імунітету, закріпленого за мандатом народного депутата, чи бажання утримати кількість членів пропрезидентських фракцій – не повинна переважати над необхідністю дотримання верховенства права та положень Конституції. Це питання було переважно вирішеним лише в червні-липні 2005 року, коли 14 народних депутатів відмовились від мандатів після того, як парламентська опозиція блокувала роботу парламенту, вимагаючи між іншим складення цими посадовцями їхніх депутатських повноважень. 8 липня 2005 року Верховна Рада схвалила закон про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності, який був підписаний та оприлюднений Президентом[10]. 8 вересня 2005 року Верховна Рада затвердила дострокове припинення повноважень ще 13 народних депутатів.

25. Ще одним спірним питанням стала структура Секретаріату Президента України (колишньої Адміністрації Президента). Були великі сподівання, що цей орган буде перетворено на ефективний апарат Президента, позбавлений надмірних функцій та надзвичайно широких повноважень[11]. Однак, після опублікування указу про структуру Секретаріату стало очевидним, що в ній збереглася більшість формальних характерних рис попередньої адміністрації[12]. Функції Секретаріату Президента України позитивно відрізняються від функцій попередньої адміністрації тільки в частині зовнішньої політики та координації діяльності правоохоронних органів. Посада Державного секретаря України (запроваджена замість посади голови президентської адміністрації) все ще зберігає повноваження та політичні претензії, несумісні з роллю керівника президентського апарату.

26. На превеликий жаль, перші сім місяців перебування при владі нової державної адміністрації були затьмарені напруженими внутрішніми конфліктами. Серйозні зіткнення між Прем’єр-міністром, секретарем Ради національної безпеки та оборони України й секретаріатом Президента – найближчими партнерами, які раніше привели Віктора Ющенка до президентства, а також суперечки всередині Кабінету Міністрів призвели до гострої політичної кризи у вересні 2005 року. Після відставок Державного секретаря України Олександра Зінченка та віце-прем’єр-міністра Миколи Томенка, які обидва звинуватили найближче оточення Президента Ющенка (у тому числі секретаря РНБОУ Петра Порошенка, першого помічника Президента Олександра Третякова та одного з лідерів президентської партії «Народний Союз Наша Україна» Миколу Мартиненка) в корупції, Президент прийняв 8 вересня несподіване рішення відправити у відставку весь Кабінет Міністрів, звільнити секретаря РНБОУ, голів Служби безпеки та Державної митної служби, а також про відсторонення від виконання обов’язків свого першого помічника. За цим слідувала серія різких заяв з обох сторін із взаємними звинуваченнями у корупції на найвищому рівні. Пристрасті політичної боротьби ще більше загострювались парламентськими виборами березня 2006 року, що наближаються. Минулорічний переможний «помаранчевий» блок розвалився та ймовірно братиме участь у виборах під різними прапорами лідерів – Юлії Тимошенко та Віктора Ющенка.

27. Хоча це й прикро, що єдності «помаранчевої» коаліції більше не існує, слід визнати, що революційні ідеї важко реалізувати за ніч, особливо коли це стосується викорінення корупції та зміни свідомості можновладців. Разом з тим, зараз надзвичайно важливо не дозволити подальшій політичній боротьбі поставити під загрозу реформаторський імпульс та зачинити вікно можливостей, що відкрилось після президентських виборів минулого року. Політичні інтереси не повинні переважати над обов’язком дотримуватись основних принципів демократії та верховенства права. Також не менш необхідними є з’ясування та належне розслідування серйозних звинувачень у корупції, які було озвучено колишніми високими посадовцями.

С. Конституційна реформа

28. Чинна Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року і встановлює президентсько-парламентську форму правління. Колишній президент Леонід Кучма вперше намагався змінити політичну систему країни невдовзі після свого повторного обрання на посаду Президента у 1999 році шляхом проведення референдуму під недоречною назвою - «референдум за народною ініціативою». Міжнародна спільнота, у тому числі Рада Європи, відмовилася визнати результати референдуму 2000 року з огляду на серйозні порушення процедури та, як стверджувалось, вчинені махінації в ході його проведення. Мотивами, які стояли за проведенням цього референдуму та всією тривалою чотирирічною історією проштовхування так званої «політичної реформи», полягали в задоволенні інтересів Президента Кучми та його оточення – спочатку, шляхом створення податливої та контрольованої Верховної Ради, а також залежної судової влади; а пізніше, коли став відчутним ризик поразки на президентських виборах 2004 року, послабленням інституції Президента.

29. У 2003 році різні групи парламентарів внесли три законопроекти (№№ 3207-1, 4105 та 4180) зі змінами до Конституції, які замінили собою попередній законопроект, внесений Президентом. Розглянувши три зазначені законопроекти, Конституційний Суд дійшов висновку про їх відповідність (за винятком одного положення законопроекту №3207-1) правилам внесення змін до Конституції України, тим самим визнавши їх прийнятними для подальшого розгляду в парламенті. Три законопроекти були також направлені до Венеціанської комісії, яка в грудні 2003 року ухвалила висновок[13], де наголосила, що жоден із представлених законопроектів не пропонує послідовного та повністю демократичного рішення для розробки гармонійної політичної структури з дотриманням розподілу влади. У червні 2003 року, у своїй Резолюції №1346 (2003), Парламентська асамблея наголосила, що під час внесення змін до Конституції України повинні ретельно дотримуватись всі положення чинної Конституції, у тому числі ті, що стосуються самої процедури внесення змін до Конституції.

30. Незважаючи на наполегливі зусилля опозиції заблокувати парламентські засідання, інколи навіть із застосуванням сили, з метою запобігання проведенню голосування, 24 грудня 2003 року законопроект №4105 було підтримано простим підняттям рук без проведення формального підрахунку голосів, коли заявлена кількість голосів «за» склала 276.

31. У січні 2004 року ПАРЄ провела термінові дебати щодо політичної кризи в Україні, викликаної подіями у Верховній Раді України – а саме, фактом використання неконституційної процедури та порушення прав опозиції. Після проведення термінових дебатів у асамблеї Верховна Рада скасувала деякі із спірних поправок до Конституції, насамперед ті, які стосувалися зміни порядку обрання Президента та обмеження терміну перебування суддів на посаді. Ці поправки були прийняті в першому читанні під час позачергового засідання Верховної Ради 3 лютого 2004 року.

32. У листі до Голови ПАРЄ від 12 березня 2004 року[14] ми засудили спосіб та, зокрема, ту поспішність, з якою знову були проштовхнуті поправки від 3 лютого 2004 року, що не залишило жодної можливості для належної дискусії або розгляду рекомендацій, що містились в Резолюції №1364 (2004), особливо стосовно врахування при внесенні змін до Конституції всіх рекомендацій Венеціанської комісії. Крім того, стаття 155 Конституції України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України має бути прийнятий на двох послідовних чергових сесіях Верховної Ради України, з підтримкою в не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України при остаточному голосуванні. Це ставить під серйозний сумнів законність голосування, проведеного в ході позачергового засідання 3 лютого 2004 року, яке було відкрите того ж самого ранку, коли повинна була б розпочатися чергова сесія Верховної Ради, згідно зі статтею 83 Конституції України.

33. 16 березня 2004 року Конституційний Суд ухвалив рішення про відповідність законопроекту №4105 (зі змінами та доповненнями) вимогам статей 157 та 158 Конституції. Суд також не знайшов порушення належної процедури в ході проведення голосувань 24 грудня та 3 лютого, оскільки, на думку Суду, це питання належить до сфери внутрішніх справ парламенту. Своїм останнім рішенням (стосовно правомірності внесення поправок до Конституції під час позачергових сесій) Конституційний Суд знехтував своїм власним попереднім висновком про те, що конституційні питання повинні розглядатися тільки під час чергових сесій Верховної Ради.

34. Незважаючи на значний тиск з боку президентської адміністрації, 8 квітня 2004 року Верховна Рада не змогла прийняти законопроект №4105 у другому читанні, оскільки для цього не вистачило шести голосів. Проте конституційний процес не зупинився, бо до розгляду були прийняті два інші законопроекти, і один з них (№4180) був попередньо схвалений 276 голосами 23 червня 2004 року. І знову конституційність цієї процедури викликала серйозні сумніви, оскільки законопроект №4180 був майже ідентичний із законопроектом №4105, а стаття 158 Конституції передбачає, що законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

35. Однак Конституційний Суд обрав формалістичний правовий підхід, у відповідності з яким всі три законопроекти були подані до Конституційного Суду під різними номерами та з текстовими відмінностями і, відповідно, могли розглядатися як окремі правові документи. Таким чином, 12 жовтня 2004 року Конституційний Суд виніс рішення про відсутність порушень положень статті 158 Конституції на підставі застосування формальних критеріїв для порівняння двох законопроектів та залишаючи поза увагою той факт, що по суті вони стосуються одних і тих самих питань.

36. У своїй заяві від 22 червня 2004 року, Моніторинговий комітет підкреслив, що поточна конституційна реформа, здійснення якої в принципі було вкрай необхідним, має бути відкладена на час після президентських виборів і тоді проведена демократичним та прозорим шляхом у суворій відповідності з положеннями існуючої Конституції та з урахуванням рекомендацій Венеціанської комісії. Більше того, конституційна реформа може заслуговувати на довіру тільки у випадку її проведення на основі суворого та безумовного дотримання положень Конституції України.

Зміни до Конституції України від 8 грудня 2004 року

37. Після другого туру президентських виборів у листопаді 2004 року, коли вирували масові народні протести, основні ключові фігури президентських перегонів Віктор Ющенко та Віктор Янукович, за посередництва європейських політиків та колишнього президента Леоніда Кучми, досягли політичного компромісу, який включав прийняття поправок до Конституції. Відповідно, 8 грудня 2004 року 402 голосами Верховна Рада ухвалила пакет з двох законопроектів про внесення змін до Конституції (№4180 в остаточному читанні та №3207-1 в першому читанні), разом із законом про спеціальний порядок проведення повторного голосування 26 грудня 2004 року. Верховна Рада також погодилася повністю змінити склад Центральної виборчої комісії, а Президент Кучма звільнив з посади Генерального прокурора Геннадія Васильєва, як того вимагала опозиція. Закони, включені до пакету компромісної угоди, були підписані Президентом Л.Кучмою одразу після їхнього ухвалення в сесійній залі парламенту.

38. 15 грудня 2004 року Моніторинговий комітет, вітаючи зупинення політичних заворушень шляхом прийняття компромісного пакету законів, водночас висловив своє розчарування з приводу того, що зміни до Конституції були включені до процесу політичних торгів і не служили меті проведення виваженої зміни системи управління, а були використані політичними силами як інструмент для досягнення домовленості. Комітет відмітив той прикрий факт, що таким чином були залишені поза увагою попередні резолюції ПАРЄ. У той же час, ми поділяємо думку багатьох наших колег, як вважають, що Рада Європи повинна була зіграти активнішу роль в ході проведення переговорів[15], особливо, стосовно питання конституційної реформи, щодо якого ПАРЄ та Венеціанська комісія неодноразово чітко висловлювали свою думку упродовж 2003-2004 років. Питання про проведення конституційної реформи було підняте в ході переговорів колишнім Президентом Л.Кучмою та підтримане високоповажними європейськими посередниками, які очевидно не звернули увагу на непослідовність поправок та невідповідність деяких їхніх положень європейським стандартам.

39. Проект змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року (закон №2222) вступить в силу 1 січня 2006 року. Він буде повністю реалізований на практиці після скликання нового парламенту, який буде обрано у березні 2006 року. Поправки передбачають перерозподіл повноважень між парламентом та Президентом і зміну форми правління на парламентсько-президентську республіку. Парламент отримає повноваження з призначення, за поданням Президента, Прем’єр-міністра, Міністра оборони та Міністра закордонних справ; за поданням Прем’єр-міністра України – інших членів Кабінету Міністрів та голів центральних органів виконавчої влади. Парламент зможе самостійно вирішувати питання відставки Прем’єр-міністра та інших членів Кабінету Міністрів. Президент збереже повноваження з призначення та звільнення голів місцевих державних адміністрацій. Якщо жодна з партій не отримує більшості в парламенті, нові конституційні положення вимагатимуть від членів парламенту сформувати, під загрозою розпуску парламенту Президентом, упродовж 30 днів після скликання «коаліцію фракцій», яка відповідатиме за висування кандидатури на посаду Прем’єр-міністра.

40. У своїй Резолюції №1364 (2004) Парламентська асамблея звернулася до Верховної Ради з проханням повністю врахувати рекомендації Венеціанської комісії при внесенні змін до Конституції України та, зокрема, переглянути положення про імперативний мандат народних депутатів та розширення повноважень прокуратури[16], кожне з яких суперечить принципам демократії та верховенства права. Дуже прикро, що ці рекомендації були залишені поза увагою[17]. У своїй заяві від 15 грудня 2004 року Моніторинговий комітет ПАРЄ наголосив, що ті положення нової Конституції, які не відповідають європейським стандартам, повинні бути приведені у відповідність до обов’язків та зобов’язань України перед Радою Європи. Занепокоєння Комітету викликав також той факт, що нові зміни до Конституції України були прийняті без проведення консультацій з Конституційним Судом України.

41. Останній факт має надзвичайно важливе значення, оскільки він може призвести до скасування закону №2222 Конституційним Судом. Згідно зі статтею 159 Конституції, законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції. Відповідно, до тексту законопроекту, розглянутого Судом, більше не можуть вноситись жодні зміни перед його прийняттям. Проте ситуація із законопроектом №4180 склалася інакше, оскільки до цього законопроекту були внесені зміни – і не лише технічні поправки – перед його остаточним затвердженням 8 грудня 2004 року.

42. За повідомленнями, група парламентарів (з фракції Блоку Юлії Тимошенко) підготувала звернення до Конституційного Суду з проханням перевірити дотримання належної процедури прийняття змін до Конституції. Станом на серпень 2005 року це звернення ще не було подано до Суду. Голова Конституційного Суду Микола Селівон, коли ми його запитали про перспективи такого звернення, відмовився від коментарів, мотивуючи це небажанням випереджати можливе рішення Суду, але послався на попереднє рішення Конституційного Суду 1998 року[18]. У цьому рішенні Суд однозначно постановив, що його висновок є необхідним не лише щодо початкової редакції конституційних поправок, але й щодо всіх інших редакцій проекту змін, якщо до них вносяться зміни перед остаточним затвердженням в якості закону.

43. Нашвидкуруч підготовлений текст змін також містить безліч внутрішніх суперечностей. Наприклад, за новою редакцією Реґламент Верховної Ради затверджуватиметься постановою Верховної Ради, що підписується та оприлюднюється спікером парламенту, а не законом, як це передбачено чинною Конституцією. Офіційне обґрунтування цієї поправки полягало в тому, що положення чинної Конституції надають Президентові право вето щодо Реґламенту парламенту, тим самим нібито підриваючи незалежність останнього[19]. Крім того ризику, який зазначена поправка може нести із собою для стабільності Реґламенту, що може підганятись під політичні обставини та піддаватись маніпуляціям, її також можна вважати такою, що суперечить статтям 6 та 19 Конституції України[20]. Інша проблема, створена змінами до Конституції, стосується положень щодо обсягу повноважень прокуратури (див. відповідний розділ в частині «Верховенство права» цього звіту)

44. Під час нашої зустрічі у березні 2005 року Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко підкреслила, що, на її думку, зміни до Конституції не відповідають вимогам ефективного державотворення. По-перше, членів Кабінету Міністрів призначатиме та звільнятиме парламентська більшість, а це означає, що прем’єр-міністр не зможе контролювати свій уряд. Міністри не повинні залежати від парламентської більшості, яка на сьогоднішній день контролюється в основному заможними бізнесменами. Крім того, після введення імперативного мандату парламент опиниться під контролем декількох осіб – лідерів фракцій та груп. По-друге, поправки порушать баланс розподілу повноважень між гілками влади, ламаючи вертикаль виконавчої влади, оскільки Кабінет Міністрів призначатиметься парламентом, тоді як голови місцевих державних адміністрацій призначатимуться Президентом. Вона також піддала сумніву конституційність застосованої процедури, оскільки текст законопроекту був змінений після його розгляду Конституційним Судом. Нарешті, як зазначила пані Тимошенко, це не є політично справедливим позбавляти Президента його повноважень одразу після того, як народ України висловив йому свою підтримку[21].

45. У червні 2005 року Венеціанська комісія, після відповідного прохання Міністерства юстиції України, схвалила свій Висновок щодо змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року[22]. Комісія дійшла висновку, що закон про внесення змін враховує багато коментарів Комісії, висловлених у попередніх висновках з цього питання. Тим не менше, ряд положень, такі як право законодавчої ініціативи як Кабінету Міністрів, так і Президента, або роль Президента у зовнішній та оборонній політиці можуть призвести до зайвих політичних конфліктів і, тим самим, поставити під сумнів необхідне посилення верховенства права в країні. У цілому, конституційні зміни у прийнятій редакції не дозволяють повністю досягнути мети конституційної реформи – встановлення збалансованої та дієздатної системи правління. Комісія також підтвердила своє занепокоєння стосовно імперативного мандату народних депутатів та розширених повноважень прокуратури. Комісія зазначила, що з метою приведення Закону про внесення змін у відповідність до принципів плюралістичної демократії та верховенства права, слід продовжити обговорення Закону та його вдосконалення.

46. Ми відзначаємо, що Президент В.Ющенко під час своєї промови в ПАРЄ у січні 2005 року пообіцяв започаткувати ініціативи щодо внесення змін до Конституції, «оскільки парламент зрозумів, що необхідні будуть [нові] зміни до Конституції у зв’язку із зобов’язаннями України перед Європою». Проте, згідно з Конституцією, положення, які були змінені, не можуть повторно переглядатися під час терміну повноважень Верховної Ради того ж скликання. Таким чином, прийняті поправки можуть бути переглянуті лише після парламентських виборів 2006 року (що практично означає - не раніше травня 2006 року). До того часу необхідно надати чітке політичне зобов’язання та підготувати проект пропозиції щодо внесення змін до спірних положень з метою приведення їх у відповідність до зобов’язань України перед Радою Європи та висновків Венеціанської комісії.

47. Ми також глибоко занепокоєні заявами з боку Президента та деяких інших високих посадовців про можливість оголошення референдуму для прийняття змін до Конституції. Ідея оголошення референдуму видається сумнівною, оскільки ще у 2000 році Конституційний Суд України та Венеціанська комісія встановили, що референдуми не мають прямої обов’язкової сили, крім випадків, коли вони стосуються внесення змін до Розділів І, ІІ та ХІІ Конституції та були проведені відповідно до статті 156 Конституції. У своїй Рекомендації №1704 (2005)[23] Парламентська асамблея наголосила, що принцип взаємодоповнення прямої та представницької демократій передбачає, що референдуми не повинні розглядатися як альтернатива парламентській демократії і не повинні використовуватись для підривання леґітимності та верховенства парламентів як органів законодавчої влади[24].

D. Відносини з ЄС, НАТО, Росією та СНД

48. Найпомітніші зміни після Помаранчевої революції можна спостерігати у сфері зовнішньої політики України. Україна нарешті відмовилася від своєї сумнозвісної політики багатовекторності (тобто намагання задовольнити водночас як інтереси Заходу, так і інтереси Росії) та зробила впевнений вибір на користь повномасштабної європейської та євроатлантичної інтеграції. Помаранчева революція відкрила нову сторінку в історії України та змінила політичну ситуацію в регіоні. Україна офіційно заявила про свою мету поширювати зону свободи і справедливості в регіоні та зміцнювати простір стабільності і співробітництва[25]. Україна також вирішила переглянути свою позицію в Комісії ООН з прав людини та заявила, що відтепер Україна не мовчатиме у випадку порушень прав людини, особливо в країнах СНД[26].

49. Новий Президент та новий уряд проголосили своєю кінцевою метою вступ до ЄС та НАТО[27]. Починаючи з перших днів свого правління, нова влада прагнула до підписання нової посиленої угоди між Україною та ЄС, наприклад, у формі угоди про асоціацію, яка б забезпечила перспективу набуття Україною членства в ЄС[28]. Проте владі довелося дещо вгамувати свої амбіції через небажання офіційних осіб ЄС навіть розпочинати обговорення перспектив вступу України до ЄС. Тому, сторони досягли мовчазної угоди про продовження реалізації Плану дій, а Україна зобов’язалася спочатку виконати своє «домашнє завдання» та втілити свої обіцянки. Разом з тим, офіційні особи України, на яких покладена відповідальність за інтеграцію України до ЄС[29], неодноразово згадували про плани щодо подання заявки на вступ до ЄС наприкінці 2005 року або на початку 2006 року. Перший рік правління нової влади нарешті покаже чи зможе вона перейти від гучних заяв, які рівною мірою лунали і від її попередників, до реальних дій[30].

50. Завдяки значній підтримці з боку США Україна має набагато кращі шанси в досяжному майбутньому вступити до НАТО. 21 квітня 2005 року НАТО запросило Україну розпочати так званий "Інтенсифікований діалог" щодо прагнень України до набуття членства в НАТО та проведення відповідних реформ "без упередження будь-яких можливих рішень Альянсу"[31]. Проте вступ України до НАТО виглядає питанням, до вирішення якого українська влада намагається підходити поступово, оскільки значна частина населення ще досить вороже налаштована до Північноатлантичного альянсу[32]. З огляду на близькі вибори до парламенту, уряд вирішив спершу покращити розуміння НАТО в Україні. 21 квітня 2005 року Президент Ющенко також видав символічний указ про повернення у Воєнну доктрину України положень щодо повноправного членства в НАТО і ЄС. Ці положення були виключені з Воєнної доктрини колишнім Президентом Л.Кучмою у липні 2004 року. У квітні 2005 року в рамках Плану дій Україна-НАТО було затверджено Цільовий план Україна-НАТО на 2005 рік, що, зокрема, згадує завершення виконання Україною її зобов’язань перед Радою Європи.

51. Відносини України з Російською Федерацією виявилися досить складними з огляду на багатовікові зв’язки та неоднозначне минуле. Події Помаранчевої революції мали наслідком певне приниження Президента Путіна, який відкрито виступав на підтримку опонента В.Ющенка. Пізніше пан Путін зробив декілька незграбних спроб виправдати своє втручання тим, що Росія зазвичай співпрацює тільки з правлячими режимами та що про це просив його український колега Леонід Кучма[33]. В якості кроку примирення Віктор Ющенко свою першу закордонну поїздку в якості Президента України зробив до Москви. Обидві держави намагаються налагодити свої нові відносини на основі прагматичного та орієнтованого на економіку підходу. Офіційні особи України продовжують повторювати, що вони прагнуть побудувати стратегічне партнерство з Росією та що рух України до ЄС та НАТО не повинен сприйматися як крок проти Росії. Водночас, багато вищих посадових осіб в адміністрації В.Путіна продовжують насторожено ставитись до свого нового демократичного сусіда[34]. Крім того, російська Державна Дума зробила в травні 2005 року заяву щодо політичної ситуації в Україні, в якій доручила делегації Федеральних Зборів РФ в ПАРЄ ініціювати обговорення питання «порушення демократичних норм в Україні»[35]. Насправді, для двох країн не існує іншої альтернативи, крім встановлення дружніх добросусідських відносин. Хоча для однієї буде дуже важко примиритися з втратою контролю над своєю сусідкою, яка довгий час знаходилась в залежності від неї, а для іншої - нелегким завданням буде згладити суперечності та встановити взаємовигідні відносини.

52. Україна також переглянула свою політику щодо СНД[36] та свої відносини з колишніми радянськими державами. Україна вирішила вийти зі складу Місії СНД зі спостереження за виборами після того, як остання дискредитувала себе під час президентської виборчої кампанії, бо погодилась із сфальсифікованими результатами перших двох турів голосування та заперечила міжнародно визнані. Україна планує продовжувати співпрацю в рамках СНД у гуманітарному та економічному напрямах[37]. Україна також обмежила кількість угод, які можуть бути підписані нею в рамках Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном, тільки до тих угод, підписання яких є необхідним для встановлення зони вільної торгівлі[38]. Попри це, нова влада не оскаржила конституційності договору про заснування ЄЕС, незважаючи на її протистояння підписанню цього договору та негативну оцінку, що пролунала на його адресу ще в 2004 році з боку міністрів юстиції та закордонних справ[39]. 28 червня 2005 року Міністерство закордонних справ України заявило, що «концепція подальшої участі України у формуванні ЄЕС має ґрунтуватись на тому, що співпраця в рамках ЄЕП має відповідати стратегічному курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію і не заважати самостійному вступу України до Світової організації торгівлі».

53. У своєму прагненні стати регіональним демократичним лідером, Україна погодилась відродити разом з Грузією, Молдовою та Азербайджаном організацію ГУУАМ[40]. 22 квітня 2005 року президенти Грузії, України, Азербайджану та Молдови зустрілися в Кишиневі для проведення саміту ГУУАМ. Президент Ющенко заявив: «Наша мета – створення зони стабільності, безпеки і процвітання, що тісно пов’язана з Європейським Союзом і розвивається за європейськими правилами та стандартами. Я думаю, що для реалізації цієї мети ми повинні переходити на якісно новий рівень, зокрема створити на базі ГУУАМ міжнародну регіональну організацію, яка мала б власні офіс, секретаріат та план дій». У серпні 2005 року у місті Боржомі Президенти Грузії та України виступили зі спільної заявою, оголосивши свій намір заснувати Спільноту демократичного вибору в Балто-Каспійсько-Чорноморському регіоні, перший саміт якої має бути проведений восени цього року в Києві. Україна також виступила з пропозицією сприяння врегулюванню Придністровського конфлікту, яка в цілому була підтримана сторонами конфлікту та їхніми міжнародними партнерами.

ІV. ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЛЮРАЛІСТИЧНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

А. Вільні та справедливі вибори

Президентські вибори 2004 року

54. У 2004 році в Україні пройшли четверті президентські вибори з часу здобуття незалежності в 1991 році. Під тиском опозицій та іноземних держав Леонід Кучма вирішив не висувати втретє свою кандидатуру на посаду Президента, хоча Конституційний Суд і дозволив йому це своїм сумнівним рішенням від грудня 2003 року[41].

55. У декількох своїх заявах, ухвалених протягом 2004 року, Моніторинговий комітет ПАРЄ закликав органи влади України забезпечити абсолютно неупереджене проведення виборчого процесу з дотриманням стандартів Ради Європи та дозволити всім кандидатам змагатися на справедливій та рівній основі. Комітет також закликав до розв’язання ряду окремих проблем, що виникали у зв’язку з недоліками виборчого законодавства, а також до суттєвого покращання технічної підготовленості до проведення голосування. На жаль, більшість з цих рекомендацій були проігноровані, а заклики залишилися без реагування.

56. Виборча кампанія, яка розпочалася в липні 2004 року, була жорсткою та призвела до серйозних протистоянь з використанням запальних та дискредитуючих матеріалів і риторики[42]. Виборча кампанія характеризувалася надзвичайним зловживанням влади по відношенню до державних ресурсів, які широко використовувалися на користь пана Януковича. Публічним заходам виборчої кампанії опозиції часто чинилися перешкоди, їх зривали; правоохоронні органи перешкоджали вільному пересуванню людей до місця проведення таких заходів; порушувались права на мирні зібрання та свободу об’єднань. Залежні групи населення (студентів, працівників державних підприємств та державних службовців) примушували брати участь у передвиборчих заходах на підтримку кандидата від влади. Телерадіокомпанії явно упереджено висвітлювали новини на користь пана Януковича на основі «темників» (вказівок з президентської адміністрації). Центральна виборча комісія України (ЦВК) не виявила бажання розглянути численні випадки порушень та не виконала свого обов’язку щодо забезпечення дотримання закону. Спостерігачі помітили численні неточності у списках виборців, через які тисячі громадян були позбавлені можливості скористатися своїм виборчим правом, а члени виборчих комісій отримали можливість вдатися до зловживань.

57. У середині вересня 2004 року кандидат Віктор Ющенко несподівано захворів, як пізніше встановили медичні експерти, через отруєння діоксином. Він звинуватив діючу владу у причетності до отруєння, яке завдало серйозної шкоди його здоров’ю та поставило під загрозу його життя. Розслідування правоохоронними органами інциденту з отруєнням триває.

58. У першому турі голосування 31 жовтня 2004 року Віктор Ющенко та Віктор Янукович отримали більшість голосів – 39,9% та 39,26%, відповідно. За офіційними результатами другого туру виборів, що відбувся 21 листопада, Віктор Янукович отримав на три відсотки голосів більше, ніж Віктор Ющенко. Однак обидва тури голосування пройшли на фоні систематичних фальсифікацій, масових махінацій та зловживань з боку державних посадових осіб. Такий обсяг фальсифікацій поставив під сумнів офіційні результати виборів настільки, що вони не могли бути визнані як такі, що відображають вільне волевиявлення народу України.

59. Масові зловживання з відкріпними талонами дозволили великій кількості людей проголосувати декілька разів. Крім того, на деяких виборчих дільницях східних та південних регіонів, кількість виборців, які подали заяви про голосування на дому, досягала 30%. Представники Віктора Ющенка у територіальних та дільничних виборчих комісіях зустрічали дискримінаційне ставлення, а безпосередньо в день виборів їх взагалі масово звільняли або виключали зі складу комісій. Не була забезпечена таємниця голосування, чинилися перешкоди роботі спостерігачів. Вирішальні фальсифікації відбулись у Центральній виборчій комісії під час підрахунку результатів голосування у другому турі виборів. Наприклад, кількість громадян, яка проголосувала по Донецькому регіону, після закриття виборчих дільниць зросла до неймовірних 96% і більше. Були також припущення про втручання в електронну мережу ЦВК та про те, що головний сервер отримував сфальсифіковані результати голосування із запізненням, оскільки спочатку їх піддавали обробці та маніпуляціям у «тіньовому» штабі Віктора Януковича.

60. Одразу після завершення голосування, коли були оголошені попередні результати з ЦВК з першими ознаками фальсифікації, Віктор Ющенко закликав своїх прихильників зібратися на Майдані Незалежності в місті Києві та в інших місцях по всій країні і залишатися там до моменту визнання їхньої заявленої перемоги на виборах. Це стало початком двотижневої блокади державних установ та масових протестів, кількість учасників яких в місті Києві досягала одного мільйона чоловік. Ряд органів місцевого самоврядування, переважно в Західній Україні, відмовлялися визнавати переможцем виборів Віктора Януковича, а деякі з них навіть приймали рішення про визнання Президентом Віктора Ющенка. І навпаки, у східному та в деяких частинах південного регіонів місцеві органи влади з обуренням відреагували на масові протести, що проходили в Києві. 28 листопада 2004 року на з’їзді у місті Северодонецьк (Луганська область), участь в якому приймав і Віктор Янукович, деякі місцеві губернатори розпочали обговорення пропозицій щодо надання статусу автономії деяким східним областям у випадку перемоги Віктора Ющенка.

61. 24 листопада 2004 року ЦВК поспішно оголосила остаточні результати виборів, залишивши поза увагою численні офіційні скарги, подані командою Ющенка. Четверо членів ЦВК відмовилися підписувати протокол з офіційними результатами. 26 листопада розпочався процес переговорів «за круглим столом» за участю міжнародних посередників[43] з метою пошуку політичного розв’язання кризи. 27 листопада парламент схвалив постанову про визнання недійсними результатів виборів, оголошених ЦВК. Парламент також прийняв рішення про висловлення недовіри складу ЦВК та закликав Президента відправити уряд у відставку. Офіційно оголошені результати виборів також не були визнані міжнародною спільнотою, зокрема ЄС, США та ОБСЄ.

62. 1 грудня учасники «круглого столу» підписали документ, який містив у собі зобов’язання щодо виконання очікуваного рішення Верховного Суду України, утримання від застосування сили та внесення змін до закону про вибори і до Конституції України стосовно розподілу повноважень між Президентом та парламентом.

63. 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру виборів та постановив провести повторне голосування, прийнявши історичне рішення, яке ґрунтувалося на положеннях української Конституції та Європейської конвенції з прав людини. Це рішення відкрило шлях до мирного врегулювання політичної кризи та відновлення верховенства права в країні і поваги до судової влади. Суд підтвердив, що дійсно мав місце ряд серйозних порушень закону та Конституції до, під час та після проведення голосування 21 листопада, включаючи порушення у сфері реєстрації виборців, видачі та використання відкріпних талонів, регулювання діяльності засобів масові інформації та проведення виборчої кампанії, складу та функціонування виборчих комісій, виїзного голосування, складання протоколів виборчих дільниць тощо.

64. 8 грудня 2004 року Верховна Рада схвалила тимчасові зміни до процедури виборів для застосування в процесі проведення повторного голосування 26 грудня 2004 року[44]. Верховна Рада також призначила новий склад ЦВК. Міжнародна місія спостереження за виборами (ММСВ)[45] дійшла висновку, що проведення голосування 26 грудня суттєво наблизило Україну до відповідності вимогам проведення виборів, встановленим ОБСЄ та Радою Європи, а також іншим європейським стандартам. У процесі підготовки до проведення вкрай гострого повторного другого туру виборів, умови ведення виборчої кампанії були помітно більш рівними у порівнянні з попереднім голосуванням. Основні засоби масової інформації надавали збалансоване висвітлення ходу виборчої кампанії, а спостерігачі отримали лише незначну кількість повідомлень про випадки тиску на виборців з метою примусити їх підтримати певного кандидата. Виборчі комісії у новому складі забезпечили набагато прозоріший процес виборів.

65. 10 січня 2005 року ЦВК оголосила Віктора Ющенка переможцем президентських перегонів з майже 52% голосами, у той час як Віктор Янукович набрав 44,2% голосів. Команда Януковича подала скаргу до Верховного Суду, яка була відхилена 20 січня 2005 року.

Кримінальне переслідування за правопорушення в ході виборів

66. Нова влада пообіцяла провести ретельне розслідування випадків порушення законів під час проведення виборів та притягнути винних до відповідальності. Станом на серпень 2005 року, прокуратура порушила 1 218 кримінальних справ та передала 790 з них на розгляд суду, у тому числі більше 200 справ проти голів та членів виборчих комісій. На кінець червня 2005 року Міністерством внутрішніх справ України було порушено більше 700 справ, з них 110 передано до суду. Як повідомив міністр внутрішніх справ, 526 справ вважаються резонансними та стосуються директорів великих підприємств або посадових осіб, починаючи від голів районних державних адміністрацій. Близько 5 500 осіб були обвинувачені в багаторазовому використанні відкріпних посвідчень (деякі проголосували до 20 разів)[46]. Під час перших 200 днів роботи нового керівництва міністерства було виявлено 250 офіцерів міліції, причетних до виборчих порушень, з них 40% офіцери середньої та вищої ланки[47]. По всій країні вже винесено цілий ряд судових рішень у справах щодо виборчих правопорушень.

67. Після другого туру голосування штаб Віктора Ющенка оприлюднив аудіо записи розмов, які нібито мали місце між вищими українськими урядовцями та їхніми помічниками[48] щодо маніпуляцій під час підрахунку голосів. Лідерам опозиції ці записи передали неназвані офіцери Служби безпеки. У березні 2005 року заступник міністра внутрішніх справ України заявив, що побиття прихильників Ющенка в ніч на 23 жовтня 2004 року (коли ЦВК намагалась відкрити на території Росії понад 400 додаткових виборчих дільниць) відбулося за наказом члена штабу Віктора Януковича – Сергія Клюєва, брата екс-віце-прем’єр-міністра України. Незважаючи на такі серйозні звинувачення, досі не було оголошено жодних відчутних результатів розслідування.

68. У квітні 2005 року Генеральна прокуратура України заявила про те, що невдовзі вона буде готова висунути проти декількох членів ЦВК обвинувачення у фальсифікації результатів виборів. Така ж обіцянка була зроблена й у червні. Досі найвищою посадовою особою, яку було звинувачено в правопорушенні під час виборів, був колишній губернатор Сумської області Володимир Щербань, який, за повідомленнями, втік до США та перебуває в міжнародному розшуку[49]. Обвинувачення в перевищенні повноважень було також пред’явлене колишньому віце-прем’єр-міністру Дмитру Табачнику та колишньому Міністру Кабінету Міністрів Анатолію Толстоухову за, як стверджується, прийняття рішення про опублікування в урядовій газеті результатів другого туру виборів, незважаючи на заборону Верховного Суду.

69. Ми отримали скарги від представників нової опозиції, що нова влада нібито зловживає своїми повноваженнями та незаконно переслідує членів виборчих комісій у Кіровоградській області. При цьому стверджується, що правоохоронні органи нібито не дотримувалися належних процесуальних правил. Ми відзначаємо, що остаточний звіт Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами згадує ряд правопорушень, вчинених у територіальних виборчих округах Кіровоградської області №№ 100 та 101. Також суди вже визнали винними декількох членів виборчих комісій зазначених округів; розслідування та судові процеси в деяких інших справах ще тривають.

70. На схвалення заслуговує той факт, що правоохоронні органи зуміли просунутися вперед у розслідуванні кричущих правопорушень, які мали місце під час проведення у місті Мукачеве місцевих виборів у квітні 2004 року, які виявилися своєрідною репетицією перебігу президентської виборчої кампанії. У квітні 2005 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальні справи та заарештувала колишнього заступника голови державної адміністрації Закарпатської області Віктора Дядченка та колишнього керівника міської міліції Валерія Дернового, яких звинуватили у фальсифікації результатів голосування та викраденні виборчої документації. У липні 2005 року Мукачівський суд дав санкцію на арешт трьох місцевих мешканців, які нібито відповідальні за крадіжку виборчих бюлетенів. Колишній керівник Закарпатської міліції Василь Варцаба був також звинувачений і, як повідомлялось, втік до Москви. Також були заарештовані колишній голова дільничної виборчої комісії на виборах мiського голови Мукачеве Михайло Соляник та радник колишнього губернатора Закарпаття Володимир Паульо, який був обвинувачений по 34 кримінальних справах, у тому числі пов’язаних з подіями в Мукачеве. У серпні 2005 року заступник Генерального прокурора порушив кримінальну справу проти депутата Мукачівської ради, іншого радника колишнього губернатора Закарпаття, Івана Чубірка за підозрою у підкупі членів виборчих комісій.

71. Вітаючи наполегливість нової влади у притягненні до відповідальності винних у виборчих махінаціях, ми хочемо відмітити, що до відповідальності мають бути притягнені не лише ті, хто виконував незаконні накази, але й ті, хто організував масові фальсифікації, провокував насильство або підкуповував виборців. Надзвичайно важливим є покарати організаторів махінацій, особливо серед посадовців найвищого рівня, з метою недопущення нових правопорушень у майбутньому та вкорінення принципів верховенства права. Необхідно також наголосити, що розслідування та судовий розгляд виборчих порушень мають проводитись у повній відповідності з європейськими стандартами, зокрема права на справедливий судовий розгляд.

Парламентські вибори в березні 2006 року

72. Новий закон про парламентські вибори був ухвалений у березні 2004 року та мав набрати чинності 1 жовтня 2005 року. Він містив ті ж самі недоліки, що й закон про вибори президента, який був правовою основою для проведення виборів 2004 року. Таким чином, ризик нових виборчих порушень залишався, якщо закон не був би переглянутий. Відповідно, 7 липня 2005 року 319 голосами було схвалено нову редакцію виборчого закону[50], що була підписана й оприлюднена Президентом у серпні 2005 р. Новий закон набирає чинності 1 жовтня 2005 року (крім положень щодо списків виборців, що вступили в силу з дня оприлюднення закону).

73. Закон від 7 липня 2005 р., не змінюючи виборчу систему (повністю пропорційна система виборів за закритими партійними списками з 3% виборчим бар’єром), істотно вдосконалив виборчі процедури, взявши до уваги, зокрема, рекомендації, що містились у фінальному звіті Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами за підсумками президентських виборів 2004 року.

74. До основних покращень можна віднести:

– Вдосконалено правила для складання та перевірки списків виборців. Передбачено створення при виконавчих органах місцевого самоврядування спеціальних робочих груп, які включатимуть представників всіх партій (блоків), що беруть участь у виборах, для складання списків виборців. Єдиним завданням таких груп буде забезпечення правильності списків виборців. Обмежено можливість виборчих комісій змінювати списки виборців напередодні або в день голосування. Попри це, закон про державний реєстр виборців, що був прийнятий у першому читанні в червні 2004 року, дотепер не схвалений, а його впровадження, відповідно, на жаль, не розпочалося[51].

– Українським недержавним організаціям було надано право спостереження за виборами, як це рекомендувалось Парламентською асамблеєю, зокрема її Моніторинговим комітетом, та ОБСЄ.

– Покращено правила формування виборчих комісій, що передбачають закріплення визначеної кількості членів дільничних комісій залежно від їхнього «розміру», тобто кількості виборців, зареєстрованих на території такої ДВК[52]. Закон передбачає, що, якщо член виборчої комісії виключається зі складу комісії, рішення комісії про таке виключення має одночасно містити положення про призначення заміни з числа представників партії (блоку), яку представляв виключений член комісії.

– Вдосконалено процедури для голосування за відкріпними посвідченнями та на дому. Закон передбачає облік усіх бланків відкріпних посвідчень; виборці, які голосують за відкріпними посвідченнями, повинні мати відмітку у своєму паспорті про отримання посвідчення (та іншу відмітку про голосування за посвідченням); голосування за відкріпними посвідченнями буде можливим лише на обмеженій кількості виборчих дільниць (одна дільниця на місто чи сільський район).

– Істотно деталізовано та вдосконалено процедури підрахунку голосів і встановлення результатів на виборчих дільницях, а також передачі протоколів підрахунку голосів та іншої документації до територіальних виборчих комісій від ДВК.

– Посилено процедури оскарження порушень під час підготовки та проведення виборів. Зокрема, законом розширено коло суб’єктів звернення зі скаргою та покращено можливість апеляційного перегляду рішень судів[53].

– Роз’яснено роль органів внутрішніх справ у перевезенні виборчих матеріалів та порядок їхньої присутності на виборчих дільницях.

75. Однак, закон містить серйозні недоліки в частині регулювання діяльності засобів масової інформації під час виборчої кампанії. Це, зокрема, включає запровадження можливості зупинення ліцензії на мовлення або публікації друкованого ЗМІ до завершення виборчого процесу (ч. 10 ст. 71). ЦВК та окружним виборчим комісіям надано повноваження із зупинення, без рішення суду, дії ліцензії або випуску за поширення неконституційних матеріалів або за розповсюдження завідомо неправдивих або наклепницьких відомостей про партію (блок) чи кандидата в депутати. Крім того, суди матимуть можливість зупиняти діяльність ЗМІ за вчинення будь-яких інших можливих численних порушень виборчого закону. Ці положення, які до того ж ще й нечітко виписані[54], навіть якщо ними не зловживати для покарання окремих ЗМІ, матимуть «охолоджуючий ефект» на свободу слова і тому мають бути виправлені якомога скоріше[55]. До зміни цих положень, ЦВК могла би прийняти роз’яснення щодо процедури застосування цієї норми, закликавши її використання лише у виняткових випадках.

76. Іншим дефектом виборчого законодавства, що має бути виправлений, є брак положень щодо юридичної відповідальності (кримінальної та адміністративної) за виборчі порушення[56]. Цілий ряд виборчих правопорушень, передбачених законом про вибори, не доповнюються відповідними положення законодавства про кримінальну або адміністративну відповідальність. Це робить неможливим застосовування виборчого закону в цій частині та сприяє безкарності. У липні 2005 року, до парламенту було подано проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу, Кодексу про адміністративні правопорушення та Кримінально-процесуального кодексу (№7790), який спрямовано на виправлення цього недоліку. Ми закликаємо органи влади України розглянути цей законопроект у пріоритетному порядку та посилити відповідальність за виборчі порушення.

77. До того ж, під час обговорення нового закону було досягнуто угоди не переглядати виборчу систему та розмір виборчого бар’єру, щоб не ставити під загрозу схвалення покращених виборчих правил. Проте, 24 серпня 2005 р. у своїй промові, присвяченій Дню незалежності, Президент Віктор Ющенко закликав парламент вчинити «патріотично» та підвищити виборчий бар’єр. Негайно до парламенту було внесено декілька законопроектів різними народними депутатами з пропозицією встановити виборчий бар’єр на рівні від 4 до 7 відсотків від поданих голосів. У цьому відношенні ми хотіли б наголосити, що встановлення завищеного порогу (наприклад, 7%) за декілька місяців до початку офіційної виборчої кампанії буде сприйнято як недемократичний крок, спрямований на обмеження політичної конкуренції.

78. Професійна підготовка та кваліфікація виборчих комісій, їхня належна технічна підготовленість також зберігають ключове значення для здійснення прозорого та ефективного управління виборчим процесом. Підготовка та проведення виборчого процесу в умовах абсолютної неупередженості та відповідно до стандартів Ради Європи стане важливим випробуванням для нової української влади. Парламентські вибори 2006 року покажуть чи змогла Україна минути точку неповернення на своєму шляху до перетворення на дійсно демократичну й правову європейську державу.

В. Функціонування парламенту та статус опозиції

79. Дев’ять місяців після Помаранчевої революції сили, які програли президентські вибори[57] та проголосили про свій перехід в опозицію до нового уряду, мають проблеми з пристосуванням, щоб діяти як єдина та узгоджена опозиція. Колишні прокучмівські партії були створені як партії влади і тому їм складно знайти себе в статусі «опозиції». Як партії влади, вони служили переважно в якості політичного сховища для олігархів, регіональних, підприємницьких або кримінальних інтересів[58]. Сьогодні їм не вистачає ефективних політичних програм та політичної ваги. Статус опозиційності часто використовується просто для захисту від можливого кримінального переслідування за, як стверджується, численні порушення, вчинені під час правління Леоніда Кучми. Комуністи, які могли б розглядатися як опозиція, продовжують втрачати народну підтримку.

80. Відсутність опозиції стала особливо очевидною під час голосування за призначення на посаду прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, за кандидатуру якої було віддано більше 300 голосів, у тому числі голоси тих членів парламенту, які ще декілька тижнів тому були запеклими політичними противниками коаліції Віктора Ющенка. Навіть не маючи більшості в парламенті[59], програму діяльності нового Кабінету Міністрів у лютому місяці підтримали 357 парламентаріїв, а в березні нову редакцію Закону України «Про державний бюджет України на 2005 рік», запропоновану урядом, підтримали 376 парламентаріїв. Крім того, статистичні дані щодо післявиборчої міграції членів парламенту свідчать про те, що прокучмівські парламентські фракції втратили більше половини своїх членів, деякі з котрих перебігли до фракцій, що підтримують Ющенка та Тимошенко[60]. Багато підприємців-депутатів, які надавали підтримку прокучмівським партіям, також не хочуть вступати в конфронтацію з новою владою.

81. На жаль, досі не існує повною мірою ефективної системи стримувань та противаг: крім слабкої парламентської опозиції, ще не достатньо незалежна судова влада; місцеве самоврядування залишається недорозвиненим та страждає від браку ресурсів; засоби масової інформації вільні, але інколи ще вдаються до самоцензури, державне телебачення не перетворено на систему суспільного мовлення. Відсутність або слабкість опозиції може стати негативним чинником у майбутньому політичному розвитку країни. Однак, ми переконані, що Україна матиме справжню політичну опозицію після виборів 2006 року.

82. Парламентський контроль залишається недостатнім і це являє собою перешкоду для встановлення підзвітності та прозорості системи державного управління. Зокрема, законодавство щодо парламентського контролю містить ряд серйозних лакун. Відповідно, перед Верховною Радою України стоїть завдання прийняття нової редакції Закону про комітети Верховної Ради України, Закону про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради, перегляду Реґламенту Верховної Ради і т.д. Ми також вітаємо те, що згідно з «дорожньою картою» на 2005 рік в рамках Плану дій ЄС-Україна Міністерству юстиції доручено надати необхідну підтримку прийняттю проекту закону про гарантії діяльності парламентської опозиції в Україні. Завдання щодо забезпечення законодавчого закріплення прав опозиції було також визначене в Програмі діяльності уряду та підтримане Президентом Віктором Ющенком. У серпні 2005 року Уряд затвердив проект президентського указу про створення робочої групи під головуванням міністра юстиції для розробки до 1 жовтня 2005 року законопроекту про гарантії діяльності опозиції. Таким чином, ми закликаємо органи влади України у найкоротші можливі строки прийняти вищезазначене законодавство на основі європейських стандартів.

С. Адміністративно-територіальна реформа, місцеве самоврядування

83. В ході нашого візиту до України в березні 2005 року ми були приємно вражені чіткою концепцією реформи, представленою тодішнім віце-прем’єр-міністром з питань адміністративної реформи Романом Безсмертним. За його словами, ця широкомасштабна реформа під гучним гаслом «Владу на службу людині» передбачає наступні заходи: 1) зробити владу публічною та прозорою; 2) перейти до функціональної моделі державного управління; 3) зосередити всі повноваження та обов’язки в руках міністра за секторним принципом замість галузевого; 4) змінити систему органів державної влади на місцевому рівні, ліквідувати присутність держави на базовому (районному) рівні управління; 5) реформувати правоохоронні органи; 6) передати систему виконання покарань у відання Міністерства юстиції; 7) мінімізувати контрольні функцій та ліквідувати функції, що дублюються; 8) гарантувати забезпечення органів місцевого самоврядування необхідними ресурсами шляхом проведення територіальної та бюджетної реформ. Ці заходи планується реалізувати шляхом внесення змін до Концепції адміністративної реформи (прийнятої у 1998 році), прийняття законів про Кабінет Міністрів, державну службу, місцеве самоврядування, центральні та місцеві органи виконавчої влади, територіальний устрій, а також шляхом зміни структури уряду на основі указів Президента[61].

84. Реформа почалася з перегляду системи органів виконавчої влади. У квітні 2005 року Президент підписав декілька указів, якими підпорядкував Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу та Державне казначейство Міністерству фінансів; підпорядкував Державний комітет з питань національностей та міграції і Державний комітет архівів Міністерству юстиції; ліквідував Державний комітет з природних ресурсів, Державний комітет з питань релігії і Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики; підпорядкував ряд інших державних комітетів відповідним міністерствам; доручив створити Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства тощо[62]. Метою таких заходів є вдосконалення нераціональної системи центральних органів виконавчої влади, яка характеризувалася надмірною кількістю таких органів, їхнім безпосереднім підпорядкуванням Президентові замість уряду, відсутністю чіткої різниці між міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади тощо.

85. Новий Кабінет Міністрів, сформований у лютому 2005 року, вважався першим урядом, який складається з міністрів - політичних фігур. Далі планується повторне введення у міністерствах посади державного секретаря (керівника апарату), який очолить адміністративний апарат та зберігатиме свою посаду у випадку зміни уряду. Міністри повинні здійснювати політичне лідерство та бути звільненими від більшості своїх адміністративних функцій, а за збереження "інституційної пам’яті" в межах виконавчої влади повинна відповідати окрема особа. Ми пам’ятаємо, що введення посади державних секретарів указом колишнього Президента було оцінене як таке, що не було реалізоване належним чином та мало відповідало іншим європейським прикладам. Ми вітаємо наміри відділити політичні функції від адміністративних в рамках міністерств та заохочуємо до використання відповідного досвіду інших європейських країн.

86. Ми були раді почути запевнення нової влади щодо її намірів завершити підготовку законопроектів про Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади, а також надати підтримку в ході їхнього розгляду в парламенті. 15 квітня 2005 року Президент доручив уряду (Указ № 658/2005) вжити заходів щодо прискорення прийняття Закону України про Кабінет Міністрів України та подати у двомісячний строк після його прийняття на розгляд Верховної Ради проект Закону про центральні органи виконавчої влади. Однак, станом на вересень 2005 року, цього не було зроблено, і ми відповідно закликаємо органи влади без подальшого зволікання приступити до розгляду проектів цих базових законів[63].

87. У квітні 2005 року колишній віце-прем’єр-міністр з питань адміністративної реформи представив проект закону про територіальний устрій, який широко обговорювався та був випробуваний у чотирьох регіонах. Нова модель територіального устрою являє собою трирівневу структуру, що складається з рівнів громади (понад 5 000 жителів), району (не менше 70 000 жителів) та регіону (понад 750 000 жителів)[64]. Місцеві (районні) державні адміністрації будуть ліквідовані, а їхні функції передані до виконавчих органів районних рад. Регіональні (обласні) державні адміністрації втратять свої виконавчі органи; останні будуть створені при обласних радах. Міста, статус яких підпадає під категорію районів або регіонів, становитимуть окремі адміністративні одиниці. Передбачається, що це дозволить зміцнити самоуправління та бюджетні ресурси на базовому рівні адміністративних одиниць – громад; децентралізувати владу та впровадити принцип субсидіарності. Запровадження запропонованого закону вимагатиме внесення змін до тексту Конституції України. Затвердження та проведення реформи було відкладені на період після парламентських та місцевих виборів 2006 року.

Реформа місцевого самоврядування

88. У складі пакету політичної угоди 8 грудня 2004 року, у першому читанні було прийнято («попередньо схвалено») законопроект №3207-1 про внесення змін до Конституції України. Законопроект був направлений до Конституційного Суду України для отримання висновку щодо його конституційності[65]. Суд виголосив свій позитивний висновок (з яким не погодились чотири судді КСУ) лише 13 вересня 2005 року (сам висновок датується 7 вересня). Законопроект передбачає реформування місцевого самоврядування – ліквідацію державних адміністрацій на рівні районів (з їхнім збереженням на рівні областей, міст Києва та Севастополя), створення виконавчих органів при районних та обласних радах тощо. Такі заходи вважаються кроком до досягнення відповідності положенням Європейської хартії місцевого самоврядування, до якої Україна приєдналась у 1998 році.

89. 10 грудня 2004 року Конґрес місцевих та регіональних влад Ради Європи привітав внесення змін, оскільки вони «проклали шлях для історичної реформи системи місцевого та регіонального самоврядування». Конґрес зазначив, що створення виконавчих органів при регіональних радах дозволить чіткіше визначити статус областей та районів України, які наразі є гібридними структурами, що являють собою одночасно й адміністративні одиниці, і форум для співпраці місцевих органів влади.

90. Проекти змін до Конституції направляються до Конституційного Суду та після їхнього розгляду мають бути прийняті більшістю в 2/3 голосів для набуття статусу закону. Проте, ще слід вирішити чи можна проводити голосування щодо законопроекту №3207-1, оскільки відповідно до статті 155 Конституції попередньо схвалений законопроект про внесення змін до Конституції вважається прийнятим, якщо його затверджено на наступній черговій сесії парламенту. Тобто законопроект №3207-1 слід було б схвалити під час сьомої сесії, що завершилась в липні 2005 року. Крім того, Конституційний Суд у своєму висновку від 7 вересня перелічив ряд положень законопроекту, які, хоча й відповідають статтям 157 та 158 Конституції, суперечать іншим конституційним положенням. Відповідно, законопроект очевидно потребуватиме перегляду.

91. Переглянутий законопроект міг би також включити зміни, необхідні для виправлення недоліків поправок від 8 грудня 2004 року (Закон №2222, див. вище). Ми закликаємо органи влади України, якщо до законопроекту [№3207-1] вноситимуться зміни, направити його до Венеціанської комісії для отримання її висновку та виконати її можливі рекомендації. Також обов’язковим є дотримання під час подальшого розгляду законопроекту №3207-1 статті 159 Конституції згідно з її тлумаченням, здійсненим Конституційним Судом у 1998 році (див. вище).

Місцеві вибори 2006 року

92. Питання місцевих виборів, які планується провести у 2006 році, обговорюється в рамках загальної дискусії про реформу місцевого самоврядування. Відповідно до нової редакції закону про місцеві вибори, що була схвалена у квітні 2004 року та вступає в силу 1 жовтня 2005 року, наступні вибори мають відбутися у березні 2006 року, одночасно з парламентськими виборами, на повністю пропорційній основі за списками кандидатів від партій, що відповідно ліквідує мажоритарну систему. Однак, продовжують зростати сумніви стосовно використання системи виборів за партійними списками на базовому рівні виборних органів – рад депутатів сіл, селищ та малих міст.

93. Іншою пропозицією, яку слід вітати, є розведення в часі місцевих виборів та загальнонаціональних парламентських виборів (тобто проведення місцевих виборів восени 2006 року). Це дозволило б підвищити значення місцевих виборів, які відходять на другий план на фоні проведення кампанії з всеукраїнських парламентських виборів, та надасть політичним силам більше часу на підготовку до них[66]. Це також забезпечить додатковий час для завершення адміністративно-територіальної реформи; в противному разі, введення нового адміністративного устрою вимагатиме проведення позачергових виборів або відкладення до наступних чергових виборів.

Реформування державної служби

94. Реформування державної служби був розпочато попереднім урядом і тепер продовжується новим. У березні 2004 року Президент Леонід Кучма затвердив Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу (Указ №278/2004). Концепція була деталізована в Програмі розвитку державної служби на 2005-2010 роки, затвердженій Кабінетом Міністрів у червні 2004 року. Основним державним органом, на який покладена відповідальність за реалізацію Програми, є Головне управління державної служби України. На сьогоднішній день в Україні працюють 240 000 службовців (включаючи 80 000 в органах місцевого самоврядування).

95. Програма діяльності нового уряду «Назустріч людям», схвалена парламентом у березні 2005 року, передбачає ряд заходів з реформування державної служби в Україні. Серед них: підвищення відповідальності за корупційні правопорушення, забезпечення належних умов праці та належного рівня заробітної плати для державних службовців, прийняття Кодексу поведінки державних службовців, реформування існуючої інституційної структури державного управління (оптимізація системи органів виконавчої влади, ліквідація контролюючих функцій, що дублюються), запровадження концепції «державних послуг» тощо.

D. Плюралізм засобів масової інформації

96. За часів режиму Леоніда Кучми в Україні мали місце систематичні порушення свободи засобів масової інформації. Парламентська асамблея неодноразово висловлювала свою стурбованість з приводу залякування, багатьох випадків насилля та вбивств журналістів в Україні; частого зловживання владою з боку державних органів України по відношенню до свободи слова, практики нав’язування журналістам та телевізійним каналам офіційно затверджених вказівок («темників») щодо висвітлення подій, що становило вид прихованої цензури. Парламентська асамблея засудила намагання президентської адміністрації встановити ще щільніший контроль над державними, контрольованими олігархами та незалежними засобами масової інформації. Опозиційні політичні сили мали дуже обмежений доступ до електронних засобів масової інформації, особливо до тих з них, які контролювались державою. Єдиний канал, який позитивно висвітлював опозицію, – «5 канал» (до якого під час виборів приєднався канал «Ера») – мав обмежені покриття та глядацьку аудиторію, недостатній обсяг ресурсів, а під час президентської виборчої кампанії зустрів серйозні перешкоди здійсненню свої діяльності[67]. Влада придушувала навіть іноземні засоби масової інформації (наприклад, Радіо «Вільна Європа»/Радіо Свобода).

97. Основне джерело інформації для більшої частини населення України, а саме загальнонаціональні телевізійні канали, переважно контролювалось державною владою безпосередньо або через олігархів. Журналісти були змушені вдаватися до самоцензури задля збереження місця роботи. Телевізійний сектор був монополізований трьома олігархічними родинами. Що стосується монополії на власність, ситуація залишається незмінною дотепер. Втім, характер висвітлення політичних подій на загальнонаціональних каналах різко змінився як результат Помаранчевої революції. Остання, між іншим, позначилася «журналістським страйком», коли журналісти найбільших каналів[68] відмовилися озвучувати «темники» та зробили свій вибір на користь неупередженого й відносно збалансованого висвітлення новин[69].

98. Ми були раді почути, що нова влада розуміє та сприяє ідеї вільних засобів масової інформації як одного з наріжних каменів демократії. Вона також заприсяглася підтримувати атмосферу відкритості та свободи професії журналіста. Водночас, можна помітити відсутність належного рівня культури незалежності та професіоналізму засобів масової інформації внаслідок довгих років перебування під контролем уряду, переслідування журналістів-критиків, прихованої державної цензури. Телевізійні канали звинувачуються у недостатній критиці нової влади та невисвітленні в деяких випадках іншої точки зору, наприклад точки зору нової опозиції. Журналісти продовжують практикувати самоцензуру, як і за часів залякування та утисків під час правління Леоніда Кучми. Частково така ситуація пояснюється тим, що більшість загальнонаціональних телевізійних каналів знаходяться під контролем людей, які не бажають дратувати нову владу. І навпаки, інші засоби масової інформації, особливо Інтернет-видання, були спочатку занадто критичними та вдавалися до саркастичних репортажів замість неупередженого й об’єктивного висвітлення подій. Ми переконані, що існування професії в атмосфері, позбавленій державного втручання, та підвищення рівня усвідомлення журналістами стандартів незалежної журналістики призведе з часом до встановлення дійсної свободи засобів масової інформації та збалансованого викладення новин[70].

99. Нова влада також зіткнулась з прихованою монополією на ринку телерадіомовлення. Це може становити загрозу для незалежності та політичної незаангажованості телевізійних каналів напередодні парламентських виборів. Саме тому органи влади планують внести певні зміни до законодавства та зміцнити гарантії забезпечення конкуренції на ринку засобів масової інформації. Ми пропонуємо органам влади України взяти до уваги відповідний досвід європейських країн та європейські стандарти у сфері концентрації власності на ЗМІ і закликаємо їх подати на розгляд Ради Європи усі відповідні проекти законів.

Система суспільного мовлення

100. Рада Європи завжди виступала на підтримку розвитку в державах-членах суспільного телебачення та радіомовлення (СТР) як «ключового елемента демократії». У своїй Резолюції №1346 (2003) про виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань Парламентська асамблея завважила особливе значення встановлення в Україні об’єктивної та ефективної системи суспільного мовлення. У Резолюції №1239 (2001) про свободу слова та функціонування парламентської демократії в Україні ПАРЄ, зокрема, закликала владу України сприяти розвитку системи суспільного мовлення задля закладення підвалин стабільної та безповоротної демократизації у сфері засобів масової інформації. У Рекомендації №1641 (2004)[71] ПАРЄ рекомендувала Комітету Міністрів розглянути конкретні заходи для забезпечення прийняття у кількох країнах, включаючи Україну, у найкоротші можливі терміни законодавства у цій сфері у відповідності з європейськими стандартами.

101. Питання створення системи суспільного телебачення та радіомовлення в Україні постало одразу після Помаранчевої революції як результат оцінки того, що попередній режим робив з державним телебаченням. Багато політиків, у тому числі Президент та інші високі посадовці, та експертів виступили за прискорене перетворення державних телерадіоканалів на суспільні. Громадські та парламентські слухання з питань СТР відбулися у квітні 2004 року. За результатами слухань, парламентський Комітет з питань свободи слова та інформації підготував відповідні рекомендації, однією з яких було негайне внесення змін до Закону України «Про систему суспільного телебачення та радіомовлення України»[72], перетворення державних теле- та радіокомпаній на суспільні. Робоча група, до складу якої увійшли народні депутати та представники громадськості, підготувала проект нової редакції закону про систему СТР, який був ухвалений у першому читанні 8 липня 2005 року.

102. Вітаючи будь-які дії, спрямовані на створення справжньої системи суспільного мовлення в Україні, ми водночас занепокоєні нещодавніми заявами Державного секретаря Олександра Зінченка, який виступив проти створення в Україні системи суспільного мовлення з огляду на те, що «для цього не існує належних умов», та його заступника Маркіяна Лубківського, який висловив офіційну позицію Секретаріату Президента щодо необхідності посилення державного телерадіомовлення без згадки про його перетворення на суспільне мовлення. Ці ідеї були далі розвинені Президентом Віктором Ющенком, який заявив під час урядового засідання 25 липня 2005 року, що державне і суспільне мовлення мають існувати паралельно. Така ж позиція наполегливо підтримується Державним комітетом телебачення та радіомовлення в коментарях органів влади України до попереднього проекту цього звіту. Ці твердження розчаровують, оскільки в демократичному суспільстві немає місця для контрольованих державою ЗМІ і перетворенню державних мовників на суспільних не повинно бути альтернативи. На жаль, деякі представники нового керівництва продовжують розглядати ЗМІ як «ресурс» влади та захищають збереження державного контролю над медіа.

103. Ми глибоко переконані у тому, що процес дальшої демократизації в Україні буде ускладнений, якщо в найближчому майбутньому державні телевізійні канали не будуть перетворені на суспільне мовлення. Заміна персоналу державних телеканалів[73] є недостатньою, а можливість маніпулювання їх [каналів] роботою шляхом здійснення безпосереднього контролю може спокусити будь-який уряд у країні з недостатньо розвиненими демократичними традиціями. Ми переконані, що процес створення системи СТР мав розпочатися одразу після приходу до влади нового керівництва. Стверджувалось, що нова влада, посилаючись на необхідність проведення ретельної підготовки та обговорення, затягувала процес створення суспільного мовлення до моменту завершення парламентських виборів 2006 року з метою збереження контролю над державним телебаченням під час виборчої кампанії.

104. Таким чином, ми закликаємо органи державної влади України у найкоротші можливі строки перетворити державні телерадіокомпанії на систему суспільного мовлення – у будь-якому разі, розпочати цей процес до проведення парламентських виборів у березні 2006 року – у співпраці з Радою Європи та у відповідності з acqui Ради Європи[74].

Нове законодавство у сфері телебачення та радіомовлення

105. У своїй Резолюції №1239 (2001) ПАРЄ закликала органи державної влади України внести зміни до Закону України «Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення» (НРТР) на основі експертної оцінки, наданої Радою Європи. У жовтні 2003 року Рада Європи розглянула проекти нових редакцій закону про НРТР та закону про телебачення та радіомовлення і надала ряд рекомендацій. У своїй Резолюції №1346 (2003) ПАРЄ закликала органи влади України врахувати ці рекомендації.

106. 3 березня 2005 року Верховна Рада схвалила новий Закон України «Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення», підготовлений парламентським Комітетом з питань свободи слова та інформації, з урахуванням деяких зауважень Президента Леоніда Кучми[75]. Основними рисами цього Закону є: суттєве зменшення підстав для звільнення членів Ради з метою забезпечення їхньої незалежності; ліквідація процедури ротації членів; обрання голови Ради її членами одночасно зі звуженням його повноважень; нові процедури застосування санкцій до телерадіокомпаній у випадку порушення ними законодавства тощо. Проте цей Закон, незважаючи на його досить прогресивний загальний характер, в останню мить перед його прийняттям був доповнений сумнівним положенням, що може підірвати незалежність НРТР. Згідно зі статтею 16 Закону, за результатами річного звіту НРТР Президент та/або парламент можуть висловити недовіру Раді, що призводить до її розпуску. Необхідно відмітити, що новий Закон в основному відповідає рекомендаціям Ради Європи, за винятком внесеної «в останню хвилину» поправки про можливість розпуску Нацради.

107. Нова редакція Закону України «Про телебачення та радіомовлення» була прийнята в першому читанні в листопаді 2003 року. Станом на вересень 2005 року, текст до другого читання ще не був підготовлений. Ми закликаємо органи влади України подати Раді Європи остаточну версію законопроекту для проведення експертної оцінки та прийняти Закон як тільки це стане можливим.

108. Слід також оптимізувати державне управління у сфері засобів масової інформації з метою уникнення дублювання функцій Національної ради з питань телебачення та радіомовлення і Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення. Обидва органи згадуються у Конституції України та мають різні сфери компетенції, незважаючи на схожі назви[76]. Уже планується передача функцій Державного комітету до інших органів виконавчої влади[77], і, відповідно, відпадає потреба в існуванні додаткового державного органу в цій сфері. Оскільки ліквідація Державного комітету вимагає внесення змін до Конституції, ми закликаємо органи влади України розглянути це питання під час наступного перегляду Конституції.

Роздержавлення друкованих засобів масової інформації

109. Роздержавлення державних друкованих ЗМІ може розглядатись як важливий елемент запровадження ринкових відносин у сфері масової інформації та збільшення кола видань, вільних від політичного чи економічного тиску. Існування в Україні державних засобів масової інформації є анахронізмом, що перешкоджає розвитку інформаційного суспільства в країні. Система прямих та прихованих державних субсидій друкованим ЗМІ і пільг для їхніх співробітників спотворює умови ринкової конкуренції та дискримінує видання інших власників. Журналісти державних та муніципальних друкованих видань мають статус державних службовців та ряд додаткових привілеїв. У червні 2004 року в Україні існувало понад 1 500 друкованих видань місцевого та загальнонаціонального розповсюдження, які були засновані державними органами або органами місцевого самоврядування[78]. У таких виданнях працюють декілька тисяч журналістів та інших працівників.

110. Процес роздержавлення державних друкованих засобів масової інформації в Україні вважається досить складним з огляду на ряд правових, соціальних та економічних проблем, що його супроводжують, особливо коли йдеться про муніципальні видання. Зокрема, необхідно забезпечити певні соціальні гарантії для працівників. Уряд готує 2-річну програму роздержавлення з пілотними проектами в окремих регіонах. Ще раніше Українська асоціація видавців періодичної преси підготувала проект закону про роздержавлення, який не був поданий до парламенту. Гарним прикладом стала ліквідація видання президентської адміністрації «Президентський вісник», заснованої попереднім Президентом України. Державна власність у друкованих ЗМІ тим не менше підтримується Державним комітетом з питань телебачення та радіомовлення.

111. Ми заохочуємо органи влади України продовжувати процес ліквідації державної власності у сфері ЗМІ, оскільки існування державних засобів масової інформації суперечить європейським стандартам. Ми також закликаємо переглянути Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», як це було рекомендовано в Резолюції ПАРЄ №1239 (2001) та експертами Ради Європи.


V. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА


А. Конституційні закони

112. Цілий ряд положень Конституції України посилаються на окремі закони, які мають розвивати її норми. Серед них закони про Президента, про Кабінет Міністрів, про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради, про органи досудового слідства, про Реґламент Верховної Ради тощо. Більшість цих законів роками блокувалась Президентом Кучмою та його союзниками в парламенті: проект закону «Про Президента України» було прийнято в другому читанні у 2001 році, і з того часу його розгляд було зупинено; проект закону «Про Кабінет Міністрів України» Президент Л.Кучма ветував 8 разів, останній раз у грудні 2002 року; проект закону «Про тимчасові спеціальні та слідчі комісії Верховної Ради» Президент Л.Кучма ветував 5 разів.

113. Багато експертів вважали (і досі вважають), що прийняття цих законів є дієвою альтернативою конституційній реформі. Більшість проблем у відносинах між парламентом та президентом виникала саме через відсутність відповідних законодавчих положень. Той факт, що адміністрацією президента було узурповано широкі повноваження, також став наслідком цього правового вакууму. Парламентські тимчасові слідчі комісії до цього часу залишаються безсилими, оскільки їхні повноваження так і не було визначено і таким чином було обмежено контрольну функцію парламенту. Відсутність цих основоположних актів законодавства давала можливість Президенту Кучмі маніпулювати політичною системою і зловживати конституційними положеннями шляхом їх тлумачення на користь власних потреб.

114. Відсутність законодавчих положень, наприклад, щодо формування та діяльності Кабінету Міністрів призвела до практики призначення Президентом заступників міністрів та заступників голів інших центральних органів виконавчої влади. Це викликало сумніви щодо відповідності таких призначень Конституції, яка уповноважує Президента призначати лише керівників виконавчих органів[79]. Іншими сферами зловживань були регулювання економічних питань, організація державних органів, відносини з органами місцевого самоврядування тощо.

115. Ми вітаємо плани нової влади підготувати та схвалити проект закону про Кабінет Міністрів. Два альтернативні законопроекти про тимчасові парламентські комісії були подані до парламенту в січні 2005 року. Також може бути поновлено розгляд проекту закону про Президента, який знаходиться на розгляді з 2001 року. Розуміючи, що набрання чинності конституційними змінами 2004 року змінить систему державного управління, що необхідно відобразити у відповідному законодавстві, це не повинно використовуватись для обґрунтування затримки прийняття згаданих вище законів. Таким чином, ми висловлюємо занепокоєння тим, що поки не було прогресу зі схваленням вказаного законодавства і наполегливо закликаємо органи української влади перейти до розгляду цих базових законів у найкоротший термін.


B. Незалежність і належне функціонування судової системи

116. При вступі до Ради Європи в 1995 році Україна зобов’язалася забезпечити незалежність судової системи у відповідності зі стандартами Ради Європи. Одне з найважливіших і надзвичайно важких починань нової влади полягає у забезпеченні незалежності і відновленні довіри до судової системи, яка була заплямована за попередньої влади. Судова влада вважалася однією з найкорумпованіших інституцій в країні. Це сталось через низку законодавчих, організаційних, фінансових та політичних причин: від підпорядкування виконавчій владі установи, відповідальної за матеріально-технічне й кадрове забезпечення судової влади, і призначення голів судів Президентом до упередженої діяльності Вищої ради юстиції і хабарництва серед суддів.

Фінансування судової влади

117. Неможливо гарантувати незалежність і життєздатність судової системи без її належного фінансування і матеріально-технічного забезпечення. На жаль, в Україні суди все ще відчувають брак кадрів (незаповненими залишається 1 208 вакансій), приміщень і обладнання[80], а судді отримують низьку зарплатню.

118. Конституція України передбачає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів (стаття 130). Але законами про річний бюджет звичайно покриваються лише основні потреби судів, такі як заробітна плата суддів та персоналу. Незважаючи на поступове збільшення державного фінансування судової системи[81], виділених у 2005 році[82] коштів достатньо для задоволення лише 42% потреб. Більше того, передбачені бюджетні асигнування часто не виконуються і судова система не отримує достатньо коштів навіть в межах куцих бюджетних видатків[83]. Це безперечно підриває здатність судів загальної юрисдикції[84] справлятися зі збільшеним обсягом робіт. Відповідно до звіту «Про судові системи європейських держав»[85] у 2002 році норма державних витрат на суди і правову допомогу на одного жителя в Україні була однією з найменших (2,32 євро), хоча при цьому країна мала відносно велику кількість судів загальної юрисдикції першої інстанції на 1 мільйон жителів (15,1).

119. Високий рівень корупції у судовій системі також спричинений низьким рівнем заробітної плати суддів і працівників суду. Судді в Україні є безперечно низькооплачуваними працівниками: судді судів найнижчої інстанції отримують заробітну плату у розмірі 100 - 200 доларів США на місяць, судді апеляційних судів отримують кілька сотень доларів на місяць, а судді Верховного Суду – приблизно 1 000 доларів США[86]. Хоча питання пристойної заробітної плати для чиновників є загальною проблемою в Україні, особливу увагу слід звернути на винагороду суддів. Тому ми вітаємо рішення Кабінету Міністрів від 3 вересня 2005 р. утричі збільшити посадовий оклад суддів починаючи з 2006 року. Ситуацію навколо заробітної плати суддів можна було б покращити, визначивши мінімальні ставки заробітної плати законом замість залишення цього питання на розсуд Президента й Уряду, що має місце зараз. Виконавчу гілку влади слід позбавити можливості впливу на ставки заробітної плати суддів[87].

120. Недостатнє фінансування суперечить міжнародним нормам і стандартам Ради Європи про незалежність та ефективність судової влади. Відповідно до Основних принципів ООН щодо незалежності судочинства і Європейської хартії про закон про статус суддів, це є обов’язком кожної держави-члена забезпечити адекватні ресурси, щоб судова влада могла належним чином виконувати свої функції, і, зокрема, розглядати справи в розумні строки. У своїй Рекомендації № R (94) 12 Комітет Міністрів Ради Європи рекомендував забезпечити належні робочі умови, щоб дати можливість суддям працювати ефективно і, зокрема, найняти достатню кількість суддів і забезпечити їх належне навчання, забезпечити співмірність статусу та заробітної плати суддів достоїнству їхньої професії та тягарю відповідальності, забезпечити адекватну кількість адміністративно-технічних працівників і надати необхідне обладнання для забезпечення ефективної діяльності суддів без неналежної затримки, гарантувати безпеку суддів тощо.

121. Більше того, існує очевидний зв’язок між, з одного боку, фінансуванням і управлінням судів і, з іншого боку, принципами Європейської конвенції про захист прав людини: доступ до правосуддя і право на справедливий судовий процес не забезпечуються на належному рівні, якщо справа не може бути розглянута в розумний строк судом, що має у своєму розпорядженні належні кошти і ресурси для ефективної діяльності.

122. Незважаючи на складну економічну ситуацію, ми закликаємо органи державної влади України забезпечити стабільне достатнє фінансування судової гілки влади, як це вимагається Конституцією України, статтею 118 Закону «Про судоустрій» (бюджетні видатки на фінансування судів мають бути не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону) і міжнародними стандартами. У цьому відношенні, прийняття проекту закону про тимчасовий порядок фінансування судової влади (№4189 від 24.09.2003) може розглядатись як захід із покращення ситуації в цій сфері[88]. Крім цього, слід замінити так зване «державне мито» (що зараз включається до загальних доходів Державного бюджету без будь-якої прив’язки до наступних витрат на судову систему) судовим збором.

123. Ми також стурбовані тим, що місцеві бюджети залишаються одним із джерел фінансування судової влади, таким чином піддаючи суди можливому впливу з боку місцевої влади. Наприклад, у 2003 р. одна п’ята загальних коштів, отриманих судовою владою, надійшла з джерел, інших за Державний бюджет (що суперечить Конституції і Закону про джерела фінансування органів державної влади). Це питання ще більше занепокоює, оскільки це де юре встановлена процедура – фінансування судів з місцевих бюджетів регулюється відповідними постановами Кабінету Міністрів (№1313 від 24.11.1997) і Державною програмою організаційного забезпечення діяльності судів у 2003 - 2005 рр. (затверджена Постановою №907 від 16.06.2003)[89].

Статус Державної судової адміністрації

124. Роль Державної судової адміністрації, відповідальної за виділення коштів судам, їх матеріально-технічне забезпечення (за винятком Верховного Суду, Конституційного Суду, вищих спеціалізованих судів), є вирішальною в тому, що стосується незалежності судової влади. Державна судова адміністрація була створена у 2002 р. як центральний орган виконавчої влади; її голова призначається і звільняється Президентом України за поданням Прем’єр-міністра, погодженим з Радою суддів України. Створення Адміністрації мало на меті сприяти незалежності судової влади, оскільки раніше суди фінансувалися через Міністерство юстиції і органи місцевої влади, що, відповідно, робило їх залежними і вразливими до незаконного впливу.

125. 14 березня 2005 року Рада національної безпеки і оборони України, обговорюючи питання адміністративної реформи, погодилася ліквідувати структуру Державної судової адміністрації і передати її функції судовій системі[90]. Водночас, Міністр юстиції Роман Зварич нещодавно запропонував повторно підпорядкувати Адміністрацію Міністерству. Необхідно сприяти підпорядкуванню Державної судової адміністрації саме судовій владі (ще слід вирішити, у якій формі[91]) як захід забезпечення належного функціонування судової влади.

Призначення голів судів і розподіл справ

126. Два інших важливих аспекти, які можуть сприяти незалежності та неупередженості судової влади, полягають у зміні правил призначення голів судів і встановлення неупередженої процедури розподілу справ у судах. Зараз голова будь-якого суду (за винятком Верховного Суду і Конституційного Суду) призначається Президентом України. Зважаючи на широкі повноваження голови суду (який розподіляє справи серед суддів, впливає на просування суддів по службі і приймає рішення стосовно виплати премій і додаткових пільг тощо), Президент України опосередковано наділений можливістю впливати на судові рішення. Одним із прикладів свавілля в цьому відношенні було призначення Голови Вищого адміністративного суду, яке більше року затримувалося колишнім Президентом України, тим самим перешкоджаючи розвитку адміністративної юстиції в країні. Як було відзначено керівництвом Верховного Суду, обрання голів судів судовими органами також було б логічним з огляду на те, що керівник найвищого судового органу країни – Голова Верховного Суду України – відповідно до Конституції (ч.2 ст.128) обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.

127. У січні 2005 року було подано проект закону (№7003), якими пропонується внести зміни до Закону «Про судоустрій» для передачі повноважень з призначення/звільнення голів судів (та їх заступників) зборам суддів суду на підставі рекомендації органів суддівського самоврядування і з наступним затвердженням Верховною Радою. Запропонована процедура далеко не ідеальна і потребує значних змін, але ідея забезпечення розподілу влади шляхом позбавлення Президента України повноважень з призначення голів судів і передачі таких повноважень судовій системі має бути підтримана.

128. Що стосується процедури розподілу справ серед суддів в межах суду, зараз голова суду може розписати справу на будь-якого суддю і таким чином спробувати отримати необхідне рішення. Випадкова система розподілу справ була впроваджена лише у Верховному Суді. Нам також сказали, що випадковий розподіл передбачений Цивільно-процесуальним кодексом, але не Кримінально-процесуальним кодексом. Цю процедуру слід змінити – усі справи мають розподілятись за об’єктивним критерієм. Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів № R (94) 12 про незалежність, ефективність та роль суддів, на розподіл справ не повинні впливати бажання якоїсь сторони або особи, зацікавленої в результатах справи. Такий розподіл може, наприклад, здійснюватися шляхом жеребкування або з використанням системи автоматичного розподілу в алфавітному порядку або через будь-яку аналогічну систему.

Склад Конституційного Суду України

129. Ми стурбовані повідомленнями про те, що діяльність Конституційного Суду може зупинитись восени 2005 року через відсутність кворуму. Ще коли ми зустрічались у березні 2005 року з його Головою, у Суді (який згідно з Конституцією складається з 18 суддів) не вистачало суддів, які мали бути обрані парламентом та всеукраїнським з’їздом суддів. КСУ уже зіткнувся із складнощами, коли не мав необхідного кворуму через відсутність деяких суддів. За повідомленнями, це було однією з причин того, чому Суд дотепер не розглянув звернення щодо конституційності президентського указу про розширені повноваження РНБО та надав свій висновок стосовно відповідності Конституції проекту конституційних змін щодо реформи місцевого самоврядування (законопроект №3207-1) лише у вересні 2005 року, таким чином істотно затримавши схвалення цих змін в останньому читанні.

130. У вересні-жовтні 2005 року Конституційний Суд «втратить» ще 10 суддів, оскільки їхні терміни повноважень добігають до свого кінця. Є причини очікувати, що деякі політичні сили, особливо ті, що підтримують конституційну реформу, яка має набрати чинності 01.01.2006, будуть зацікавлені у свідомому перешкоджанні виборам шести суддів, які мають бути обрані парламентом відповідно до Конституції, або заблокують складення присяги суддями, призначеними Президентом для того, щоб зробити Суд недієздатним і тим самим запобігти ним розгляду питання леґітимності конституційних поправок від 8 грудня 2004 р. (див. відповідний розділ вище). У цьому відношенні, ми підкреслюємо, що правосуддя не повинно ставати заручником політичних інтересів і тому закликаємо органи влади та політичні сили забезпечити поновлення складу Конституційного Суду України без неналежної затримки, коли мине термін повноважень його суддів.

Правова відповідальність суддів

131. Кримінальна справа проти судді може бути порушена будь-яким слідчим правоохоронного органу, у той час коли порушення кримінальної справи проти адвоката може ініціюватися лише обласним прокурором (або прокурором вищого рівня). Тому законодавством повинні встановлюватися додаткові гарантії судового імунітету. Водночас, усі корупційні дії в межах судової системи мають належним чином переслідуватися у судовому порядку, оскільки це є однією з умов довіри до системи.

132. Більше того, у березні 2004 року було внесено зміни до Закону України «Про статус суддів», і парламент більше не може тимчасово усувати суддю з посади, якщо проти нього порушена кримінальна справа (це положення було скасовано, оскільки Конституцією не передбачалися повноваження парламенту на такі дії). Але на заміну цьому не була запропонована жодна альтернативна процедура. Тому суддя, обраний безстроково, може бути тимчасово усунутий з посади рішенням слідчого про порушення кримінальної справи проти нього. Тоді як, згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України особа, призначена Президентом, у тому числі суддя, може тимчасово усуватися з посади лише Президентом за поданням Генерального прокурора України. Цю правову помилку слід виправити.

Безпека в судах

133. Ми відзначаємо, що з 01.01.2005 було запроваджено спеціальний підрозділ судової міліції[92]. Згідно з Тимчасовим положенням про службу судових приставів і організацію їх діяльності, прийнятим Державною судовою адміністрацією у квітні 2004 року[93], також має бути створена служба судових приставів. Маємо надію, що ці положення будуть належним чином виконані і що їх введення в дію більше не буде затримуватися через брак належних ресурсів.

С. Судова реформа

134. У своєму виступі під час парламентських слухань з питань судово-правової реформи в Україні 16 березня 2005 року, Голова Верховного Суду України Василь Маляренко зауважив, що судова реформа просувається «повільно, хаотично і безсистемно. За реформуванням слідує контрреформування, намагання переглянути попередні законодавчі рішення». Новий Закон «Про судоустрій» був прийнятий у 2002 році, але був неповним і деякі його положення були неконституційними (наприклад, Конституційний Суд визнав недійсними положення про створення окремого Касаційного суду, який не передбачений Конституцією). У травні 2005 року Президент створив комісію із судової реформи, яка, зокрема, для виконання зобов’язань України перед Радою Європи, отримала завдання подати відповідні пропозиції до кінця 2005 року. Проект закону про внесення змін до закону про судоустрій готується в консультаціях з експертами Ради Європи.

135. Ряд питань ще потребують вирішення, зокрема стосовно юрисдикції Апеляційного суду України, касаційної інстанції в цивільних та кримінальних справах[94], долі військових судів тощо. Крім цього, слід прийняти або переглянути ряд законодавчих актів, наприклад, про правову допомогу, про судовий збір, нову редакцію законів про адвокатуру, про прокуратуру тощо. Очевидно, також потрібна нова концепція судово-правової реформи, оскільки попередня, прийнята у 1992 році, застаріла після прийняття Конституції 1996 року[95]. Також рекомендується переглянути процедуру обрання (призначення) суддів – наприклад, переглянути практику, згідно з якою необхідна оцінка голови суду для допуску судді до кваліфікаційного іспиту, який у свою чергу потрібен для отримання права на безстрокове обіймання посади[96].

Адміністративні суди

136. Одним з найважливіших заходів у сфері судової реформи є впровадження системи адміністративної юстиції і створення адміністративних судів. Відповідно до перехідних положень Закону «Про судоустрій», система адміністративних судів мала бути створена до червня 2005 р. Але до цього часу створено лише Виший адміністративний суд у складі голови і 18 інших суддів (з необхідних 65). Все ще слід створити двадцять сім окружних судів першої інстанції і сім апеляційних адміністративних судів.

137. Вищий адміністративний суд почав діяти у січні 2005 р. і потребує наявності у своєму складі принаймні 25 суддів для формування Пленуму і палат, щоб розпочати здійснення судочинства з 1 вересня 2005 р. За словами голови суду О. Пасенюка, до 1 вересня також буде створено три-чотири апеляційні суди для розгляду в якості апеляційної інстанції виборчих спорів під час парламентських виборів 2006 року. Звичайні суди загальної юрисдикції продовжуватимуть розглядати справи такого роду в якості судів першої інстанції до того часу, поки не будуть сформовані місцеві адміністративні суди – орієнтовно після виборів у березні 2006 р. – у рамках місцевих судів загальної юрисдикції. Вищий адміністративний суд, діючи в якості касаційної інстанції, також виконуватиме функцію суду першої інстанції для розгляду справ стосовно результатів виборів, встановлених Центральною виборчою комісією, і стосовно скасування реєстрації кандидатів на пост Президента.

138. Суттєвим зрушенням стало прийняття Кодексу адміністративного судочинства 6 липня 2005 року[97]. Введення в дію цього кодексу з 01.09.2005 дозволить також виконати одне із зобов’язань України відповідно до Висновку №190 (1995), що мало бути виконаним упродовж після вступу, а саме схвалення нового Цивільно-процесуального кодексу (відповідно до Прикінцевих положень Цивільно-процесуального кодексу, він мав набрати чинності 01.01.2005, але не раніше набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства).

139. Основна мета адміністративного судочинства полягає у відновленні прав осіб, що були порушені органами публічної влади. Адміністративні суди розглядатимуть справи з таких питань: 1) спори між фізичними та юридичними особами з одного боку і суб’єктом владних повноважень (центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх службовцями) з іншого, де позивач оскаржує акти, дії або бездіяльність такого суб’єкта (справи «особа проти держави»); 2) спори стосовно державної служби; 3) компетенційні спори між суб’єктами владних повноважень; 4) спори стосовно виборів та референдуму.

140. Місцеві суди загальної юрисдикції, діючи в якості адміністративних судів першої інстанції, здійснюватимуть судочинство у справах проти органів місцевого самоврядування або їхніх службовців і проти органів, які розглядають питання адміністративної відповідальності (правопорушення). Двадцять сім окружних адміністративних судів розглядатимуть справи, порушені проти органів державної влади або їхніх службовців. У тих випадках, коли відповідачем у суді виступає місцевий орган виконавчої влади або його посадова особа, позивач матиме право вибору між місцевим адміністративним судом і окружним судом. Сім апеляційних адміністративних судів відповідно розглядатимуть апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції. Вищий адміністративний суд стане судом касаційної інстанції. Палата Верховного Суду з адміністративних справ, створення якої також планується до 1 вересня 2005 року, слухатиме так звані справи «повторної касації» (у зв’язку з «винятковими обставинами»), що включають питання неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права та виконання рішень міжнародних судових інституцій. Поряд з професійними суддями (одноособово або колегіально) окружні адміністративні суди розглядатимуть справи у складі трьох професійних суддів і двох народних засідателів на вимогу однієї зі сторін або судді.

141. Зважаючи на значимість адміністративних судів для розгляду скарг стосовно порушення особистих прав і свобод і розгляду виборчих спорів, їх достатнє фінансування і утримання має стати першочерговим завданням. Більше того, адміністративні суди матимуть право на розгляд ряду справ, які зараз розглядаються господарськими судами (наприклад, податкові спори). Тому, адміністративні суди мають бути забезпечені ресурсами пропорційно їх майбутньому величезному навантаженню. Ми маємо надію, що будуть швидко створені всі належні умови для відправлення правосуддя адміністративними судами, особливо в тому, що стосується судових приміщень, кадрового забезпечення і навчання, і що наступного року адміністративні суди будуть готові розглядати виборчі справи.

Військові суди

142. Існування військових судів і їхня надширока юрисдикція також піддавались критиці. Хоча такі суди є і в інших європейських країнах, вони мають більш обмежену юрисдикцію, і існує загальна тенденція до їхньої ліквідації. Спеціальний статус військових суддів, у порівнянні з іншими суддями, суперечить принципу єдності статусу суддів. Військові судді є військовослужбовцями Збройних сил і мають військові чини, в залежності від яких встановлюється їх заробітна плата. Чини військових суддів присвоюються Президентом України за поданням голови Верховного Суду (але початкове подання надходить від військового командування)[98].

143. Військові суди в Україні отримують подвійне фінансування – через Державну судову адміністрацію і через Міністерство оборони, що, таким чином, підриває їх незалежність, особливо зважаючи на те, що вони розглядають справи, стороною яких виступає саме Міністерство або його військовослужбовці. Юрисдикція військових судів ratione personae, а не ratione materiae, як видається, суперечить статті 125 Конституції України, відповідно до якої система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації та не допускається створення надзвичайних та спеціальних судів[99]. Тому ми вітаємо заяву Голови Верховного Суду стосовно того, що військові суди поступово ліквідовуватимуться, оскільки вони не передбачені новоприйнятими Цивільно-процесуальним кодексом і Кодексом адміністративного судочинства (сім судів уже були розпущені в 2004 році, і більше не здійснюється набір військових суддів)[100]. Але слід ще внести зміни і доповнення до Кримінально-процесуального кодексу і Закону про судоустрій. Ми відзначаємо, що в липні 2005 року новий уряд подав проект закону (№ 7807)[101] про внесення змін і доповнень до ряду законодавчих актів з метою ліквідації військових судів. Слід сприяти його швидкому прийняттю.

Суди присяжних

144. Конституцією України передбачається здійснення правосуддя, між іншим, судами присяжних. Законом «Про судоустрій» 2002 року встановлено вимоги до особи, яка має право бути присяжним, процедуру складання списків присяжних тощо. Але фактичну процедуру залучення присяжних до здійснення правосуддя ще слід ретельно виписати у процесуальних кодексах. Видається, що суди присяжних, у випадку їх запровадження, спочатку здійснюватимуть правосуддя лише у кримінальних справах і лише у справах, де в якості покарання передбачається довічне ув’язнення[102]. Обвинувачуваним буде надане право вирішувати, в якому суді (суді присяжних або суді в складі двох професійних суддів і трьох народних засідателів) вони бажають, щоб відбувався розгляд їхніх справ. Присяжні прийматимуть рішення лише стосовно питань фактів (наприклад, чи мала місце подія злочину, чи був скоєний злочин, чи винний обвинувачуваний) і надаватимуть професійному судді вердикт, на основі якого виноситиметься вирок суду[103].

Суди у справах неповнолітніх

145. ЮНІСЕФ та інші організації звертали увагу на те, що відсутність ювенальної юстиції в Україні є нагальною соціальною проблемою. Зараз не існує окремої судової системи для врахування спеціальних потреб дітей і забезпечення дотримання їхніх прав. Незважаючи на деякі передбачені особливості, такі як відмінна система покарання або спеціальні положення і процедури, за існуючого механізму справи неповнолітніх часто розглядаються в межах судової системи для дорослих, що суперечить міжнародним стандартам у галузі прав людини. Комітет ООН з прав дитини висловив занепокоєння відсутністю спеціалізованих судів і суддів у справах неповнолітніх[104]. Тому ми вітаємо підготовлений проект Концепції створення і розвитку ювенальної юстиції в Україні і закликаємо швидко її прийняти та впровадити.

D. Статус правничої професії і професійна асоціація адвокатів

146. У 1995 році Україна зобов’язалася захистити статус юридичної професії законом і створити професійну асоціацію адвокатів (Висновок №190 (1995), підпункт 11.ix.). Ми розчаровані тим, що це зобов’язання дотепер залишається переважно невиконаним.

147. Що стосується статусу юридичної професії (без врахування державних службовців у правничій сфері, наприклад, суддів, прокурорів, слідчих, судових виконавців тощо), українська правова система, як і у всіх інших колишніх радянських республіках і деяких країнах Центральної і Східної Європи, характеризується поділом юридичної професії на декілька гілок (адвокати, нотаріуси та інші спеціалісти у галузі права, які мають статус підприємця або діють від імені свого роботодавця), що не суперечить стандартам Ради Європи[105].

148. У багатьох країнах представництво інтересів у кримінальних справах є прерогативою адвокатів. Так було і в Україні до винесення Конституційним Судом рішення від 16 листопада 2000 року, яким було визнано неконституційними положення Кримінально-процесуального кодексу, що обмежували представництво в суді у кримінальних справах лише ліцензованими адвокатами[106]. Представництво у цивільних справах може здійснюватися навіть особами, які не мають правничої освіти, але отримали довіреність. Зруйнувавши монополію адвокатів на захист у кримінальних справах, Конституційний Суд зрівняв права адвокатів з правами інших юристів. Водночас, за словами представників Спілки адвокатів України, вимоги для доступу до адвокатської практики (для отримання свідоцтва необхідні здобуття правничої освіти, два роки стажу в галузі права, складання адвокатського іспиту і присяги) позбавляють їх конкурентноздатності. Але, на нашу думку, останні вимоги можна скоріше вважати перевагами для самодостатньої та поважної адвокатури, якби вона була міцною професійною асоціацією, керованою чіткими правилами. Але поки що це практично неможливо, якщо взяти до уваги існуючі правові рамки, в яких функціонує адвокатура, та відсутність справжньої професійної асоціації.

149. Існуюча Спілка адвокатів (головою якої є Віктор Медведчук, колишній перший заступник голови парламенту і колишній голова адміністрації президента Кучми) є добровільним всеукраїнським громадським об’єднанням адвокатів (юридичною особою приватного права), яка була створена в 1990 році з відділеннями в регіонах, статус якої не відрізняється від інших недержавних неприбуткових організацій і яка керується у своїй діяльності законом про об’єднання громадян. Вона також регулюється статтею 19 чинного Закону «Про адвокатуру», якою передбачається, що адвокати та їх об’єднання (фірми, бюро тощо) можуть створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки й асоціації. Спілки та асоціації адвокатів представляють інтереси адвокатів у державних органах і об’єднаннях громадян, захищають соціальні та професійні права адвокатів тощо.

150. Закон «Про адвокатуру» був прийнятий у 1993 році і з того часу декілька разів змінювався і доповнювався, але незначним чином. Юридична професія захищена законом, але необхідно надати додаткові гарантії. На жаль, ми повинні зазначити, що професійна асоціація адвокатів не була створена всупереч відповідному зобов’язанню. Професійна асоціація адвокатів має бути самоврядним органом, що представляє адвокатську спільноту країни, має бути заснована на підставі закону, брати участь у ліцензуванні адвокатів і позбавленні права на адвокатську діяльність, сприяти дотриманню адвокатами кодексу їхнього поведінки і професійної етики за допомогою повноваження зі здійснення дисциплінарного провадження тощо.

151. Одним із спірних питань в Україні є обов’язкове членство в асоціації адвокатів. Експерти Ради Європи рекомендували включити до нової редакції Закону України «Про адвокатуру» положення про створення національної асоціації адвокатів з обов’язковим членством для всіх адвокатів, які отримали свідоцтво на право здійснення адвокатської діяльності. Але така пропозиція була негативно зустрінута на підставі твердження, що обов’язкове членство суперечитиме свободі асоціації, яка гарантується Конституцією[107]. У цьому відношенні ми хотіли б звернути увагу на практику Європейського Суду з прав людини, який неодноразово визнавав, що деякі асоціації у зв’язку з їхньою публічною природою (наприклад, об’єднання адвокатів, нотаріусів, лікарів, архітекторів тощо) не включаються до визначення терміна «асоціація» в частині першій статті 11 Європейської конвенції з прав людини. Від членів деяких професій може леґітимно вимагатись їх об’єднання. Європейський Суд розглядав такі організації як утворення публічного права, призначені для регулювання певної професії, і, як такі, вони, як правило, не отримують захисту за статтею 11[108]. Так, Суд визнав неприйнятною заяву «О.В.Р. проти Росії» (O.V.R. v. Russia)[109], яка стосувалась вимоги належності до регіональної нотаріальної палати або, у противному випадку, втрати права на приватну нотаріальну діяльність, і зазначив, що органи Конвенції [Комісія та пізніше Суд] послідовно приймали рішення про те, що регулівні органи вільних професій не є «асоціаціями» у значенні статті 11 Конвенції.

152. Ми також посилаємося на звіт про відповідність законодавства Хорватії вимогам Європейської конвенції з прав людини, підготовлений Директоратом Ради Європи з прав людини в 1998 році[110]. У ньому зазначається, що, беручи до уваги те, що створення Хорватської асоціації адвокатів та її компетенція визначається законом, що ця Асоціація має широкі і значні повноваження в частині визначення правил професії і відіграє важливу роль в забезпеченні контролю за належним виконанням адвокатами своїх професійних обов’язків, можна встановити її публічну природу всупереч нечіткому визначенню публічного чи приватного характеру цієї організації. Тому застосування статті 11 Конвенції можна виключити.

153. У лютому 2005 року у проекті нової редакції Закону «Про адвокатуру», поданої на розгляд парламенту (№7051, зведена версія трьох інших проектів, що раніше подавалися різними авторами), – адвокатура визначається як професійний недержавний незалежний інститут правової системи; усі адвокати України автоматично ставатимуть членами Всеукраїнської палати адвокатів. Цей законопроект був підтриманий Спілкою адвокатів, але зустрів опозицію з боку деяких неафілійованих адвокатів і представників ширших об’єднань правників. У вересні 2005 року групою народних депутатів було подано альтернативний законопроект (№7051-1), який крім визначення статусу адвокатури («спеціально уповноважений недержавний правозахисний інститут») пропонує розширити обсяг гарантій адвокатської діяльності, створити систему органів адвокатського самоврядування, рішення яких будуть обов’язковими для всіх правників зі статусом адвоката і які будуть утримуватись переважно за рахунок обов’язкових внесків адвокатів. Регіональні та національний органи самоврядування адвокатської спільноти визначатимуть порядок та здійснюватимуть видачу дозволів на адвокатську діяльність (шляхом проведення іспитів та видачі адвокатських свідоцтв). А також здійснювати дисциплінарне провадження у разі порушення законів або правил поведінки.

154. «Дорожня карта» щодо виконання Плану дій Україна-ЄС у 2005 році передбачає підтримку Міністерством юстиції прийняття змін до закону про адвокатуру, які стосуються створення професійної асоціації адвокатів. У квітні 2005 року Міністерство юстиції створило робочу групу для підготовки нової редакції закону про адвокатуру. Ми сподіваємось, що паралельна робота парламенту та уряду над новим законом не призведе до затримки з його прийняттям. Ми закликаємо органи державної влади України без подальшого зволікання розглянути законопроект і подати його на експертизу Ради Європи.

Е. Реформа прокуратури та інших правоохоронних органів

155. Однією з найбільших проблем правоохоронних органів до останнього часу була їх політизованість, тобто залучення до політичної боротьби, виконання незаконних наказів, політична ангажованість найвищих посадовців, віддання переваги приватним або корпоративним інтересам над державними тощо. Правоохоронні органи використовувалися в якості засобу незаконного примусу найвищими посадовими особами. Широко поширеним також було злиття правоохоронців з організованою злочинністю. Управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України отримало дурну славу через прикриття злочинців. Це, наприклад, стало очевидним під час виборів Мукачівського міського голови і під час кампанії з виборів президента України[111]. Прокуратура, міліція, служба безпеки і податкова міліція широко використовувалася для придушення опозиції і джерел її фінансування. У Резолюції №1346 (2003) Парламентська асамблея висловила глибоке занепокоєння практикою віддання найвищою посадовою особою [Президентом] наказів Генпрокуратурі стосовно окремих справ кримінального переслідування. Правоохоронні органи також виглядають в очах населення як корумповані органи, які часто порушують права людини. За результатами опитування, проведеного Центром Разумкова в січні-квітні 2004 р., 19,2% респондентів з власного досвіду знали про порушення прав людини правоохоронцями. 71,6% вважали корумпованість основною причиною негативного ставлення до правоохоронних органів.

156. Ми вітаємо починання нового уряду стосовно повернення діяльності правоохоронних органів у правові рамки і забезпечення їх деполітизації та декриміналізації. Також значним досягненням є те, що реформа двох основних органів – Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки – була розпочата їх першими цивільними керівниками. 19 липня 2005 року Президент В.Ющенко прийняв указ про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності, який передбачає, що оцінка діяльності органів прокуратури України, органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів проводиться, зокрема, на підставі показників, які характеризують рівень довіри населення до правоохоронних органів. Президент доручив Уряду, між іншим, здійснити заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази оперативних та слідчих підрозділів правоохоронних органів.

Реформа прокуратури

157. Україна зобов’язалася змінити роль і функції прокуратури (насамперед, у частині функції загального нагляду) і перетворити цю інституцію в орган, що відповідає стандартам Ради Європи. У своїх подальших резолюціях Парламентська асамблея висловлювала жаль з приводу того, що не була проведена реформа прокуратури і підкреслювала необхідність приведення прокуратури у відповідність до демократичних європейських стандартів. На сьогоднішній день це зобов’язання залишається невиконаним і навіть більше – внесенням змін до Конституції у 2004 році було зроблено величезний крок назад.

158. Чинна Конституція України (до набрання чинності змінами від 08.12.2004) передбачає європейську модель прокуратури, яка обмежує функції прокурорів переважно кримінальним переслідуванням від імені держави[112]. Зважаючи на функції, які традиційно виконуються прокуратурою з часів Радянського Союзу, Конституцією передбачається перехідний період для реформування прокуратури – пункт 9 Перехідних положень передбачає, що прокуратура має і надалі виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Це положення все ще залишається в силі.

159. У жовтні 2004 року Венеціанська комісія розглянула проект закону про прокуратуру[113], який був схвалений у першому читанні в березні 2004 року, і повторно висловила свою позицію стосовно того, що існуючим законом створювалася дуже впливова установа, функції якої значно перевищували обсяг функцій, який виконує прокуратура в демократичній правовій державі. Насправді, ним передбачалося існування прокуратури радянського стилю. Венеціанська комісія зробила висновок, що попри певне незначне покращення порівняно з чинним законом, цей законопроект не можна вважати фундаментальною реформою існуючої прокуратури. Ми закликаємо органи державної влади України переглянути цей проект закону про прокуратуру відповідно до висновків Венеціанської комісії і подати остаточну версію, до її остаточного прийняття парламентом, для нової оцінки[114].

160. 8 грудня 2004 року Верховна Рада прийняла компромісний пакет змін до Конституції та змін до закону про вибори президента України. Розуміючи складність політичних обставин, за яких була укладена угода про політичну реформу, на жаль, ми все таки змушені констатувати той факт, що висновок Венеціанської комісії не був взятий до уваги. Зміни до статті 121 Конституції надали постійного характеру функції прокуратури, яка, згідно з перехідними положеннями Конституції, мала бути лише тимчасовою. Таким чином, поправки до Конституції відкинули Україну назад у 1996 рік, коли Конституція передбачила реформу прокуратури.

161. Венеціанська комісія була дуже стурбована змінами, оскільки «розширення повноважень прокуратури можна вважати кроком назад, що не відповідає історичним традиціям функцій прокуратури в державі, яка керується верховенством права. У такій державі, як Україна, де метою є покращення ефективності політичної демократії, надзвичайно важливо, щоб інституція з нагляду за дотриманням верховенства права була неполітичною».

162. Тому слід якнайшвидше провести давно запізніле скасування функції загального нагляду. Цю функцію слід поступово передати судовій владі (адміністративним судам) та інституції уповноваженого за прав людини, оскільки роль прокурора у відновленні особистих прав залишається традиційно високою[115]. Нас обнадіяли заяви, зроблені Президентом, Прем’єр-міністром та іншими високопосадовцями, що необхідно переглянути поправки до Конституції для приведення їх у відповідність до висновків Венеціанської комісії. Генеральний прокурор України Святослав Піскун також повідомив нас, що прокуратура не збирається використовувати розширені повноваження і готова виконати перехідне положення Конституції стосовно досудового слідства. Вітаючи таке намагання, ми все ж хотіли б підкреслити, що функції, які виконує прокуратура, не повинні залежати від доброї волі Генерального прокурора. Вони мають визначатися законом. Більше того, Генпрокуратура має не просто утримуватися від використання «нових» повноважень, а насправді вона має припинити використання функцій, якими вона була наділена по суті з 1920-х років. Тому, як тільки відбудеться перегляд цих поправок – а ми справді маємо надію на те, що це станеться у найкоротший термін – прокуратура має відмовитися від здійснення функції нагляду згідно з пунктом 9 Перехідних положень, зважаючи на те, що всі відповідні умови, передбачені цим пунктом, уже виконані[116].

163. Поправки до Конституції також створили проблему тлумачення пункту 9 Перехідних положень і статті 121, яка була доповнена новим положенням, що надає прокуратурі повноваження зі здійснення «нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами». Змінена стаття 121, як пізніша норма, може вважатись такою, що скасовує пункт 9. Але останній є частиною Перехідних положень, які можна вважати такими, що визначають тимчасовий характер відповідних повноважень прокуратури, що втратять силу відразу після наявності необхідних умов.

164. Ми вітаємо наміри стосовно передачі функції досудового слідства «системі досудового слідства» згідно з пунктом 9 Перехідних положень Конституції. Зараз прокуратура поєднує функції досудового слідства, кримінального переслідування від імені держави і нагляду за іншими слідчими органами, що створює внутрішній конфлікт інтересів. Але не було внесено жодної офіційної ініціативи для виконання цього положення. Одна з ідей полягала у відокремленні слідчих підрозділів усіх правоохоронних органів (прокуратури, міліції, податкової міліції[117] та служби безпеки) та їх злитті в один слідчий орган (наприклад, Слідчий комітет[118] або Національне бюро розслідувань) або у впровадженні інституту слідчих суддів.

165. Ми були раді дізнатись, що Генеральний прокурор наказав поновити програму співпраці з Радою Європи, що передбачала тренування українських прокурорів для отримання ними кращих знань з Європейської конвенції з прав людини і практики Європейського Суду з прав людини[119]. Також була підготовлена і переглянута експертами Ради Європи нова Концепція реформи прокуратури.

Національне бюро розслідувань

166. Одна з ідей реформування, яка з’явилася після Помаранчевої революції, полягала у створенні Національного бюро (служби) розслідувань (НБР). 1 березня 2005 р. її було оголошено Президентом В.Ющенком. Але, як видається, чіткої концепції функцій і повноважень цього нового правоохоронного органу не існує і погляди на його створення є іноді суперечливими[120]. Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, Генеральний прокурор Святослав Піскун та Голова Служби безпеки Олександр Турчинов у своєму спільному зверненні до Державного секретаря України підтримали ідею створення НБР на базі Управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генпрокуратури України з його можливим злиттям у майбутньому зі слідчим управлінням податкової міліції. Відповідно було запропоновано зберегти слідчі відділи Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки. У цьому відношенні, ми хотіли б наголосити, що для виконання пункту 9 Перехідних положень Конституції, майбутнє Бюро (або Служба) має передбачати відокремлення всіх слідчих функцій від прокуратури, а не лише тих, які пов’язані з резонансними та корупційними справами.

167. Здається, між різними органами був досягнутий консенсус принаймні стосовно слідчої компетенції НБР – корупційні діяння, вчинені вищими посадовими особами держави[121]. Але вони не дійшли згоди стосовно обсягу повноважень нового органу – чи надавати йому повноваження з ведення оперативно-розшукової діяльності чи ні. Керівники Міністерства внутрішніх справ, Генпрокуратури та Служби безпеки виступили проти надання НБР такої ролі. Протилежна думка була представлена секретарем Ради національної безпеки і оборони Петром Порошенком та народним депутатом Віктором Королем, який є співголовою робочої групи, утвореної у березні 2005 року згідно з розпорядженням Президента для підготовки концепції створення НБР[122]. За словами Віктора Короля, НБР слід створити на базі Управління по боротьбі з організованою злочинністю («УБОЗ») Міністерства внутрішніх справ плюс управління боротьби з корупцією Служби безпеки (управління «К») і відповідний підрозділ податкової міліції з кількістю особового складу близько 5 000 чоловік в центральному та регіональному відділеннях[123]. Через наявність двох різних підходів до функцій та повноважень НБР, Президент доручив РНБО розглянути це питання в межах роботи з підготовки ширшого проекту реформування системи правоохоронних органів.

168. Тому ми закликаємо українську владу почати виконувати пункт 9 Перехідних положень Конституції і подати проект закону про створення Національного бюро розслідувань на експертизу до Ради Європи.

Міністерство внутрішніх справ

169. Ми були раді почути від недержавних організацій, що Міністерство внутрішніх справ стало набагато відкритішим у своїй діяльності та співпраці з громадянським суспільством. Наприклад, представників правозахисних НДО запрошують до участі в атестаційній перевірці персоналу Міністерства внутрішніх справ. Остання була впроваджена новим міністром Юрієм Луценком, як один із перших заходів очищення його установи від корупції та випадків порушення прав людини. Пан Луценко визначив подолання корупції невідкладним першочерговим завданням[124].

170. Новий міністр впровадив ряд ключових реформ у Міністерстві. По-перше, весь особовий склад міністерства мав до 1 березня 2005 р. пройти атестацію. Громадян, невдоволених будь-яким працівником міліції, просили відгукнутися і надати докази. За словами міністра, протягом січня-квітня 2005 року було відкрито 253 кримінальні справи через зловживання службовим положенням (загалом 209 справ протягом 2004 року) проти персоналу міністерства, включаючи 2 полковників і 17 майорів. Було звільнено 127 голів регіональних відділень та їхніх заступників. Крім цього, протягом шести місяців 2005 року Міністерство порушило 161 кримінальну справу за підозрою у корупції (не в межах його персоналу), було пред’явлено обвинувачення 28 високопоставленим чиновникам[125].

171. Ми також звернули увагу на те, що у вересні 2004 року була запроваджена посада радника міністра з прав людини і ґендерних питань – діяльність цього посадовця повинна заохочуватися і забезпечуватися необхідними ресурсами. Крім цього, відповідно до прийнятного в червні 2003 року Закону «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави», у міністерстві була створена громадська рада.

172. По друге, це реформа внутрішніх військ Міністерства, що були єдиним органом державної влади, готовим використати силу проти учасників Помаранчевої революції: внутрішні війська будуть перейменовані в Республіканську (або Національну) гвардію[126], що є поверненням до 1990-х років, коли Національна гвардія була створена за зразком західноєвропейських напіввійськових формувань, таких як італійські карабінери, французька міліція спеціального призначення та іспанська республіканська гвардія[127]. Нещодавно МВС відправило внутрішні війська в два найбільш «криміногенні» регіони України, Закарпатський і Донецький, для надання допомоги у боротьбі з організованою злочинністю і корумпованістю високопоставлених чиновників.

173. По третє, буде реформовано найбільш «криміналізоване» крило Міністерства, Управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ). УБОЗ звинувачується в таємній змові з організованою злочинністю – а не в боротьбі з нею – за часів президентства Л.Кучми. Велика група службовців УБОЗу та членів злочинних угруповань нещодавно була затримана і звинувачена у вбивстві заможних осіб з метою пограбування.

174. Ми вітаємо Указ Президента В.Ющенка від 20 квітня 2005 р., згідно з яким, з метою «вдосконалення системи органів виконавчої влади і забезпечення виконання зобов’язань України перед Радою Європи», Кабінету Міністрів було доручено подати пропозиції стосовно покладення на Міністерство юстиції наступних функцій із забезпечення виконання законодавства з питань громадянства, імміграції, реєстрації фізичних осіб, біженців (за винятком функцій щодо боротьби з нелегальною міграцією). Така передача «цивільних» функцій, які наразі виконуються Міністерством внутрішніх справ, Міністерству юстиції є важливим кроком у світлі взятого Україною зобов’язання передати Міністерству юстиції обов’язки з реєстрації в’їзду та виїзду з України, відповідно до підпункту 11.vi. Висновку №190 (1995).

175. Попри це, відповідно до звіту про здійснення видатків Державного бюджету на 2004 рік, законом про державний бюджет на 2004 рік для Міністерства внутрішніх справ передбачалося лише 26% необхідних коштів і 65% для виплати заробітної плати його персоналу. На жаль, навіть ці асигнування не були отримані в повному обсязі. Міністерство забезпечується необхідним засобами зв’язку лише на 54%, а форменим одягом – на 30%. Очевидним є те, що реформа Міністерства і боротьба з корупцією в його лавах має підтримуватися достатнім фінансуванням і достойними заробітними платами.

Служба безпеки України

176. Служба безпеки України (СБУ) функціонує на основі Закону 1992 року, яким вона визначається як спеціальний державний правоохоронний орган, що підпорядкований Президенту і функціонує під контролем парламенту. СБУ надані широкі повноваження, у тому числі з розслідування злочинів, передбачених 37 статтями Кримінального кодексу[128], і з оперативно-розшукової діяльності.

177. У своїй Рекомендації №1402 (1999) Парламентська асамблея зазначила, що ризик зловживання повноваженнями службами внутрішньої безпеки і, таким чином, ризик серйозного порушення прав людини, виникає, коли служби мають певні повноваження, такі як попереджувальні та примусові методи, які передбачають використання сили (наприклад, повноваження щодо обшуку приватного майна, проведення кримінального розслідування, арешту або затримання), і коли вони неналежним чином контролюються (виконавчою, законодавчою та судовою владою). Таким чином, Парламентська асамблея рекомендувала, що службам безпеки не слід дозволяти здійснювати кримінальні розслідування, арешт або затримання людей, а також їх не можна залучати до боротьби з організованою злочинністю, за винятком дуже специфічних випадків, коли організована злочинність являє явну загрозу вільному правопорядку демократичної держави. Ми звертаємо увагу на те, що коло обов’язків Служби безпеки України не відповідає цим стандартам і, тому, має бути приведеним у відповідність до Правил, що додаються до Рекомендації №1402 (1999). Це вимагатиме скасування поточного правоохоронного характеру служби безпеки України і поступової передачі частини її функцій іншим правоохоронним органам.

178. Похвально, що, як вбачається, українська влада виконала зобов’язання стосовно передачі всіх слідчих ізоляторів, що знаходилися в підпорядкуванні СБУ, Міністерству юстиції згідно зі змінами до відповідних законів, прийнятими 6 лютого 2003 року, та згідно з вимогою, передбаченою в Резолюції №1346 (2003) Парламентської асамблеї.

179. До прийняття Конституції 1996 року голова Служби безпеки призначався Верховною Радою. Конституція України наділяє Президента повноваженням з керівництва національною безпекою і обороною та призначення голови СБУ як частини його повноважень з призначення голів центральних органів виконавчої влади. Внесені в грудні 2004 року поправки до Конституції повернули повноваження з призначення на посаду та звільнення з посади голови СБУ парламенту за поданням Президента. Ми хотіли б звернути увагу на висновок Венеціанської комісії[129], в якому зазначається, що рішення стосовно призначення на посаду або звільнення з посади повинне прийматися спеціальною кваліфікованою більшістю. Посада голови СБУ повинна характеризуватися нейтральністю її функцій і вимагає незалежності і неупередженості особи, яка її обіймає. Особа, яка може займати посаду голови СБУ, не повинна ідентифікуватися з більшістю або з тією чи іншою політичною партією. Вимога стосовно спеціальної кваліфікованої більшості могла б гарантувати чесність виборів голови та органу, який він має очолити.

180. Ми також закликаємо органи державної влади України посилити парламентський контроль над діяльністю служби безпеки та інших правоохоронних органів. Зокрема, слід взяти до уваги Рекомендацію Парламентської асамблеї №1743 (2005) стосовно демократичного контролю над сектором безпеки в державах-членах[130].

F. Пенітенціарна реформа і реформа кримінального законодавства

Пенітенціарна система

181. Відповідно до Висновку №190 (1995) відповідальність з управління тюрмами і виконання покарань мала бути до кінця 1998 року передана Міністерству юстиції. Державний департамент з питань виконання покарань був створений у 1998 році як автономний центральний орган виконавчої влади, підпорядкований безпосередньо Кабінету Міністрів. У лютому 2003 р. Служба безпеки України була позбавлена повноваження мати в підпорядкуванні слідчі ізолятори – поступово всі слідчі ізолятори (СІЗО), управління якими здійснювалося СБУ, були передані Державному департаменту у відповідності з Резолюціями №№1262 (2001) і 1346 (2003) Парламентської асамблеї. Новий уряд підтримував ідею підпорядкування Державного департаменту Міністерству юстиції, і Кабінет Міністрів вніс відповідну пропозицію на розгляд Президента. Водночас, існували сумніви, перш за все, всередині самого Державного департаменту, стосовно ефективності такого перепідпорядкування, оскільки Департамент довів свою ефективність у виконанні поставлених перед ним завдань. Ми вітаємо рішення про передачу пенітенціарної системи до відання Міністерства юстиції відповідно до вимог Висновку №190 (1995)[131]. Але ми закликаємо органи державної влади України не зволікати з прийняттям рішення про новий статус Державного департаменту і забезпечити, щоб перехідний період не тривав довго і не вплинув негативно на пенітенціарну систему та її персонал. У червні 2005 року було схвалено закон про Державну кримінально-виконавчу службу України, який, без визначення підпорядкування служби, регулює питання статусу органів системи виконання покарань та їх працівників.

182. Зараз пенітенціарна система, що управляється Державним департаментом з питань виконання покарань, включає 180 закладів (32 слідчих ізолятори, 134 виправні колонії, 11 виправних колоній для неповнолітніх, 22 виправних центри і 2 медичних і трудових профілакторії), в яких утримується 190 800 осіб станом на січень 2005 р. (197 222 особи в листопаді 2002 р.). Довічне ув’язнення відбувають 1 278 осіб. Ще 187 300 осіб зареєстровані в 700 департаментах кримінальної інспекції, які здійснюють нагляд за виконанням покарань, не пов’язаних з ув’язненням.

183. У віданні Міністерства внутрішніх справ знаходиться 501 ізолятор тимчасового тримання (ІТТ), де затримані можуть утримуватися максимум упродовж 3 діб (10 діб у виняткових випадках) до переведення в СІЗО. Щоденно в ІТТ утримується 7 000 затриманих, а розраховані вони на 10 400 місць. За даними Міністерства внутрішніх справ, 127 ІТТ потребують ремонту; проте у 2005 році обсяг відповідного фінансування було зменшено.

184. Усупереч значному зменшенню кількості ув’язнених проблема переповнення все ще залишається гострою. Чинний Кримінально-виконавчий кодекс передбачає норму 3 м2 житлової площі для чоловіків і 4 м2 для жінок. Але реальні значення становлять 2,6 м2 і 2,8 м2 відповідно. Виконання норми забезпечено лише у виховних колоніях для неповнолітніх. Норма для медичних закладів становить 5 м2, у той час як на практиці реальна площа відповідає 3,2 м2. В СІЗО затриманим насправді виділяється площа лише у розмірі 2,3 м2 на особу в порівнянні з нормою, яка становить 2,5 м2. Загалом не вистачає близько 30 000 місць (або 20% від існуючої кількості місць). Більше 5 000 місць мають бути створені в цілях утримання під час досудового слідства (не було введено в експлуатацію жодне з 1 250 місць, запланованих на 2004 р.). Департамент планує виконати міжнародні стандарти в цьому відношенні лише до 2012 року.

185. Слід наголосити, що Європейський комітет запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКЗК) встановив мінімальний стандарт площі на одного ув’язненого, що становить 4 м2. Тому ми закликаємо органи державної влади України внести відповідні поправки до законодавства і поставити мету щодо забезпечення однієї особи хоча б 4 м2 площі. Цей стандарт має бути поступово досягнутий в закладах, що знаходяться у віданні як Державного департаменту виконання покарань, так і Міністерства внутрішніх справ.

186. У квітні 2004 року Генеральна прокуратура провела ретельну перевірку СІЗО і виявила систематичні порушення конституційних прав громадян і вимог законодавства стосовно матеріальних, медичних та санітарно-гігієнічних умов утримання під вартою. У звіті згадувались такі факти, як переповнення слідчих ізоляторів, брак постільної білизни, утримання в СІЗО засуджених до довічного ув’язнення, недотримання положень закону про боротьбу з туберкульозом і т.д. Загалом у 2004 році прокурори подали понад 10 000 протестів стосовно порушень у пенітенціарній системі; 6 000 працівників системи було притягнено до відповідальності за різні правопорушення.

187. Ми вітаємо прийняття закону про амністію, поданого Президентом В.Ющенком у березні 2005 р. і схваленого Парламентом в остаточному читанні 31 травня 2005 р., згідно з яким з в’язниць буде звільнено близько 17 000 осіб (амністія не оголошувалась у 2004 році). Але ми не можемо погодитися з тим, що відповідно до пояснювальної записки до законопроекту, амністія, зокрема, має за мету зменшити обсяг коштів, що виділяються на покращення умов утримання. Ці умови є далеко не ідеальними, і їх належне фінансування слід не скорочувати, але істотно збільшувати. Вітаючи завдання, що як повідомлялось ЗМІ було поставлене Президентом В.Ющенком перед урядом, – зменшити на половину кількість ув’язнених – це все не повинно призвести до погіршення умов утримання решти ув’язнених.

188. Ми вітаємо дозвіл Уряду України розсекретити звіт ЄКЗК стосовно візитів в Україну, здійснених з 24 листопада по 6 грудня 2002 р. (оприлюднено 1 грудня 2004 р.), що вже стало практикою Уряду по відношенню також до всіх трьох попередніх звітів КЗК, і закликаємо українську владу врахувати всі рекомендації ЄКЗК.

189. Особливу увагу слід також приділити потребі значного покращення умов перевезення ув’язнених, що здійснюється внутрішніми військами Міністерства внутрішніх справ[132]. Це особливо стосується конвоювання хворих людей, наприклад, хворих на туберкульоз. Ця проблема визнається українською владою, яка згадує у своїх коментарях, що для транспортування використовуються спеціальні вагони, які знаходяться в експлуатації від 20 до 40 років при встановленому терміні експлуатації - 28 років, і що проектом Державної програми приведення умов тримання осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, у відповідність до вимог законодавства на 2005-2010 роки передбачається оновлення парку спеціальних вагонів для перевезення ув’язнених.

190. Інші важливі проблеми, що потребують вирішення, - це брак коштів і персоналу. У 2005 році було виділено лише 37% необхідних коштів (орієнтовний обсяг необхідних коштів становив 2,5 мільярда гривень). Система включає 44 900 працівників, що відповідає лише 64% від встановленої законом кількості. Лише 50% ув’язнених, здатних працювати, забезпечується певною роботою у пенітенціарних установах.

191. Поряд із виділенням достатніх коштів для підтримки і розвитку пенітенціарної системи додаткову увагу слід приділити ефективності витрат. Рахункова палата парламенту, після ретельної перевірки бюджетних видатків Державного департаменту у 2004 році, дійшла до висновку у березні 2005 року, що Департамент не зміг реалізувати належним чином доручені йому бюджетні програми. Через відсутність належного внутрішнього контролю і невиконання попередніх рекомендацій палати посадові особи Департаменту вчинили бюджетні правопорушення і неефективно використали бюджетні кошти на суму в 136 мільйонів гривень (майже 19 мільйонів євро)[133].

192. Ми вітаємо зменшення кількості випадків захворювання на туберкульоз у пенітенціарних установах (їх кількість зменшилась на 38% упродовж останніх 4 років за даними Державного департаменту, а кількість смертельних випадків зменшилася вдвічі). Проте слід продовжувати докладати зусилля в цьому напрямку. Зараз 10 спеціальних тюремних лікарень для хворих на туберкульоз вміщують 10 200 хворих засуджених, а кількість ВІЛ-інфікованих становить 3 600 осіб. Державний департамент почав впроваджувати фінансований Світовим банком проект (12,8 мільйонів доларів США для пенітенціарної складової протягом 2004-2007 рр.) здійснення контролю за рівнем захворювання на туберкульоз та ВІЛ/СНІД. Ми також звернули увагу на те, що Державний департамент отримав доручення від Кабінету Міністрів (Розпорядження № 419-р від 5 липня 2004 р.) підготувати проект Державної програми реформування пенітенціарної системи на 2005 – 2010 рр. і, зокрема, передбачити в ньому створення спеціальних закладів для лікування хворих на туберкульоз в кожному СІЗО.

193. Ми закликаємо органи державної влади України забезпечити достатнє фінансування пенітенціарної системи, усунути переповнення в’язниць і покращити умови утримання. Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на те, що брак ресурсів не може служити виправданням утримання ув’язнених в таких поганих умовах, що вони досягають межі поводження, що становить порушення статті 3 Конвенції. У шести справах проти України Суд визнав умови утримання нелюдськими та такими, що принижують гідність[134].

Гуманізація кримінального законодавства і системи покарання

194. Новий кодекс про виконання покарань (Кримінально-виконавчий кодекс України) вступив в силу 1 січня 2004 року, реформуючи систему пенітенціарних установ (була запроваджена диференціація на основі рівня безпеки). Положення Кодексу були приведені у відповідність до Конституції України, Кримінального кодексу 2001 року та міжнародних стандартів. Він містить процесуальні норми для застосування нових видів покарання, альтернативних ув’язненню, таких як обмеження свободи, громадські роботи, арешт, а також довічного ув’язнення. Кодексом також уперше передбачена можливість зміни умов ув’язнення в залежності від поведінки ув’язненого. У січні 2004 року набрав чинності Закон «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»[135].

195. Услід за гуманізацією кримінального законодавства з’явилася тенденція застосування судами менш суворих мір покарання. У 2003 році 30,3%, а в 2004 році 26,5% вироків передбачали ув’язнення порівняно з 37,5% в 1999 році. Попри таке зменшення, кількість покарань у вигляді позбавлення волі в Україні все ще є однією з найбільших у світі (для порівняння – середній рівень для інших країн Європи становить від 10 до 12%, у США – 22%). Крім цього, збільшилася кількість осіб, засуджених до сплати штрафу, громадських робіт та інших видів покарання, альтернативних позбавленню волі (10,4% від усієї кількості покарань у 2003 році і 11,6% - у 2004 році). Більше осіб звільняється умовно – 122 900 чоловік у 2004 році або 60% від загальної кількості засуджених (55,4% у 2003 році)[136]. Це має призвести до зменшення навантаження на пенітенціарну систему, сприяти викоріненню рецидивної злочинності та покращенню соціальної реабілітації злочинців.

196. Після внесення у 2001 році змін до Кримінально-процесуального кодексу, згідно з якими повноваження з надання дозволу на взяття під варту було передано судам, кількість осіб, взятих під варту під час досудового слідства або в очікуванні рішення суду, також зменшилася[137]. Але кількість випадків попереднього ув’язнення залишається високою[138]. Ми закликаємо органи державної влади підвищити поінформованість слідчих органів, прокурорів та суддів і віддати першочергову перевагу забезпеченню використання попереднього ув’язнення лише у виняткових випадках і на мінімальний термін часу, з дотриманням інтересів правосуддя, у відповідності з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R (80) 11 стосовно попереднього ув’язнення та №R (99) 22 стосовно переповнення в’язниць і збільшення кількості ув’язнених.

197. Ми заохочуємо органи державної влади України здійснювати подальшу демократизацію і гуманізацію системи кримінального правосуддя, оскільки Україна все ще залишається одним із лідерів у тому, що стосується кількості ув’язнених[139].

Кримінально-процесуальний кодекс України

198. У 1995 році при вступі до Ради Європи Україна зобов’язалася ввести в дію упродовж одного року з дати вступу, між іншим, новий кримінально-процесуальний кодекс. У січні 2003 року Голова Верховної Ради створив робочу групу для підготовки проекту кодексу. Проект кодексу був схвалений у першому читанні 22 травня 2003 року. Його було відправлено на доопрацювання в липні 2003 року. У квітні та червні 2004 року на друге читання були подані дві нові версії тексту.

199. Усі версії проекту кодексу отримали дуже негативні коментарі з боку незалежних експертів і правозахисних НДО, які стверджували, що новий кодекс, будучи здебільшого репресивним і недемократичним документом, був кроком назад до радянського системи правосуддя. Рада Європи зробила експертизу проекту кодексу (версії, прийнятої в першому читанні; експертиза була оприлюднена у вересні 2004 року) і закликала до його суттєвого перегляду через невідповідність цілому ряду стандартів Ради Європи[140]. У своїй Резолюції №1346 (2004) Парламентська асамблея висловила глибоке занепокоєння невідповідністю останньої версії проекту кодексу, в ряді його положень, стандартам Ради Європи. Тому розгляд проекту Кодексу декілька разів відкладався (останній раз в липні 2004 року), зважаючи на рішучий спротив громадянського суспільства і деяких народних депутатів. Але проект кодексу в старій редакції продовжував з’являтися серед питань порядку денного пленарних засідань парламенту навесні 2005 року.

200. Ми повторюємо наш заклик, відображений у Резолюції №1346 (2004), стосовно того, що текст кодексу, що має бути прийнятий, має врахувати попередні висновки експертів Ради Європи. Тому, висловлюючи занепокоєння з того приводу, що це важливе зобов’язання все ще залишається невиконаним, ми закликаємо український парламент завершити підготовку остаточної версії проекту кодексу, подати його на експертизу Ради Європи і після того, як будуть враховані висновки експертизи, схвалити кодекс без подальшого зволікання.

Захист прав жертв злочинів

201. Протягом 2003 року понад 352 000 громадян України стали жертвами злочинів, і їм було завдано збитків на суму понад 100 мільйонів гривень. У грудні 2004 року Указом Президента (№ 1560/2004) було затверджено Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, яку пізніше було конкретизовано у відповідному Плані дій, схваленому Кабінетом Міністрів у квітні 2005 р. Планується підготувати проект закону про компенсацію збитків, завданих потерпілим від злочинів, і покращити правовий статус потерпілих у кримінальному процесі. 8 квітня 2005 року Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів (CETS №16). Ми вітаємо ці кроки української влади та закликаємо й надалі впроваджувати відповідні ініціативи, зокрема, ратифікувати зазначену Конвенцію.

G. Боротьба з корупцією та відмиванням незаконно отриманих доходів

Боротьба з корупцією

202. Як зазначалося у Звіті про глобальну корупцію «Трансперенсі Інтернешнл» (ТІ) за 2004 рік[141], в останні десять років політика в Україні була поєднанням комерційних проектів, що реалізовувалися олігархами, які користувалися політичним імунітетом, та особами, які використовували державні посади для особистого збагачення. Неформальні політичні гравці – фінансово-промислові групи та олігархи – переважали на політичній арені, утворюючи орієнтовані на бізнес-інтереси партії. Тому оголошена боротьба з корупцією, яка насправді проводилася корумпованими посадовцями, не могла мати будь-якого реального успіху. Не буде перебільшенням сказати, що епідемія корупції проникла на всі рівні органів державної влади України і публічних установ, починаючи з найвищих посадових осіб держави[142]. Індекс сприйняття корупції ТІ (узагальнює сприйняття «добре поінформованими» особами рівня корупції, що визначається як використання публічної влади у приватних інтересах) за 2004 рік поставив Україну на 122 місце з 146, між Суданом та Камеруном. 25% українських домогосподарств давали хабара у тій чи іншій формі впродовж останнього року, що віднесло Україну до 10 країн з найвищим рівнем хабарництва (Барометр глобальної корупції ТІ за 2004 рік)[143].

203. Президент Віктор Ющенко пообіцяв, що боротьба з корупцією стане першочерговим завданням його президентства. Під час III Саміту Ради Європи у Варшаві Президент Ющенко сказав: «Ми утвердимо в Україні верховенство права, повернемо українцям віру у правосуддя. Ми оголосили війну корупції і хочемо використати усі засоби для її подолання, у тому числі правові механізми, створені Радою Європи». Але перші місяці нової державної адміністрації показали відсутність чіткого плану і системного підходу. Слід розробити і ефективно впровадити в життя Національну стратегію і План дій стосовно боротьби з корупцією. Програма дій нового Уряду, затверджена парламентом у лютому 2005 року, містить розділ про боротьбу з корупцією, в якому викладено в основному ряд цілей, які слід конкретизувати у детальному плані дій[144]. Слід також посилити та розширити положення законодавства щодо кримінальної відповідальності за вчинення корупційних діянь, щоб зробити їх ефективнішими.

204. «Дорожня карта» щодо виконання Плану дій Україна-ЄС у 2005 році включає ряд заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, у тому числі: ратифікація Конвенції про корупцію у контексті кримінального права та Додатковий протокол до неї; ратифікація Конвенції ООН проти корупції; підготовка проектів законів про засади запобігання та протидії корупції, про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення; розробка Програми державної антикорупційної політики; підготовка нової редакції закону про державну службу, проекту Кодексу етики для державних службовців тощо. Ряд заходів, спрямованих на обмеження корупції на митниці, було викладено у комплексній і радикальній урядовій програмі «Контрабанді - СТОП!» на 2005 -2006 рр., яка принесла 660 мільйонів євро додаткових зборів протягом перших п’яти місяців її дії у 2005 році (березень-липень). Крім того, у липні 2005 року за дорученням Президента всіх голів митниць було переведено на посади перших заступників для того, щоб керівниками митниць стали цивільні особи з відповідною економічною освітою. Проте, у вересні 2005 року новопризначений голова Державної митної служби подав у відставку після висунення посадовими особами звинувачень в корупції.

205. За словами колишнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко уряд боровся з корупцією, позбавляючи бюрократів численних функцій, пов’язаних з виданням дозволів, усуваючи підстави для отримання хабарів (існує понад 100 різноманітних непотрібних документів або дозволів, які видаються посадовцями)[145], посилюючи контроль та відповідальність осіб, які видають такі дозволи, і збільшуючи заробітну плату державних службовців[146].

206. Як зазначив заступник Міністра внутрішніх справ, за перші місяці 2005 року Міністерство склало вже понад 100 протоколів за заявами про хабарництво проти високопосадових державних чиновників. Станом на 1 серпня 2005 року, здійснювалось розслідування справ, за якими у вчиненні таких діянь підозрювались 13 колишніх голів обласних державних адміністрацій, 17 колишніх заступників голів обласних державних адміністрацій, 65 колишніх голів районних державних адміністрацій та 41 їхній заступник, 4 голови обласних рад та 6 їхніх заступників. Міністерство публікувало списки десятків колишніх та діючих високопосадовців, у тому числі діючих народних депутатів, які викликались для дачі свідчень або «пояснень» стосовно можливих правопорушень (переважно зловживання владою, розтрата тощо), а потім оприлюднювало звіти про результати таких викликів. Протягом січня-червня 2005 року прокуратура направила до судів понад 500 кримінальних справ (19% збільшення порівняно з попереднім роком) та 600 адміністративних справ за фактами корупції.

207. Нові звинувачення представникам кіл Леоніда Кучми висуваються майже щодня. Генеральна прокуратура вже двічі допитала пана Кучму. Його протеже Ігор Бакай, колишній голова державної нафтогазової компанії «Нафтогаз України» і колишній керівник Державного управління справами, був оголошений у міжнародний розшук і як повідомлялось втік до Росії, де йому було надано російське громадянство. Ряд інших колишніх високопосадових чиновників – таких як колишній Міністр внутрішніх справ Микола Білоконь, екс-губернатор Сумської області Володимир Щербань, колишній мер Одеси Руслан Боделан, колишній перший заступник Голови Ради міністрів Криму Володимир Раєнко, колишній заступник Голови Служби безпеки Володимир Сацюк – втекли з країни (у більшості випадків до Росії). Масштабні перевірки проводяться також Державною контрольно-ревізійною службою та парламентською Рахунковою палатою.

208. Ми вітаємо рішучість України в боротьбі з корупцією, зокрема шляхом ратифікації Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією 16 березня 2005 року[147]. Міністерство юстиції також оголосило, що воно готує до ратифікації Конвенцію про корупцію у контексті кримінального права, яка була підписана Україною в 1999 році[148]. Ми вітаємо приєднання України до цих важливих інструментів Ради Європи проти корупції та її майбутню участь в Групі держав по боротьбі з корупцією (GRECO). Ми закликаємо Президента призначити українського представника в GRECO як тільки стане можливим.

209. Ми схвалюємо намір уряду проводити систематичну експертизу проектів законодавчих актів у частині їхнього впливу на корупцію, а також кримінологічну експертизу[149]. Такий механізм антикорупційної експертизи можна було б створити як у парламенті, так і в Міністерстві юстиції.

210. Корумпованість дорожньої міліції є однією зі сторін практики хабарництва в Україні. У 2003 році було прийнято закон, що забороняв міліції безпосередньо штрафувати водіїв і поклав на суди повноваження зі стягнення штрафів за будь-які порушення правил дорожнього руху. Це, проте, призвело до значного збільшення навантаження на суди і не мало значного впливу на подолання практики вимагання хабарів. Тому були висловлені пропозиції, зокрема представниками судової системи, щодо відновлення попередньої практики стягнення штрафів на місці правопорушення[150]. Ми раді дізнатись, що нове керівництво Міністерства внутрішніх справ пообіцяло вирішити цю проблему разом з іншими обвинуваченнями в корупції його працівників. У липні 2005 року Президент вдався до крайньої міри і прийняв рішення про ліквідацію дорожньої автоінспекції та створення замість неї державної служби безпеки дорожнього руху і патрульної служби в структурі Міністерства внутрішніх справ.

Закон про запровадження державного фінансування політичних партій

211. Важливим кроком в напрямку викорінення так званої політичної корупції стало прийняття Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку із запровадженням державного фінансування політичних партій в Україні» (зі змінами до законів про політичні партії, про парламентські вибори тощо) у листопаді 2003 року, який набрав чинності 1 січня 2005 року.

212. Фактичне введення в дію положень закону відбудеться після наступних парламентських виборів 2006 року. Законом передбачається два види фінансування партій з Державного бюджету – фінансування статутної діяльності партій і відшкодування їхніх виборчих витрат (у межах виборчого фонду, передбаченого законом). Партія, яка долає виборчий бар’єр – на наступних виборах 3% – матиме право на обидва види фінансування. Вітаючи прийняття цього Закону, що сприятиме розбудові «здорової» політичної системи, ми закликаємо органи державної влади України ввести в дію його положення шляхом виділення відповідних коштів у законах про Державний бюджет і прийняття необхідних підзаконних актів.

Боротьба з відмиванням незаконно отриманих доходів

213. Україна підписала і ратифікувала Конвенцію ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 року (Віденська Конвенція) та Конвенцію Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 року (Страсбурзька Конвенція). Страсбурзька Конвенція була ратифікована в 1998 році згідно з відповідним зобов’язанням, взятим відповідно до Висновку №190 (1995). Ми також закликаємо органи державної влади України приєднатися до переглянутої Конвенції про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, та про фінансування тероризму, яка була відкрита для підписання під час Варшавського III Саміту Ради Європи у травні 2005 року.

214. Україна є членом Спеціального комітету експертів з оцінки заходів протидії відмиванню доходів – MONEYVAL, який об’єднує 27 держав-членів Ради Європи, які не є членами Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням доходів (FATF). У лютому 2004 році Україна була виключена з Чорного списку відмивання доходів FATF. У червні 2004 р. Державний департамент фінансового моніторингу був прийнятий в члени Егмонтської Групи, неформальної міжнародної групи органів фінансової розвідки.

215. На Україну поширювались «процедури посилення рівня дотримання» комітету MONEYVAL, за результатами першої доповіді з оцінки України, перш ніж були внесені необхідні зміни до законодавства. У результаті другого раунду спільної оцінювальної доповіді MONEYVAL[151], група оцінки виявила значне покрашення системи боротьби з відмиванням доходів в Україні. Серед основних досягнень були розробка законодавчої бази у сфері боротьби з відмиванням доходів з прийняттям Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та пов’язаних з ним підзаконних актів, а також створення державної системи боротьби з відмиванням доходів з Державним департаментом фінансового моніторингу, як органом фінансової розвідки (ОФР) країни, у центрі системи. Законом передбачається в цілому стабільна й комплексна правова база режиму повідомлень про незвичайні та підозрілі фінансові операції. Політична рішучість покращити механізм боротьби з відмиванням брудних доходів також засвідчується виділенням значних людських ресурсів та вражаючої інфраструктури ІТ для ОФР. Ми закликаємо українську владу повністю виконати рекомендації оцінки.

216. Спільна програма Ради Європи та Європейських Спільнот проти відмивання доходів в Україні (MOLI-UA) виконується з 2003 року (період виконання було продовжено до червня 2005 року; обговорюється спільна програма подальших заходів MOLI-UA «bis») і покликана зробити внесок у створення повністю функціональної системи протидії відмиванню доходів, яка б запобігала використанню фінансової системи для легалізації доходів, одержаних в результаті вчинення тяжких злочинів, та дозволяла органам влади здійснювати міжнародну співпрацю в боротьбі зі злочинністю відповідно до європейських і міжнародних стандартів. Таким чином, можливості та ресурси проекту MOLI-UA мають забезпечити належне виконання законодавства про боротьбу з відмиванням доходів та дозволити Державному департаменту фінансового моніторингу виконувати свої функції згідно з вимогами відповідних положень.

H. Боротьба з торгівлею людьми

217. Україна, поряд з іншими країнами Центральної та Східної Європи, є основним джерелом походження «живого товару», крім того, що вона є транзитною країною, а інколи - і країною-імпортером. За даними Міжнародної організації з міграції та Європолу, Україна належить до числа основних країн походження в торгівлі жінками і дітьми з метою примусової проституції та сексуальної експлуатації[152]. Існує безліч причин збільшення цього кримінального феномену в Україні, у тому числі, важкі соціально-економічні умови, що особливо позначаються на жінках і дітях; величезні прибутки контрабандистів і високий рівень безкарності; поширена корупція; нестримний ріст злочинних формувань; брак ресурсів та недостатнє навчання працівників правоохоронних органів[153]. Україна також є країною інтенсивного транзиту азіатських та молдавських жертв, що вивозяться на Захід.

218. Ми також стурбовані повідомленнями про зникнення дітей в деяких регіонах України, що може становити нову форму торгівлі – торгівлю немовлятами. За даними Загальноукраїнської федерації багатодітних сімей – Сімейна мережа в Центральній і Східній Європі, загалом була відсутня інформація про 300 немовлят, які зникли за загадкових обставин в 2001-2003 рр[154]. Особлива увага зверталася на повідомлення про зникнення в Харківській області[155]. Тому ми закликаємо органи державної влади України розслідувати ці справи для встановлення реальних причин зникнення новонароджених дітей і покарати винних.

219. При цьому ми також звертаємо увагу на те, що існують численні звинувачення в зловживаннях процедурою усиновлення в Україні. У листопаді 2004 року народним депутатом було подано законопроект (№6318), яким запропоновано накласти до 2010 року мораторій на усиновлення українських дітей іноземними громадянами, який був підтриманий Комітетом Верховної Ради з питань правової політики. Відповідно до пояснювальної записки, зараз в Україні зареєстровано близько 100 000 дітей, які можуть бути усиновлені. З 1996 року 11 000 українських дітей були усиновлені і вивезені за кордон в 32 країни (включаючи такі соціально та економічно нестабільні країни, як Колумбія, Гватемала, Іран, Аргентина тощо). Лише половина з них були поставлені на консульський облік. Ми закликаємо органи української влади покращити процедуру усиновлення і посилити контроль за її дотриманням.

220. Боротьба з торгівлею людьми в Україні зараз ведеться на основі Програми запобігання торгівлі жінками та дітьми 1999 року та Комплексної програми 2002 року протидії торгівлі людьми на 2002-2005 рр., обидві з яких були затвердженні постановами уряду[156]. Більше того, в грудні 2002 року була створена Міжвідомча координаційна рада з питань протидії торгівлі людьми. Ми посилаємося на дані Звіту про торгівлю людьми Держдепартаменту США за 2004 рік, в якому зазначалося, що Уряд України не повністю дотримувався мінімальних стандартів для ліквідації торгівлі людьми; але він робив значні зусилля в цьому напрямку. Незважаючи на обмежені ресурси, Україна продовжувала досягати успіхів у сфері протидії торгівлі людьми, проявом яких був стійкий ріст кількості кримінальних справ та вироків. Але прогрес впровадження Комплексної програми протидії торгівлі людьми, узгодження з правоохоронцями країн-призначення та боротьби з корупцією в уряді відставав[157]. Ми закликаємо українську владу активізувати діяльність у галузі протидії торгівлі людьми та виділити належні ресурси для цієї мети. Ми також пропонуємо державним органам тісно співпрацювати з громадськими організаціями та міжнародними донорськими проектами в цій галузі[158]. Ми також закликаємо органи влади виконати рекомендації, що містяться в ґрунтовному звіті про торгівлю людьми в Україні від квітня 2005 року («Оцінка існуючих заходів»), підготовленому на замовлення ЮНІСЕФ, ОБСЄ, АМР США та Британської Ради.

221. Україна була однією з перших країн Європи, яка формально криміналізувала торгівлю людьми. Кримінальний кодекс 2001 року зробив торгівлю людьми злочином. У межах Департаменту карного розшуку Міністерства внутрішніх справ були створені спеціалізовані правоохоронні підрозділи протидії торгівлі людьми. Збільшилася кількість справ за фактом торгівлі людьми, які розслідуються і за якими здійснюється кримінальне переслідування. Якщо в 1998 році було відкрито лише дві справи за фактами торгівлі людьми, то в 2003 році їх число збільшилося до 289 справ. У 1998 – 2002 рр. був лише 41 вирок за торгівлю людьми. Лише в 2003 р. кількість обвинувачувальних вироків у таких справах зросла до 160[159]. Ми вітаємо створення окремого Департаменту протидії торгівлі людьми в Міністерстві внутрішніх справ згідно з виданим в травні 2005 році наказом нового Міністра Юрія Луценка, що свідчить про визнання новим урядом серйозності проблеми та збільшує надію на те, що торгівлю людьми вдасться стримати.

222. Ми вітаємо ратифікацію Україною в лютому 2004 році Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та Протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї; Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю) і закликаємо органи влади України привести законодавство України у відповідність з їхніми положеннями[160]. Ми також закликаємо Україну приєднатися до Європейської конвенції про заходи проти торгівлі людьми (CETS № 197) та впровадити відповідні рекомендації Парламентської асамблеї[161].


IV. ПРАВА ЛЮДИНИ

А. Справи проти України в Європейському Суді з прав людини

223. Конвенція про захист прав і основних свобод людини вступила в силу для України 11 вересня 1997 року. У липні 2002 року Суд прийняв перше рішення по суті[162] у справі Совтрансавто Холдинг (Sovtransavto Holding), де він констатував порушення Україною частини першої статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу №1. У цій поворотній справі Суд заявив, що судова система, яка характеризується процедурою перегляду рішень в порядку нагляду, а отже ризиком скасування остаточного судового рішення, як така є несумісною з принципом правової визначеності (legal certainty), що є одним з основних аспектів верховенства права в цілях ч. 1 ст. 6 Конвенції. Суд також визнав, що органи державної влади України найвищого рівня неодноразово втручалися в судовий процес і, зважаючи на зміст та спосіб такого втручання, це було ipso facto несумісним з поняттям «незалежного та неупередженого суду».

224. Станом на 13 вересня 2005 року Європейський Суд виніс 54 рішення у справах проти України (з них у 52 рішеннях було знайдене принаймні одне порушення Конвенції), у тому числі 31 рішення за період з січня по вересень 2005 року. Щорічна кількість заяв, поданих до Суду, збільшилася з 764 в 1999 році до 2 265 у 2004 році[163]. З 1997 року до Суду було подано 13 201 заяв проти України (станом на січень 2005 року), і близько 4 000 заяв все ще очікують свого розгляду. 367 заяв були надіслані Уряду для надання коментарів.

225. У ряді рішень[164] Суд, посилаючись на рішення у справах «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia) та «Брумареску проти Румунії» (Brumărescu v. Romania), виніс рішення про порушення частини першої статті 6 стосовно скасування остаточного та обов’язкового рішення, винесеного у справах заявників, у зв’язку із порушенням принципу правової визначеності та «права на правосуддя». У справі Світлани Науменко (Svetlana Naumenko v. Ukraine) Суд також визнав, що практика, коли заступник голови суду заявляє протест до Президії того ж суду, є несумісною з «суб’єктивною неупередженістю» судді, який слухає відповідну справу, оскільки жодна особа не може бути одночасно позивачем і суддею у власній справі. Тому Суд підтвердив свою позицію, відображену у рішенні по справі Рябих, де клопотання про перегляд справи в порядку нагляду також було поданим суддею, що це питання має розглядатися у світлі принципу правової визначеності, а не лише в контексті втручання виконавчої влади (що має місце у випадку, коли протест вноситься прокурором).

226. У 26 рішеннях (у справах із 44 заявниками) Суд визнав Україну відповідальною за невиконання або тривале виконання рішень національних судів, що переважно стосувалися виплати заборгованості із заробітної плати. У шести подібних справах[165] Суд визнав умови тримання в очікуванні смертної кари такими, що не відповідають статті 3 Конвенції (інші права, такі як право на повагу до особистого та сімейного життя, право на таємницю листування, також були порушені у цих справах).

227. У жовтні 2004 року Суд виніс рішення у справі Мельниченка (Melnychenko v. Ukraine), де констатував, що рішення Центральної виборчої комісії про виключення заявника з виборчого списку депутатів на виборах у Верховну Раду України в 2002 році було порушенням статті 3 Протоколу №1 до Конвенції. 14 липня 2005 року Верховний Суд України зобов’язав ЦВК розглянути питання реєстрації Миколи Мельниченка з урахуванням рішення Європейського Суду[166]. Ми закликаємо органи державної влади України виконати це рішення Суду і відновити якнайшвидше право пана Мельниченка бути обраним.

228. У березні 2005 року Суд уперше за історію розгляду українських справ виніс рішення про порушення статті 10 за скаргою, поданою Українською прес-групою (Ukrainian Media Group v. Ukraine). Суд визнав, що стосовно оспорюваних публікацій, при врівноваженні конфліктуючих інтересів свободи слова і права на повагу до репутації, українські суди перейшли межу оцінювання, дозволену Конвенцією національним органам, і їхнє рішення про вину заявника в дифамації було явно не пропорційним до мети, яка переслідувалася (див. докладнішу інформацію у розділі цього звіту про свободу вираження поглядів).

Виконання рішень Європейського Суду з прав людини

229. Проект закону про порядок виконання рішень Європейського Суду був поданий до парламенту в 1999 р., але став жертвою 6-разового вето, яке застосовувалось Президентом Л.Кучмою (останнє вето датується лютим 2003 року). Цей законопроект був повторно внесений його автором, народним депутатом Сергієм Головатим, у березні 2005 року. У ньому визначається порядок застосування індивідуальних і загальних заходів, що випливають з рішення Суду, передбачається обов’язковість опублікування рішень, визначаються функції та повноваження Уповноваженого у справах дотримання Європейської конвенції з прав людини. Ми закликаємо український парламент якомога скоріше розглянути цей законопроект з метою покращення виконання рішень Суду стосовно України.

Особи, які беруть участь у процесі Європейського Суду з прав людини

230. Ми вітаємо ратифікацію Україною Європейської угоди про осіб, які беруть участь у процесі Європейського Суду з прав людини (CETS №161), у червні 2004 року. Ця Угода набула чинності для України 1 січня 2005 року.

231. У серпні 2004 року Кабінет Міністрів України подав законопроект[167], яким пропонувалося встановити, що адресовані Суду листи (заяви, скарги) взятих під варту (засуджених), як це вже передбачено для листів на адресу Уповноваженого з прав людини та прокурора, не підлягають перегляду і надсилаються адресату протягом доби з часу їх подачі. Цим законопроектом вносяться зміни до закону про попереднє ув’язнення та Кримінально-виконавчого кодексу. 15 березня 2005 року новий Кабінет Міністрів повторно подав цей проект закону (№7182) в дещо зміненій редакції. Його було схвалено в першому читанні 7 вересня 2005 року. Ми закликаємо парламент прийняти ці зміни, оскільки вони приведуть законодавство у відповідність до статті 34 Європейської конвенції з прав людини, згідно з якою Держави зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному використанню права подання індивідуальних заяв до Суду.

Протокол № 14 до Європейської конвенції з прав людини

232. Зважаючи на постійне збільшення навантаження Європейського Суду з прав людини і задля сприяння покращенню ефективності контрольної системи за дотриманням Конвенції у довгостроковій перспективі, ми закликаємо органи української влади вжити всіх необхідних заходів для ратифікації Протоколу №14 до Конвенції[168] у найкоротший термін, як це рекомендується Декларацією Комітету Міністрів «Забезпечення ефективності виконання Європейської конвенції з прав людини на національному та європейському рівнях»[169]. Це, між іншим, сприятиме зменшенню великої кількості заяв, що знаходяться на розгляді Суду, де Україна виступає в якості держави-відповідача, і прискорить обробку нових заяв.

В. Катування та жорстоке або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження

233. Жорстокість міліції та погане поводження з особами, які знаходяться під вартою, залишається серйозною проблемою[170]. Уповноважена парламенту з прав людини Ніна Карпачова розповіла засобам масової інформації в 2004 році, що протягом її майже семирічної роботи на цій посаді вона отримала близько 12 000 скарг від осіб, які стверджували, що вони зазнали катувань, знаходячись під вартою у міліції. Вона також сказала, що протягом останніх років кількість незаконних арештів і катувань з боку міліції взагалі не зменшилася. За словами Голови Верховного Суду України пана Маляренка, у кожному третьому випадку тяжкого або особливо тяжкого злочину обвинувачувані скаржилися на незаконні методи розслідування[171]. У період між липнем 2003 р. та липнем 2004 р., декілька правозахисних НДО, у тому числі Харківська правозахисна група та її регіональні партнери, що надавали правову та фінансову підтримку жертвам катувань, отримали 436 повідомлень про можливі випадки катувань[172]. Крім цього, під час наших поїздок в регіони ми отримали численні скарги, в яких стверджувалося про погане поводження з боку міліції або під час попереднього ув’язнення.

234. Ми приєднуємося до заклику, направленого Міжнародною амністією новому уряду в січні 2005 року, стосовно необхідності вжиття конкретних заходів для викорінення катувань та жорстокого поводження під час тримання під вартою у міліції. В останні місяці Міжнародна амністія також задокументувала нові випадки катувань та жорстокого поводження під час тримання під вартою у міліції[173]. Організація закликала нову владу вжити заходів для створення незалежного органу контролю над місцями утримання під вартою та забезпечення повного інформування затриманих про їхні права і надання їм доступу до медичного обстеження[174].

235. Ми стурбовані інформацією, за якою на підставі ряду нормативно-правових актів Державного департаменту з питань виконання покарань[175] особи, які хворіють на інфекційні хвороби (включаючи туберкульоз), не можуть бути переведені у слідчі ізолятори (СІЗО) з ізоляторів тимчасового тримання (ІТТ), що знаходяться у віданні Міністерства внутрішніх справ. За даними засобів масової інформації[176], у 2004 році в СІЗО не були прийняті 739 заарештованих. Таким чином хворі на туберкульоз утримувалися в ІТТ, не пристосованих для знаходження в них таких людей, упродовж терміну, що перевищує встановлений законом термін арешту (3 або 10 днів). Це не лише порушує права заарештованих, але й сприяє подальшому поширенню хвороб у ІТТ. За даними Міністерства внутрішніх справ, понад 1 000 людей щоденно утримується в ІТТ після завершення встановленого законодавством терміну, включаючи 100 людей, хворих на туберкульоз. Ситуація не покращилася навіть після видання розпорядження (№ 419-р від 05.07.2004) Кабінету Міністрів, відповідно до якого Державний департамент з питань виконання покарань отримав доручення забезпечити прийняття заарештованих, які страждають на туберкульоз. Відповідно до коментарів органів влади України, цю проблему планується вирішити шляхом передачі лікування заарештованих у відання спеціальних закладів Міністерства охорони здоров’я, охорону яких забезпечуватимуть підрозділи МВС. Це вимагає внесення змін у відповідне законодавство. Доки ці плани не реалізовані, ми закликаємо органи української влади суворо дотримуватись положень законодавства щодо термінів тримання в ІТТ.


236. Ми вітаємо посилення парламентом правових гарантій контролю над діяльністю правоохоронних органів та дотриманням ними прав людини шляхом прийняття Закону «Про цивільний контроль над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави» і Закону від липня 2003 року, яким передбачається стягнення адміністративних штрафів з осіб, які намагаються перешкодити діяльності омбудсмена або представників парламенту, які розслідують випадки порушення прав людини. Законом про цивільний контроль були розширені повноваження Уповноваженого з прав людини з нагляду за дотриманням прав людини в діяльності правоохоронних органів та Збройних Силах.

237. Нас також обнадіяв введений нещодавно у дію Закон (№ 2322-IV від 12 січня 2005 р., див. детальнішу інформацію нижче), який, між іншого, посилив кримінальне переслідування катувань. Цей закон привів юридичну дефініцію катування, що міститься у статті 127 Кримінального кодексу, у відповідність до Декларації ООН про захист усіх людей від катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Зміни розширили визначення катування, включивши в нього катування з метою отримання інформації або зізнання, і передбачили суворіше покарання за цим складом злочину, якщо він вчинений працівником правоохоронного органу (від 10 до 15 років ув’язнення). Крім цього, Закон збільшив кримінальну відповідальність за катування, якщо воно призвело до смерті (від 12 до 15 років ув’язнення або довічне ув’язнення).

238. У липні 2005 року, Президент Ющенко під час засідання командного складу та керівництва Міністерства внутрішніх справ попередив, що будь-який зафіксований випадок катувань матиме наслідком звільнення керівника відповідного обласного департаменту та заступника міністра внутрішніх справ. У серпні 2005 року, Президент уповноважив Постійного представника України при ООН на підписання від імені України Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, вчиненого в грудні 2002 року.

239. Вітаючи останні заходи, спрямовані на покращення правової бази боротьби з жорстким поводженням та відданість нового керівництва справі викорінення катувань, ми закликаємо українську владу продовжувати застосовувати політику абсолютної нетерпимості і забезпечити швидке, неупереджене і повне розслідування всіх заяв про катування, переслідування і покарання винних та покращити контроль над діяльністю правоохоронних органів на практиці.

С. Свавільне або незаконне затримання

240. За даними Міністерства внутрішніх справ, протягом 2004 року було зареєстровано 31 випадок незаконного затримання і 74 випадки незаконного обвинувачення. Під час перших місяців 2005 року стало відомо про 11 випадків незаконних дій працівників міліції, включаючи п’ять випадків насильства. Генеральна прокуратура зараз розслідує 191 кримінальну справу за заявами про зловживання владою з боку представників міліції.

241. Ми вітаємо значне покращення законодавчих гарантій захисту прав затриманих і заарештованих, яке було досягнуто завдяки змінам до законодавства, схваленим у січні 2005 року та підписаними й оприлюдненими Президентом В.Ющенком[177]. Відповідно до пояснювальної записки до законопроекту, він мав на меті, зокрема, привести національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів.

242. Відповідно, були внесені зміни до Закону «Про міліцію», які зобов’язують міліцію: повідомляти родичів затриманого/заарештованого протягом 2 годин – а не 24 годин – після затримання/арешту; повідомляти адвоката, адміністрацію місця роботи або навчання про затримання, якщо це вимагається затриманим/заарештованим; забезпечувати годування всіх затриманих осіб тричі на добу; повідомляти затриманого або заарештованого про його процесуальні права та підстави для затримання/арешту. Працівникам міліції забороняється допитувати затриманого/заарештованого, якщо він вимагає присутності захисника, до прибуття такого захисника. У випадку недотримання зазначених вище та інших положень встановлюється право на грошову компенсацію[178].

243. Цей Закон також посилив процесуальні права затриманих шляхом внесення змін до Закону «Про попереднє ув’язнення» для забезпечення конфіденційності зустрічей затриманого з його захисником, інформування затриманого про його процесуальні права, передбачені законодавством, у тому числі право на оскарження затримання, про те, що вони мають можливість отримати друковані копії відповідних законів тощо. У всіх випадках застосування сили до затриманого про це має бути повідомлений прокурор. Ми закликаємо органи української влади забезпечити суворе дотримання на практиці всіх нових та вже існуючих гарантій.

244. Законом від 3 лютого 2004 року (№1420-IV) Україна зняла одне зі своїх застережень до Європейської конвенції з прав людини, а саме те, що положення частини третьої статті 5 Конвенції мають діяти в частині, що не суперечить статтям 48, 49, 50 та 51 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України стосовно накладення арешту в якості дисциплінарної санкції. Таким чином, було скасовано тримання на гауптвахті в якості дисциплінарного покарання призовника.

245. Ми також із задоволенням відзначаємо, що нещодавно було внесено зміни до Кримінально-процесуального кодексу (Закон №2376-IV від 20 січня 2005 р.), згідно з якими слідчим органам та прокурорам було надано повноваження, з відповідним повідомленням суду, звільняти особу з-під варти, якщо кримінальна справа була закрита або закінчується термін дії ордеру на арешт або його дія не продовжена. Це нове правило не поширюється на кримінальні справи, що знаходяться на розгляді суду. Така поправка мала на меті уникнути випадків, коли особа трималась під вартою в очікуванні рішення суду про звільнення, прийняття якого затримувалося (були випадки, коли особа, стосовно якої слідчим була закрита кримінальна справа, утримувалася під вартою ще протягом 3-10 днів через надмірне навантаження в суді).

246. Ми також звернули увагу на те, що Верховна Рада схвалила 7 вересня 2005 року в першому читанні законопроект (№ 7359, поданий новим урядом 14 квітня 2005 р.) про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу та Закону про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Проект закону має на меті привести відповідні положення у відповідність з частиною п’ятою статті 5 Європейської конвенції з прав людини, якою передбачається, що будь-яка особа, яка стала жертвою арешту або затримання усупереч положенням статті 5, повинна мати право на відшкодування, що може бути реалізованим. Зараз законодавство України передбачає можливість отримання компенсації лише якщо особа була виправдана або якщо порушена проти неї кримінальна справа була закрита, що суперечить частині п’ятій статті 5 згідно з тлумаченням Європейського Суду з прав людини[179].

D. Справедливий судовий процес

247. Ми дуже стурбовані виконанням положень законодавства, що дозволяють прокурорам усувати адвоката від захисту шляхом порушення кримінальної справи проти нього. Попри гарантію, передбачену Законом «Про адвокатуру», а саме, що лише обласний прокурор або прокурор вищого рівня може відкрити кримінальну справу проти адвоката, цим повноваженням іноді зловживали. Це було чітко продемонстровано у випадку з паном Федуром, адвокатом Лесі Ґонґадзе та віднедавна також Бориса Колесникова (голови Донецької обласної ради, який був затриманий у квітні 2005 р. та звільнений у серпні цього ж року). Пан Федур уже неодноразово мав складнощі з представництвом своїх клієнтів через порушені проти нього кримінальні справи. Ще більше занепокоює те, що в серпні 2005 року Андрій Федур був знову відсторонений від представництва Лесі Ґонґадзе в суді через кримінальну справу, відкриту проти нього Генеральною прокуратурою у зв’язку із заявами адвоката в справі Колесникова[180]. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу (стаття 61) відкривають можливість для зловживань шляхом висунення сфабрикованих обвинувачень проти адвоката. Ця норма має, відповідно, бути скасована в пріоритетному порядку[181].

248. Затримання 6 квітня 2005 року голови Донецької обласної ради та лідера обласного відділення партії «Регіони України» Бориса Колесникова за звинуваченням у вимаганні із погрозою вбивства викликало протести опозиції. Він обвинувачувався у проведенні кампанії залякування із використанням насилля у 2002 році, щоб змусити власника найбільшої мережі супермаркетів Донецька передати свої акції[182]. Опозиція стверджувала, що арешт був частиною хвилі репресій, направлених проти неї після приходу нової влади. Після кількох днів протестів опозиції парламент створив слідчу комісію з питань перевірки дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина на чолі з представниками опозиції. Були повідомлення про те, що упродовж перших годин затримання Колесников не мав доступу до захисника, а пізніше іноземним адвокатам заборонили виступати в якості захисників. Пан Колесников був затриманий у приміщенні Генеральної прокуратури після того, як його було викликано як свідка в іншій справі[183]. Арешт був санкціонований місцевим судом міста Києва, а потім був підтверджений Київським апеляційним судом. Проте, 2 серпня 2005 Б.Колесников був звільнений з-під варти іншою суддею Київського апеляційного суду під підписку про невиїзд.

249. Опозиційні партії заявили, що процесуальні порушення були також вчинені в інших справах проти колишніх посадовців, зокрема в справі колишнього голови Закарпатської обласної державної адміністрації Івана Різака. Його було затримано 13 травня в Ужгороді за обвинуваченням у зловживанні владою та доведенні до самогубства ректора Ужгородського університету (пізніше було також пред’явлено обвинувачення в хабарництві у великому розмірі). Вважається також, що пан Різак був тим, хто віддав наказ про побиття опозиційних народних депутатів під час Мукачівських виборів у 2004 році. Невдовзі після першого затримання Різака було шпиталізовано. 20 травня 2005 року, о 23.40, на підставі відповідного рішення суду та висновків медичної експертизи, що Різак може знаходитись в СІЗО, І.Різак був перевезений підрозділом спецназу в масках із шпиталю до місцевого СІЗО. У момент перевезення з ним знаходились кілька народних депутатів опозиційної СДПУ(о), одна з яких прикувала себе до колишнього губернатора наручниками. Працівники міліції для того, щоб виконати рішення суду про арешт, мусили «відсунути» (заяви про «побиття» не підтвердились) парламентарів від пана Різака та вивести його назовні. Заступник міністра внутрішніх справ та Генеральний прокурор негайно відвідали місто для розслідування інциденту. 1 червня міністрів внутрішніх справ та Генеральний прокурор відзвітували в парламенті про інцидент. Того ж дня Верховна Рада схвалила 237 голосами спеціальну постанову, де назвала те, що сталось, «грубим порушенням прав людини», «порушенням статусу народного депутата» та рекомендувала звільнити обласного прокурора та начальників обласного управління МВС і міського відділу внутрішніх справ. Після внутрішнього розслідування Міністерства внутрішніх справ було винесено догану керівнику підрозділу спеціального призначення та начальнику міської міліції[184].

250. У відповідь на звинувачення в політичних репресіях, органи влади посилалися на випадки, коли в правопорушеннях були звинувачені високі посадовці з інших регіонів або з табору нового уряду. Наприклад, був затриманий ще один голова обласної Ради – в цьому випадку Тернопільської області, де Ющенко отримав понад 95% голосів, – Жукінський (пізніше він був звільнений через поганий стан здоров’я); було проведено обшук у колишнього начальника міліції міста Львів Сала через зловживання бюджетними коштами; був допитаний Чабанов, секретар Ялтинської міської ради та довірена особа Ющенка на виборах і т.д.

251. Слід підкреслити, що народні очікування не можуть виправдати порушення прав підозрюваних і недотримання основних принципів належного кримінального процесу. Тому ми закликаємо українську владу суворо дотримуватися принципів справедливого судового розгляду та інших принципів верховенства права під час розслідування та боротьби з корупцією. Водночас, належність до опозиції не повинна звільняти від кримінальної відповідальності, оскільки закон має застосовуватись до всіх однаково. Остаточна оцінка якості розслідувань та їхньої правомірності має надаватись судами.

252. Ми також закликаємо найвищих посадових осіб поважати принцип презумпції невинуватості (див., наприклад, розділ про справу Ґонґадзе): ніхто не може вважатися винним, якщо це не було доведено. У кількох справах Європейський Суд з прав людини згадував, що передбачена частиною другою статті 6 Конвенції презумпція невинуватості є одним з елементів справедливого судового розгляду кримінальних справ. Цей принцип порушується, коли у заяві публічного діяча людина, яка обвинувачується у кримінальному злочині, називається винною до того, як це буде доведено відповідно до закону. Європейський Суд у зазначених випадках наголошував на необхідності обережності у висловлюваннях державних посадовців.

Доступ до правосуддя

253. Надання безкоштовної або частково безкоштовної правової допомоги є частиною основного права людини на справедливий судовий розгляд, гарантованого статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, і є основоположним елементом належного функціонування судової системи у державі, яка керується верховенством права. Право на правову допомогу та захист у суді походить від необхідності забезпечити ефективний доступ до правосуддя, а в кримінальних справах – від підпункту 3.с. статті 6 Конвенції, який гарантує особам, обвинуваченим у вчинені злочину, які не мають достатніх засобів для оплати правової допомоги, право на одержання такої допомоги безкоштовно, «якщо цього вимагають інтереси правосуддя».

254. Систему правової допомоги в Україні не можна визнати достатньою і повною як у плані законодавчої бази, так і у її практичній реалізації. Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу, яка має надаватися безкоштовно у випадках, передбачених законом. На даний час юридична допомога надається лише в кримінальному процесі відповідно до Закону «Про судоустрій» та Кримінально-процесуального кодексу. Але надзвичайно низький гонорар адвоката за надання правової допомоги[185] і затримки у виплаті роблять її не ефективною. Ми хотіли б зауважити, що в Резолюції №(78) 8 Комітету Міністрів спеціально відзначається, що адвокат, «якого відповідним чином призначено, має отримувати адекватне відшкодування за свою роботу в інтересах особи, якій надається допомога». Держава повинна виділяти достатні кошти для надання правової допомоги[186]. Також в Україні не існує чіткої і прозорої системи надання правової допомоги і управління її фінансуванням.

255. В Україні фактично не забезпечується можливість отримання правової допомоги у цивільних і адміністративних справах. Натомість, відповідно до практики Європейського Суду з прав людини (див., наприклад, справу «Еерей проти Ірландії» (Airey v. Ireland)), частина перша статті 6 Конвенції може іноді вимагати від держави надання допомоги захисника, коли така допомога є необхідною для забезпечення ефективного доступу до правосуддя або у зв’язку з тим, що судове представництво є обов’язковим, як це є у певних державах-учасницях для різних типів судового процесу, або через складність процесу чи справи[187].

256. Новий Цивільно-процесуальний кодекс і нещодавно прийнятий Кодекс адміністративного судочинства передбачають можливість отримання безоплатної правової допомоги, але посилаються на окремий закон, який має врегулювати порядок надання такої допомоги. Цей закон має, серед іншого, чітко визначити, які представники правничої професії мають право надавати правову допомогу у кримінальних та інших справах, що частково вирішить проблему статусу правничої професії в Україні (див. відповідний розділ цього звіту)[188]. Тому слід якнайскоріше прийняти спеціальний закон про безкоштовну правову допомогу в кримінальних та цивільних справах відповідно до зводу принципів та правил Ради Європи у сфері доступу до правосуддя та правової допомоги[189], а також практики Європейського Суду. Недержавні організації повідомили нам, що Міністерство юстиції затримує розгляд законопроекту, поданого народними депутатами[190], посилаючись на підготовку власної ініціативи. Ми закликаємо органи державної влади України подати відповідний проект закону на розгляд Ради Європи. Безкоштовна правова допомога не повинна означати її безкоштовне надання правниками, а має передбачати виплату державою винагороди за послуги захисників, коли уповноважений орган прийняв рішення про надання правової допомоги. Держава повинна взяти тверде політичне і фінансове зобов’язання підтримувати розвиток комплексної системи правової допомоги в кримінальних та інших справах.

257. За даними Міністерства юстиції, було створено 845 громадських приймалень при місцевих управліннях міністерства, 1 175 громадських приймалень при місцевих державних адміністраціях та центрах соціальних служб для молоді, а також 1 531 виїзний консультаційний пункт, які в 2004 році надали безкоштовну правову допомогу 215 000 малозабезпеченим особам. Громадські приймальні набирають волонтерів з відповідною юридичною освітою та працюють під кураторством місцевих управлінь юстиції. Вітаючи таку охоплюючу систему правової освіти і допомоги, ми хотіли б наголосити, що вона не може повністю замінити кваліфіковану професійну правову допомогу, особливо коли вона включає представництво в суді.

Направлення кримінальних справ на додаткове розслідування

258. Одним з основних недоліків існуючого кримінального процесу є можливість направляти кримінальні справи на додаткове або нове розслідування[191]. Ряд положень Кримінально-процесуального кодексу надають судам можливість повертати справи для додаткового розслідування через неповноту або неточність досудового слідства, надають повноваження апеляційному або касаційному судам скасовувати рішення судів першої інстанції і повертати справи для додаткового розслідування або прокурору. Більше того, повертаючи справу, суд може вказати органу дізнання або досудового слідства вжити певних слідчих заходів. Закон також не обмежує кількість можливих повернень[192].

259. Така правова практика (у 2003 році було повернуто на дорозслідування 18 692 або 7,2% справ), на нашу думку, суперечить принципам справедливого судового розгляду, тому що перешкоджає доступу до правосуддя та призводить до необґрунтованої тривалості кримінального процесу і досудового тримання під вартою. Це також має наслідком збільшення кількості осіб, які знаходяться під вартою. Це суперечить статті 6 Європейської конвенції з прав людини та положенням Конституції України (статті 6, 62, 121, 124, 129) про розподіл влади, рівність сторін у судовому процесі, тлумачення усіх сумнівів щодо доведеності вини особи на її користь, презумпцію невинуватості. Тривале досудове ув’язнення не може виправдовуватись поганою якістю слідства, і суди не повинні ставати на бік обвинувачення, допомагаючи йому і застосовуючи по суті принцип презумпції винуватості, відмовляючись виправдати особу через помилкове слідство. Тому ми закликаємо українську владу скасувати цю архаїчну практику і переглянути відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу. Це також слід врахувати при підготовці нової редакції Кримінально-процесуального кодексу (в останній версії якого збережена можливість повернення справи на додаткове чи нове розслідування).

Перегляд у порядку нагляду

260. Одним із основних недоліків цивільного та кримінального судочинства була можливість скасувати остаточне обов’язкове судове рішення шляхом перегляду в порядку нагляду, ініційованого на підставі протесту прокурора або суду вищої інстанції. Європейський Суд з прав людини неодноразово[193] визнавав таку процедуру несумісною з принципом правової визначеності, закріпленим в статті 6 Конвенції.

261. Що стосується кримінального судочинства, ця проблема була вирішена реформою відповідного законодавства в червні 2001 року – так звана «мала судова реформа». Але чинний Цивільно-процесуальний кодекс [кодекс 1963 року] все ще надає прокурорам (яким навіть непотрібно бути стороною судового процесу) повноваження з подання клопотання про перегляд остаточного рішення у зв’язку з новими або винятковими обставинами. Те ж стосується і відповідних положень чинного зараз Господарсько-процесуального кодексу 1991 року[194] (статті 107, 111-14 і 113)[195]. Це явно суперечить природі цивільного процесу і принципам справедливого судового розгляду.

262. Чинною редакцією Кримінально-процесуального кодексу (стаття 400-7) передбачено, що подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають право приносити обласний або вищого рівня прокурор. Але оскільки однією із обставин, яка може бути визнана «нововиявленою», є зловживання прокурора або слідчого, прокурор може бути незацікавлений у виявленні помилок своїх підлеглих і тому може не мати бажання приносити подання про перегляд рішення. Необхідність для обвинуваченого звертатися до обвинувачення (прокуратури) для подання клопотання про перегляд справи порушує принцип рівності сторін та обмежує права захисту[196].

263. Наглядова процедура перегляду також була збережена в Кодексі України про адміністративні правопорушення, який дозволяє виключно прокурору у будь-який час після винесення рішення суду заявити протест (на основі якого той же суддя може переглянути своє рішення) і дає повноваження голові суду вищої інстанції скасувати рішення з власної ініціативи. Водночас, процедура перегляду не доступна напряму для сторони процесу і не залежить від її клопотання та аргументів. Це було підкреслено Європейським Судом з прав людини у його рішенні в справі Гурепки (Gurepka v. Ukraine)[197], де Суд, встановивши, що відповідне адміністративне правопорушення у силу суворості санкції мало по суті кримінальний характер, що надавало йому повний захист згідно зі статтею 6 Конвенції та, відповідно, статтею 2 Протоколу №7 до Конвенції, знайшов порушення статті 2 Протоколу №7, оскільки «опротестування рішення не було ефективним засобом відновлення прав, що задовольняє вимоги цієї статі» (параграф 61 рішення). Тому, слід запровадити належні процедури апеляції та касації при розгляді адміністративних справ[198].

264. Нові Цивільно-процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства, які обидва набирають чинності 1 вересня 2005 року, передбачають можливість перегляду остаточного обов’язкового рішення суду лише у зв’язку з «винятковими обставинами» (різне застосування закону касаційний судом або рішення міжнародного суду) або за нововиявленими обставинами, що відповідає статті 4 Протоколу №7 до Конвенції і Рекомендації №R (2000) 2 Комітету Міністрів про повторний перегляд або повторне відкриття певних справ на національному рівні після винесення рішення Європейського Суду з прав людини. Процедура перегляду в порядку нагляду як така також відсутня у новому проекті Кримінально-процесуального кодексу, яким передбачається, що перегляд остаточного рішення може здійснюватися лише у випадку виникнення нововиявлених обставин або виняткових обставин[199]. Широкий перелік підстав для перегляду рішення за процедурою «виняткових обставин» та відсутність будь-яких часових обмежень для цього балансується положенням про те, що її не можна використовувати на шкоду відповідній особі.

Виконання судових рішень

265. Як зазначалося Європейським Судом з прав людини, «право на доступ до правосуддя» було б ілюзорним, якби національна правова система держави дозволяла остаточному обов’язковому судовому рішенню залишатися недіючим на шкоду одній зі сторін. Було б немислимо, якби в частині першій статті 6 Конвенції докладно описувалися процесуальні гарантії, що надаються сторонам судового процесу – процесу, що є справедливим, публічним і швидким – без захисту виконання судових рішень. Тому виконання судового рішення, винесеного будь-яким судом, слід розглядати як невід’ємну частину «судового процесу» в цілях статті 6. Також це є неприйнятним для державного органу посилатися на брак коштів в якості виправдання для невиплати боргу, що виник на підставі рішення, прийнятого проти нього. На жаль, невиконання або необґрунтовано тривале виконання судових рішень усе ще становить серйозну проблему для дотримання Україною верховенства права.

266. Значна кількість заяв проти України, поданих до Європейського Суду, стосується виконання судових рішень. Суд уже виніс ряд рішень, де констатував порушення Україною статті 6 Конвенції через невиконання внутрішніх судових рішень[200]. Тому слід посилити систему виконання судових рішень для гарантування сторонам судового процесу їхнє право на справедливий судовий розгляд. Крім того, слід передбачити додаткові механізми виконання майбутніх судових рішень адміністративних судів, оскільки органи з питань виконання рішень, які є складовою виконавчої влади, повинні будуть виконувати рішення проти інших органів державної влади[201]. Працівники державної виконавчої служби повинні мати належні умови роботи, необхідні матеріальні ресурси та адміністративно-технічний персонал; крім цього, вони повинні отримувати достойну заробітну плату.

267. Ми вітаємо заяву Міністра юстиції Романа Зварича, який визнав, що невиконання судових рішень становить значну проблему, і оцінив діяльність Державної виконавчої служби (служби судових виконавців) як незадовільну, посилаючись на те, що в 2004 році вона спромоглася привести у виконання лише 34,6% судових рішень (41,3% рішень стосовно виплати заборгованості по заробітній платі). У червні 2005 року Кабінет Міністрів подав законопроект, що пропонував реформу системи виконання некримінальних судових рішень шляхом відокремлення регіональних відділень виконавчої служби від місцевих управлінь юстиції та підпорядкування Департаменту державної виконавчої служби безпосередньо Міністерству. Цей закон був ухвалений уже 23 червня 2005 року та набув чинності. Також було створено відділ примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мін’юсту та відповідні підрозділи примусового виконання відповідних управлінь юстиції, на які покладено виконання рішень, за якими боржниками є органи державної влади. Вітаючи ці новації, ми також закликаємо органи влади повністю врахувати відповідні стандарти[202] та практику[203] Ради Європи.

E. Право на повагу до приватності

268. Однієї зі спадщин попереднього режиму, що не була поки що остаточно виправленою, є неконтрольоване несанкціоноване прослуховування та стеження, що систематично здійснювались під час режиму Леоніда Кучми для отримання інформації та здійснення тиску на опозиційних політиків, державних діячів, підприємців тощо[204]. На жаль, післяреволюційний період був уражений численними заявами державних діячів про те, що їхні розмови прослуховувались та за ними стежили[205]. У липні 2005 року Президент В.Ющенко надіслав листи керівникам Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Державної податкової адміністрації, Державної прикордонної служби та Генеральному прокуророві, звернувши їхню увагу на неприпустимість незаконного (тобто без дозволу суду) стеження за політиками та підприємцями. Керівники правоохоронних органів були попереджені про персональну відповідальність за дотримання законодавства у цій сфері. Уповноважена Верховної Ради з прав людини зазначила, що «епідемія незаконного прослуховування» продовжувалась в Україні. Ми закликаємо органи влади України встановити ефективний контроль за перехопленням інформації із засобів комунікації правоохоронцями і з цією метою – схвалити спеціальне законодавство, що відповідатиме демократичним стандартам захисту приватності та національної безпеки[206].

F. Свобода совісті та віросповідання

269. Україна зобов’язалася запровадити нову недискримінаційну систему реєстрації церков та знайти правове рішення для повернення церковного майна. Чинний Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» датується 1991 роком. Незважаючи на те, що він вважається одним із найкращих законів про свободу віросповідання у регіоні, деяким з його положень бракує ясності. Цим законом обмежуються форми, у яких можуть створюватись релігійні організації, встановлюється обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут організації, у кількості 10 осіб (водночас для інших громадських організацій вимагається 3 особи), забороняється створювати місцеві або регіональні відділення без статусу юридичної особи, не передбачається надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням, проводиться дискримінація іноземців та осіб без громадянства. Прозорості бракує і в питанні того, які організації реєструються обласними державними адміністраціями, а які – Державним комітетом України у справах релігій. Закон також містить ряд інших нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам[207]. Тому досить прогресивний закон на час його прийняття зараз потребує значних змін[208]. Водночас, існуючий принцип реєстрації статутів релігійних організацій для отримання статусу юридичної особи та відсутність вимог до реєстрації релігійної організації як такої слід зберегти у відповідності з Рекомендацією Парламентської асамблеї №1556 (2002)[209].

270. Законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. До цього часу таке повернення здійснювалося несистематично на підставі постанови Верховної Ради від 1991 року та кількох указів президента. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об’єднання[210] не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном. Більшість організацій, які володіли майном, яке має бути повернене, перестали існувати, а Православна Церква представлена декількома організаціями. Це призводить до практики повернення майна ad hoc[211], що повністю залежить від преференцій органів місцевої влади і що в більшості випадків тягне за собою не відновлення права власності, а передачу майна у безоплатну оренду. Тому ми закликаємо українське керівництво виробити чіткі правила повернення майна релігійних організацій.

271. Відповідно до Звіту 2005 року Квакерської Ради у Європейських Справах (Quaker Council for European Affairs), Закон 1999 року про альтернативну (невійськову) службу вимагає перегляду, оскільки він прямо обмежує право на відмову від військової служби релігійними переконаннями; ті, хто відмовляються служити з інших міркувань, не мають можливості проходження невійськової служби. У 2001 році, Комітет з прав людини ООН закликав уряд України «розширити в законі підстави для відмови від військової служби для поширення їх, без дискримінації, на всі релігійні вірування та інші переконання, і щоб будь-яка альтернативна служба для відмовників за ідейними міркуваннями здійснювалась без дискримінації»[212]. Проте, відсутня інформація про те, що органи влади України розглядають питання розширення леґітимних підстав для відмови від військової служби. Відповідно, ті, хто відмовляються від проходження військової служби не за релігійними переконаннями, можуть уникнути служби лише шляхом підкупу військових посадовців або ухиляючись від призову[213].

G. Свобода вираження поглядів та доступ до інформації

Справа Ґонґадзе

272. Упродовж тривалого часу правління президента Л.Кучми розслідування справи Ґонґадзе затягувалось, його проведенню перешкоджали. Президент В.Ющенко та новий уряд, зокрема Генеральний прокурор Святослав Піскун, якого було поновлено на посаді рішенням суду у грудні 2004 року[214], пообіцяли розкрити справу та притягнути винних до відповідальності. З цією метою було створено спеціальну слідчу групу, до складу якої увійшли представники Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України.

273. 1 березня 2005 року Президент В.Ющенко оголосив, що виконавців вбивства Георгія Ґонґадзе було затримано та допитано. «У нас сьогодні є підстави стверджувати, що убивство Гії Ґонґадзе розкрито. У зв’язку з цим затримані конкретні вбивці Гії Ґонґадзе, вони дають покази», сказав Ющенко. «Попередня влада не тільки мала дефіцит бажання його розкрити... Але що важливо заявити – попередня влада була дахом для вбивць. ... Моє головне сьогоднішнє завдання разом з правоохоронними органами дійти до головного – хто організовував і замовляв це убивство. Зараз слідство переходить до цього етапу».

274. 2 березня 2005 року Генеральний прокурор С.Піскун на прес-конференції повідомив, що екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка викликано на допит до Генпрокуратури на п’ятницю 4 березня. Наступного дня пан Омельченко, голова Тимчасової слідчої комісії ВРУ у справі Ґонґадзе, заявив, що він закликав пана Піскуна негайно взяти під варту колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, оскільки це може врятувати життя останнього. У п’ятницю 4 березня за кілька годин до допиту Кравченка було знайдено мертвим на його дачі під Києвом з двома наскрізними вогнепальними пораненнями голови: одне у підборідді, а друге у правій скроні. При ньому було знайдено лист, в якому він заявив про свою невинуватість та звинуватив колишнього президента Кучму та його оточення, яке його підставило.

275. Незважаючи на дивний спосіб вчинення самогубства (двома пострілами в голову), Міністр внутрішніх справ, Голова Служби безпеки та Генеральний прокурор заявили, що не мають сумнівів у тому, що це самогубство. Це було пізніше підтверджено офіційним розслідуванням. Проте, як здається, був певний недогляд (і ще слід довести чи був він умисний чи ні) збоку Генеральної прокуратури забезпечити безпеку пана Кравченка, особливо після чіткого попередження від народного депутата Омельченка[215]. Тому слід також гарантувати безпеку інших потенційних важливих свідків (наприклад, Л.Деркача, О.Волкова та В.Литвина).

276. Ми вітаємо численні обіцянки розслідувати справу та покарати винних, зроблені Президентом В.Ющенком[216] та іншими високопосадовими особами. Ми також вітаємо арешт та пред’явлення обвинувачення трьом підозрюваним безпосереднім виконавцям вбивства (полковнику Миколі Протасову, полковнику Валерію Костенку та Олександру Поповичу, які, за інформацією ГПУ, визнали свою провину в умисному вбивстві). Проте, на жаль, правоохоронні органи не спромоглися заарештувати колишнього начальника підрозділу зовнішнього спостереження МВС генерала Пукача[217], якого було заарештовано в 2003 році, але звільнено за кілька днів після того, як С.Піскун був звільнений колишнім президентом Кучмою у жовтні 2004 року. Ми закликаємо органи державної влади України передати справу до суду та притягнути до відповідальності весь ланцюг злочинців (тих, хто замовив, організував, допомагав та виконав убивство).

277. У цьому відношенні ми стурбовані рішенням Генеральної прокуратури України відправити справу до суду частинами, виокремивши в окрему справу справи обвинувачених у безпосередньому виконанні вбивства (навіть без генерала Пукача, який втік). Деякі люди вважають, що це може робитись для того, щоб уникнути необхідності переслідування тих, хто замовив та організував це вбивство. Мати та вдова Георгія Ґонґадзе, а також їхні адвокати, висловили своє різке несхвалення такого рішення. Це також не є прийнятним, що Генеральний прокурор назвав вбивство журналіста розкритим після пред’явлення обвинувачення підозрюваним у вбивстві. Тому, ми хотіли б повторити, що попри традиції української кримінальної статистики, справа Ґонґадзе може вважатись розкритою лише тоді, коли ті, хто замовив, організував та виконав його будуть віддані правосуддю, тобто піддані справедливому судовому процесу.

278. Ми також занепокоєні тим, що відсутнє розслідування непопередження смерті Г.Ґонґадзе та причин неефективного розслідування справи правоохоронними органами під час правління президента Л.Кучми. Ми переконані, що розслідування нібито свідомого перешкоджання розслідуванню та з’ясування відповідних обставин та осіб, відповідальних за це, може бути корисним для виявлення та пред’явлення обвинувачення замовникам і організаторам вбивства.

279. Ми також закликаємо органи державної влади України до тісної співпраці зі спеціальним доповідачем ПАРЄ у справі Ґонґадзе, призначеним Комітетом ПАРЄ з правових питань та прав людини, - пані Сабіною Лойтхойзер-Шнарренбергер, яка здійснила свій перший візит в Україну для збору інформації наприкінці березня 2005 року.

280. У березні 2005 року Європейський Суд з прав людини визнав прийнятною, без попередньої оцінки справи по суті, скаргу, подану у вересні 2002 року Мирославою Ґонґадзе, яка скаржилася на підставі статті 2 Конвенції про те, що вбивство її чоловіка було результатом викрадення і що органи державної влади не захистили його життя; що держава не проводила повного та ефективного розслідування, що порушує вимоги статті 2; що атмосфера страху та невпевненості, а також неповна і суперечлива інформація, що надавалась під час розслідування, змусили її залишити країну та викликали страждання, що дорівнювали нелюдському та такому, що принижує гідність, поводження усупереч статті 3; та насамкінець, вона скаржилась на відсутність ефективного захисту порушених прав, що суперечить статті 13 Конвенції. Як повідомлялось, нова влада запропонувала пані Ґонґадзе «дружнє врегулювання» справи, від чого пані Ґонґадзе відмовилась.

Записи Миколи Мельниченка

281. Так звані записи Миколи Мельниченка та, що є ще важливішим, його особисті свідчення є ключовим моментом для подальшого розслідування справ Ґонґадзе, Єльяшкевича та, можливо, інших. Необхідно провести експертизу записів, якій можна довіряти. Ми закликаємо Генеральну прокуратуру всебічно співпрацювати з Державним департаментом юстиції США та отримати свідчення пана Мельниченка, як це обіцяв пан Піскун. Ми вітаємо заяви Президента та Голови СБУ щодо гарантій безпеки пану Мельниченку у разі, якщо він повернеться в Україну.

282. Ми відзначаємо, що в липні 2005 року в ПАРЄ було зареєстровано пропозицію про резолюцію «Розслідування злочинів, нібито вчинених високими посадовцями під час правління Кучми в Україні» (Документ №10653). Автори пропозиції зазначили, що не було досягнуто прогресу в інших резонансних справах, які розслідувались, зокрема, тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради, попри припущення, що записи розмов колишнього Президента Л.Кучми, нібито зроблені майором Мельниченком, можуть надати цінні докази. Це стосується, крім справи Ґонґадзе, зокрема замаху на життя колишнього народного депутата Олександра Єльяшкевича та нападу на Олексія Подольського, помічника іншого народного депутата.

283. У квітні 2005 року в Україну було привезено частину оригінальних записів, що досліджувались Брюсом Кенігом (БекТек) у 2002 році, разом із оригіналами висновків БекТек. Стверджувалось, що експертиза БекТек фінансувалась Борисом Березовським[218], який також отримав оригінали результатів експертизи, а також записів та обладнання, запечатані БекТек. Українські ЗМІ рясніли здогадками про мотиви пана Березовського та його стосунки з Миколою Мельниченком. Записи та інші матеріали до Києва привіз та передав до Генеральної прокуратури О.Гольдфарб, керівник Фонду громадських свобод Б.Березовського. Гольдфарб та інші прибічники Березовського, які перебувають у Лондоні, також заявили, що записи велись не одним Мельниченком, а групою з п’яти працівників служби охорони, які зараз переховуються в Європі. Таку саму заяву згодом зробив Григорій Омельченко після візиту до Лондона[219]. Майор Мельниченко спростував ці заяви, зазначивши, що вони були частиною плану з його дискредитації.

284. 1 березня 2005 року Генеральна прокуратура підтвердила свій запит про правову допомогу 2002 року до Департаменту юстиції США у справі Ґонґадзе, що містив прохання до органів влади США «відібрати» відповідь пана Мельниченка на 92 запитання і «вилучити» записи та пристрої, що знаходяться у його володінні. Відповідно до Генпрокуратури, у липні 2005 року органи влади США погодились виконати це клопотання та викликати М.Мельниченка для надання відповідей. Пан Мельниченко стверджує, що обсяг 92 запитань виходить за рамки того, що є необхідним для поточної стадії розслідування, і що його повні покази можуть бути використані для спотворення доказів або фабрикування контрдоказів. Він, проте, погодився надати повні свідчення в судовому процесі, а також надати пояснення необхідні для експертизи його записів. Він також посилається на свої засвідчені письмові покази, які він надав у 2002 році Київському судді Миколі Василенку, який порушив кримінальну справу проти тодішнього президента Л.Кучми. Мельниченко стверджує, що останніх достатньо для відкриття кримінальної справи проти Л.Кучми та інших, а також для залучення записів. Микола Мельниченко також неодноразово висловлював свою недовіру до С.Піскуна як Генерального прокурора[220].

285. З огляду на наявність клопотання ГПУ про правову допомогу до Департаменту юстиції США та з метою виключити будь-які сумніви у незалежності експертизи записів, нібито зроблених М.Мельниченком, ми також порадили б Генеральній прокуратурі звернутись до органів влади США з новим проханням про проведення експертизи в рамках процедур правової допомоги. За словами Мирослави Ґонґадзе, органи влади США висловили свою готовність провести таку експертизу, але їм необхідне відповідне офіційне клопотання.

286. Ми також стурбовані повідомленнями про те, що представникам Миколи Мельниченка не було дозволено ознайомитись з кримінальною справою, відкритою проти нього під час правління президента Л.Кучми, що, як це було оголошено Генеральним прокурором, була закрита у 2005 році через відсутність складу злочину в діях Мельниченка. Враховуючи рішення від 4 березня 2005 року Печерського районного суду м. Києва, яким Генеральну прокуратуру було зобов’язано надати доступ до кримінальної справи, ми не бачимо жодних причин чому пан Мельниченко, через своїх адвокатів, не може ознайомитись з цією справою. Вимога Генеральної прокуратури про те, що пан Мельниченко має з’явитись особисто та засвідчити повноваження своїх представників, не витримує критики.

287. У липні 2005 року, тодішній голова СБУ Олександр Турчинов оголосив, що його служба проведе експертизу записів, нібито зроблених Мельниченком, які були в її розпорядженні. У серпні 2005 року Генеральна прокуратура офіційно доручила Службі безпеки провести експертизу записів. Ми сподіваємось, що експертиза буде проведена в спосіб, що не залишить сумнівів в її достовірності та буде прийнятною як доказ перед судом. Якщо автентичність записів буде ще раз підтверджена незалежною експертизою, їхній зміст, який вказує на вчинення злочинів (не лише в справі Ґонґадзе), має бути розслідуваний, а винні притягнуті до відповідальності. Це засвідчить відданість України верховенству права.

Справа Александрова

288. У вересні 2003 року Генеральна прокуратура повідомила про арешт нібито двох убивць, організатора та замовника вбивства журналіста Александрова (якого було побито до смерті у липні 2001 у Донецькій області). Також було встановлено, що Юрій Вередюк, якого було звинувачено та який зізнався у вбивстві, не був причетний до цього злочину. У травні 2002 року його було виправдано. Вередюк помер у липні 2002 року від, як це вважалось тоді, серцевого нападу, а пізніше, за підозрою деяких джерел, – від отруєння. Зараз Луганський апеляційний суд розглядає обвинувачення проти дванадцяти осіб за вчинення ряду вбивств, замахів на вбивство та інших тяжких злочинів, у тому числі вбивства Александрова.

289. Президент В.Ющенко провів у Донецьку прес-конференцію, на якій пообіцяв взяти під особистий контроль розслідування вбивства Александрова. Президент В.Ющенко також кілька разів зустрічався з вдовою вбитого журналіста. Дружина Александрова сказала, що на початку березня Ющенко направив до неї адвоката для захисту законних інтересів її сім’ї. У 2005 році Міністерство внутрішніх справ поновило на посадах двох офіцерів міліції, які свідчили по справі Александрова та яких було звільнено зі служби (Олег Солодун та Михайло Сербін). Вони були тими двома інформаторами, які брали участь у телепрограмах Александрова, що викривали корупцію у місцевих органах міліції.

290. Прокуратура відкрила кримінальну справу проти двох міліціонерів у зв’язку з підробкою матеріалів справи вбивства Александрова, що призвело до помилкового обвинувачення Вередюка. 18 квітня 2005 році СБУ затримала трьох діючих працівників міліції (двох у Донецькій області та одного в Києві), яких було звинувачено у вбивстві Вередюка.

291. Ми вітаємо останні досягнення у розслідуванні вбивств Александрова та Вередюка і сподіваємось, що винні будуть невдовзі притягнуті до відповідальності.

Справа Єльяшкевича

292. Олександр Єльяшкевич, на той час заступник голови Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності та член парламенту з 1994 року, зазнав нападу 9 лютого 2000 року та в результаті отримав серйозні травми. На плівках Мельниченка екс-президент Л.Кучма, роздратований парламентською діяльністю та заявами Єльяшкевича, нібито наказує Голові СБУ побити «єврея» за декілька днів до реального нападу. У день нападу народний депутат Григорій Суркіс нібито підійшов до Єльяшкевича у парламенті та сказав, що він «дістане трубою по голові», якщо не припинить критикувати Кучму. Міліція затримала раніше судимого Віталія Вороб’я, якого у квітні 2002 року було засуджено на 5,5 років ув’язнення за цей напад на Єльяшкевича. Пан Єльяшкевич стверджує, що це було підставний підозрюваний, і що слід знайти справжніх виконавців та організаторів. У Генеральній прокуратурі нам сказали, що вони відкриють нову кримінальну справу, якщо О.Єльяшкевич повернеться в Україну та надасть нові докази. У коментарях української влади до попереднього проекту цього звіту, Генеральна прокуратура також заявила, що вона надіслала до Департаменту юстиції США запит про можливість опитування на території Посольства України в США О.Єльяшкевича, якому надано політичний притулок у США.

293. Непереконливість результатів розслідування справи про залякування та побиття Олександра Єльяшкевича засуджувалась у Резолюції ПАРЄ №1346 (2003). Тому, ми повторюємо заклик до органів державної влади, висловлений у Резолюції ПАРЄ №1262 (2001), провести ретельне розслідування тверджень пана Єльяшкевича та, якщо необхідно, повторно відкрити кримінальну справу.

Звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з розслідування обставин убивств журналістів Г.Ґонґадзе, І.Александрова, посягання на життя народного депутата О.Єльяшкевича та фактів порушень державними діячами Конституції і законів України

294. З 2003 року Тимчасова слідча комісія, очолювана народним депутатом Григорієм Омельченком з фракції Блоку Юлії Тимошенко, намагається представити на пленарному засіданні Верховної Ради звіт про результати своєї роботи. Щоразу рішення про заслуховування звіту комісії блокувалось на засіданні Погоджувальної ради керівників комітетів, фракцій та груп. У висновках комісії Голова ВР В.Литвин разом з екс-президентом Л.Кучмою, колишнім Головою Служби безпеки Л.Деркачем та колишнім Міністром внутрішніх справ Ю.Кравченком називаються організаторами та підбурювачами вбивства Ґонґадзе. Комісія прийняла рішення запропонувати Верховній Раді звернутись з проханням до прокуратури відкрити кримінальні справи проти зазначених осіб, а також усунути В.Литвина від виконання обов’язків голови парламенту.

295. У березні 2005 року Володимир Литвин оголосив, що президент В.Ющенко попросив парламент не заслуховувати звіт Тимчасової комісії у справі у справі Ґонґадзе. «Позиція президента така, що сьогодні не час для політики і слід дати можливість професіоналам провести розслідування». Тільки три фракції підтримали пропозицію заслухати звіт: Блок Юлії Тимошенко, соціалісти та комуністи. Реґламент ВР вимагає не менше ніж 226 голосів народних депутатів для включення питання до порядку денного парламенту. 19 квітня парламент відмовився розглядати питання про заслуховування звіту (184 голоси «за»). Водночас, згідно з Реґламентом ВР включення до порядку денного звітів тимчасових комісій не потребує схвалення парламентом. Навпаки, Реґламент зобов’язує кожну комісію представляти у парламенті звіт по закінченні шести місяців роботи.

296. Нас засмутив той факт, що слідча комісія не змогла представити свій звіт у парламенті. Ми не можемо погодитися з аргументом, що це буде політизувати справу. На нашу думку, справа, у якій фігурує колишній президент держави та йдеться про вбивство журналіста, є політизованою сама по собі. Додаткове публічне обговорення тільки сприяло б з’ясуванню справи та усунуло б політичні спекуляції, наприклад щодо можливості змови між колишнім президентом Л.Кучмою, Генеральним прокурором С.Піскуном та Президентом В.Ющенком. Тому ми наполегливо закликаємо органи державної влади України припинити чинити опір представленню звіту.

Практика ліцензування (справа телеканалу «НТН»)

297. Однією з рис політики попереднього режиму в інформаційній сфері була непрозорість, а іноді й зловживання з наданням ліцензій на мовлення Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення (НРТР). Через недосконале законодавство діяльність Ради могла бути заблокованою одним з її членів, а її голові надавались надмірні повноваження. Досить згадати, що голова НРТР Борис Холод упродовж тривалого часу обіймав свою посаду незаконно, оскільки термін його повноважень закінчився у червні 2004 року. Ситуація дещо покращилася після виборів парламентом своїх представників до Ради у 2002-2003 рр., троє з яких підтримувались опозицією. У результаті, найвідвертіші спроби суперечливого ліцензування блокувались зусиллями «опозиційних» членів Ради.

298. Перші місяці нової влади були відзначені скандалом, пов’язаним із наданням ліцензії на мовлення телевізійному каналу НТН, який заявив, що став жертвою політичних переслідувань. Канал НТН був придбаний у 2003 році донецькою компанією та нібито контролювався радником колишнього Прем’єр-міністра В.Януковича. Канал розпочав мовлення 1 листопада 2004 року. У квітні 2004 року НТН отримав ліцензії на мовлення у Києві та Сімферополі та подав заявку на додаткові частоти. Нові 75 частот для НТН було виділено («прораховано») надзвичайно швидко Українським державним центром радіочастот (для порівняння, опозиційному 5 каналу довелось чекати півтора роки, щоб отримати подібні частоти). У липні 2004 році на одному із засідань Нацради всупереч встановленій процедурі було запропоновано оголосити конкурс на низку частот, у тому числі на 75 частот для НТН. Нацрада декілька разів відмовлялась оголошувати конкурс. Не зумівши отримати частоти через Нацраду, НТН звернувся до Київського господарського суду з проханням зобов’язати НРТР внести зміни до ліцензії каналу НТН та включити до неї ці 75 частот, оскільки вони вже були прораховані «для» НТН. Суд задовольнив прохання у жовтні 2004 року, а у листопаді 2004 року його підтвердив Київський апеляційний господарський суд. Після цього тодішній голова Нацради Б.Холод без належного рішення НРТР підписав відповідні зміни до ліцензії НТН.

299. У квітні 2005 року Вищий господарський суд відхилив касаційну скаргу, подану заступником Генерального прокурора, який просив визнати попередні судові рішення незаконними. НРТР планувала оскаржити це рішення ВГСУ у Верховному Суді України.

300. Декілька дійсних членів Нацради заявили, що завдяки корумпованим рішенням судів канал НТН зумів отримав 75 нових частот без участі в будь-якому конкурсі та без залучення НРТР, що явно суперечить законам про телебачення і радіомовлення та про НРТР. Така практика була досить поширеною протягом останніх місяців попереднього режиму: були три інші компанії, які всі були близькими до органів державної влади та отримали додаткові частоти у такий самий спосіб протягом 2004 року. Серед них – канал ТЕТ (нібито підконтрольний В.Медведчуку), телекомпанія «Київська Русь» (нібито контрольована колишнім Генеральним прокурором Г.Васильєвим, який представляє донецький клан) та регіональна телекомпанія Астра-ТБ. Це було схоже на чітку стратегію розбудови загальнонаціональних каналів поза конкурсами та з дискримінацією інших каналів за допомогою незаконних процедур. Вочевидь, цей процес керувався на найвищому рівні напередодні президентських виборів та парламентських виборів 2006 року.

301. Однак, канал НТН здобув підтримку навіть тих, хто не бачив політичного підґрунтя в оскарженні ліцензії каналу, оскільки вважалось, що він здійснював збалансоване висвітлення новин та мав професійно підготовлені програми. Ми закликаємо органи державної влади України з обережністю підходити до позбавлення каналів ліцензій на мовлення. Це сприяло б заспокоєнню сумнівів громадськості щодо об’єктивності прокуратури, якби вона не виділяла та не переслідувала за незаконне ліцензування один канал у той час, коли декілька інших використали такі самі незаконні засоби. Найкращим рішенням у цій ситуації здається скасування оскаржуваних ліцензій та організація відповідного конкурсу. Також, без сумніву, має бути виконаним обов’язкове остаточне рішення суду у цій справі.

Справа «Українська прес-група проти України»

302. У березні 2005 році Європейський Суд з прав людини встановив порушення статті 10 Конвенції у справі Української прес-групи (Ukrainian Media Group). Справа стосувалась двох статей щодо президентської кампанії 1999 р., у яких автор зробив ряд критичних зауважень на адресу двох кандидатів у президенти. У 2000 році районні суди Києва визнали статті такими, що не відповідають дійсності, оскільки Українська прес-група не змогла довести правдивість опублікованих тверджень. Компанія-заявник скаржилась на те, що суди не зуміли розрізнити оціночні судження та факти при оцінці двох газетних статей, що стали предметом суперечки, і що рішення судів були формою політичної цензури, що порушувало право компанії на вільне поширення інформації.

303. Суд встановив, що українське законодавство щодо дифамації у той час не робило розрізнення між оціночними судженнями та наведенням фактів, оперувало одним поняттям «відомості» і виходило з припущення, що будь-яке висловлювання має бути доведеним у цивільному процесі. Суд постановив, що визнання заявника винним у дифамації було очевидно не пропорційним меті, яка переслідувалась. Порушення права заявника на свободу вираження поглядів не відповідало гострій соціальній потребі, що переважала б публічну зацікавленість у допустимій політичній дискусії навколо виборчої компанії та політичних фігур, які брали в ній участь. Більше того, стандарти, застосовані українськими судами у цій справі, були несумісні з принципами, втіленими в статті 10, і аргументи, викладені для обґрунтування втручання, не могли вважатись «достатніми».

304. Ми із задоволенням констатуємо, що українське законодавство щодо дифамації було змінено в 2003 році, і відповідно до європейських стандартів було запроваджено звільнення від відповідальності за дифамацію стосовно оціночних суджень. Закон «Про інформацію» був доповнений положенням про надання захисту при розкритті засекреченої інформації, якщо переважає публічний інтерес («захист інформаторів»). Органи публічної влади втратили право вимагати відшкодування моральної шкоди. Також були змінені положення щодо державного мита для позовів про дифамацію для запобігання надмірним сумам вимог про відшкодування[221].

Положення Цивільного кодексу щодо права на інформацію

305. Новий Цивільний кодекс України, схвалений у січні 2003 року, містить ряд положень, що стосуються свободи вираження поглядів та інформації. Проте, деякі з нових правил були погано виписані. Серед найпроблемніших аспектів нового Цивільного кодексу є частина третя статті 277, згідно з якою «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною». «Негативна інформація» має розумітись як будь-яка форма критики або зображення особи в негативному світлі. Як зазначила Артикль 19 (Article 19), неурядова організація з високою репутацією у сфері медіа, «це положення не лише є порушенням права на свободу слова, але ставить дійсність з ніг на голову, оскільки те, що є правдивим, але негативним, буде розглядатись як хибне. Воно не може бути виправданим як необхідне, оскільки поширення негативних фактів та думок про людей завжди дуже цікавитиме громадськість. Викриття корупції, наприклад, цілком може потребувати обох». Також кодекс містить кілька інших хибних формулювань, які потребують виправлення. Законопроект № 3547, поданий рік тому Комітетом Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, усі ці неточності усуває. Нова редакція законопроекту була схвалена у першому читанні в жовтні 2004 року. Ми наполегливо закликаємо парламент закінчити розгляд цього законопроекту та змінити положення Цивільного кодексу, щоб унеможливити порушення прав засобів масової інформації.

Доступ до інформації

306. Однією з важливих передумов викорінення корупції та вдосконалення державного управління є посилення прозорості органів публічної влади. Доступ до інформації, яку мають органи публічної влади (органи державної влади та органи місцевого самоврядування), та до інформації про процес прийняття ними рішень залишається недостатнім та ускладненим через юридичні й адміністративні перешкоди. Він може бути покращений шляхом прийняття так званого Закону сонячного світла (Sunshine Law) або закону про доступ до інформації.

307. На цей момент доступ до публічної інформації регулюється Законом «Про інформацію» від 1991 року, який вважають відносно вдалим, але який може буди вдосконалений у частині процедур надання доступу до публічних документів, отримання інформації від державних посадових осіб тощо. Група недержавних організацій (під координацією Харківської правозахисної групи та міжнародної організації Артикль 19) підготувала проект нової редакції закону про інформацію, який містить докладні правила доступу до інформації згідно з європейськими стандартами. Проект закону ще не був направлений до парламенту. Також існує законопроект про «інформаційну відкритість» органів державної влади та посадових осіб, поданий народним депутатом С.Головатим, який був схвалений у першому читанні в грудні 2004 року, але є далеким від досконалості, оскільки не містить детальних процедур. У квітні 2005 року Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, відповідальний за державну політику щодо друкованих засобів масової інформації, видавців та загальну інформаційну політику, представив свій проект закону про інформацію, який ще не був поданий на розгляд парламенту. Ми закликаємо українську владу повною мірою врахувати відповідні стандарти Ради Європи та практику Європейського Суду з прав людини щодо статті 10 Конвенції у процесі підготовки відповідного проекту закону. Ми також рекомендуємо подати його на розгляд експертів Ради Європи.

308. Ми висловлюємо занепокоєння тим, що 11 травня 2004 року було схвалено закон, що обмежує доступ до інформації (Закон №1703), попри критику українських та міжнародних організацій. Відповідно до нового закону, право журналістів вільно отримувати, використовувати, поширювати та зберігати інформацію буде обмежено інформацією, що знаходиться у «відкритому режимі»; було запроваджено юридичну відповідальність (дисциплінарну, цивільну, кримінальну та адміністративну) за «порушення правил зберігання та використання документів, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави», та ін. Відповідно до висновку Міжнародної гельсінської федерації, цей закон відкрив шлях для самоцензури журналістів та ЗМІ[222].

309. Нас також турбує той факт, що з часу приходу на свою посаду Президент В.Ющенко підписав більше 40 закритих указів (з грифом «Не підлягає оприлюдненню»). Державний Секретар України О.Зінченко сказав нам, що він був шокований, коли ознайомився зі змістом секретних указів, які він мав погодити (вони стосувались призначення начальників обласних управлінь Служби безпеки). Проте, кількість таких указів не зменшується. Грифи «Не підлягає оприлюдненню» та «Не для друку», які не передбачені жодним законом, широко використовувались попереднім президентом. Закон «Про державну таємницю» визначає три типи грифів для закритих документів, – «Особливо важливо», «Таємно» та «Цілком таємно» – та визначає процедуру їхнього присвоєння. У цьому відношенні, слід дотримуватись статті 34 Конституції, яка гарантує свободу інформації та встановлює її можливе обмеження лише у відповідності із законом. Нова влада має дотримуватись юридичної процедури для засекречування документів та сприяти доступу громадськості до своїх документів. Використання незаконних грифів викликає підозру у громадськості, особливо з огляду на спадщину попереднього режиму. У цьому відношенні, було б також варто розсекретити укази попередньої влади у всіх випадках, коли вони не мають відношення до захисту державних секретів.

310. Зростаюча кількість скарг та звернень, які отримують нові уряд та Президент[223], є свідченням величезної поваги та довіри, якими користується нова влада. З іншого боку, це означає, що люди не впевнені, що їхні проблеми будуть належним чином вирішені на місцевому рівні, і що існує брак довіри до установ, які відповідають за захист прав людини, зокрема до правоохоронних органів.

Європейська конвенція про транскордонне телебачення

311. У своїх Резолюціях №1239 (2001) щодо свободи слова та функціонування парламентської демократії в Україні і №1244 (2001) про виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань, ПАРЄ закликала відповідні українські органи влади покращити загальне середовище, у якому функціонують засоби масової інформації, і, у довготривалій перспективі, створити умови для стабільної та незворотної демократизації сфери діяльності ЗМІ, та зокрема ратифікувати Європейську конвенцію про транскордонне телебачення. Україна підписала цю Конвенцію у 1996 році. У 1998 році Конвенція була змінена Протоколом (який набув чинності у 2002 році). Ми знову закликаємо органи влади підписати Протокол, що змінює Європейську конвенцію про транскордонне телебачення, та ратифікувати його разом з основним текстом Конвенції.

H. Захист національних меншин

312. За даними останнього перепису населення (2001 рік) на території України проживають представники 130 національностей[224]. Під час нашого візиту з метою збору інформації у травні-червні 2004 року ми відвідали Закарпаття, Одесу та Крим, зокрема для оцінки ситуації щодо захисту прав національних меншин в Україні. Загалом нас задовольнив той факт, що більшість проблем різних етнічних груп, що проживають на території України, полягають скоріше у сфері обмежених економічних ресурсів, відсутності сприятливого законодавства та недостатнього представництва в місцевих органах влади ніж у сфері якогось ризику виникнення міжнаціональних конфліктів або порушення прав людини.

313. Державна політика стосовно захисту прав національних меншин регулюється, крім Конституції, законом «Про національні меншини в Україні», схваленою Урядом Програмою адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар та осіб інших національностей, Цільовою галузевою Програмою соціально-духовного відродження ромів України до 2006 року тощо. Згідно із Законом «Про національні меншини в Україні» при Державному комітеті у справах національностей та міграції була створена Рада представників всеукраїнських громадських організацій національних меншин. Кілька лідерів національних меншин (наприклад, болгарської, угорської та вірменської) є членами парламенту; ще один народний депутат є головою Асоціації національно-культурних об’єднань України.

314. Уже давно планується переглянути Закон про національні меншини від 1992 року та привести його у відповідність до Конституції і міжнародних стандартів. Зараз існують два законопроекти, що пропонують нову редакцію закону[225]. Обидва проекти були розглянуті у 2004 році Венеціанською комісією[226], яка заявила, що вони загалом відповідали існуючим міжнародним стандартам. Пізніше Венеціанська комісія підготувала свій висновок щодо нового законопроекту[227], підготовленого шляхом об’єднання двох попередніх. На думку Комісії, цей законопроект становив собою суттєве покращення в порівнянні з попередніми проектами. Проте, ще залишилась низка питань, які мали бути вирішені. Ми закликаємо українську владу розпочати розгляд законопроекту та взяти до уваги рекомендації, зроблені Венеціанською комісією.

315. Проект Концепції державної етнонаціональної політики був поданий урядом на розгляд парламенту у червні 2004 року та мав на меті деталізацію конституційних принципів та положень щодо міжетнічних відносин. Венеціанська комісія розглянула проект Концепції[228] та зробила висновок, що йому бракує ясності та конкретності у багатьох відношеннях: проект містив лише принципи, завдання та питання, які потрібно буде розв’язати; він потребував подальшого прийняття законодавчих та адміністративних нормативних актів. Було незрозуміло чи положення Концепції державної етнічної політики передбачали підтримку та захист прав тільки українських громадян. У проекті було багато повторень та часткових збігів. Через це було важко встановити точне значення та обсяг питань, які регулюються його положеннями, та їхній взаємозв’язок.

316. Відповідно до статті 11 Конституції України, «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Частиною третьою статті 92 Конституції передбачено, що права корінних народів визначаються виключно законом України. Відповідний законопроект був підготовлений урядом, але ще не був направлений до парламенту. У жовтні 2004 року Венеціанська комісія підготувала висновок[229] щодо законопроекту про статус корінних (автохтонних) народів України. Вона зазначила, що у своїй тодішній редакції законопроект залишався незавершеним у багатьох відношеннях і, як здається, не досягав своєї меті. Йому бракувало ясності, особливо щодо визначення «корінних народів», що наводиться у статті 1. Зокрема, з точки зору захисту прав людини та рівного ставлення, застосування закону лише по відношенню до представників корінних народів, які є громадянами України, є серйозним недоліком, який має бути терміново усунутий.

317. Слід врахувати висновки Венеціанської комісії під час підготовки та розгляду згаданих законопроектів.

Депортовані народи

318. Відповідно до даних Верховного Комісара ООН у справах біженців, 98% з близько 260 000 кримських татар, які повернулись у країну після депортації до Середньої Азії, отримали громадянство. Водночас, лідери кримських татар скаржились на те, що їхня спільнота не отримала відповідної допомоги при заселенні і що в попередньому обтяжливий процес отримання громадянства перешкоджав багатьом з них брати участь у виборах та позбавив права брати участь у приватизації землі і державного майна. Багато кримських татар, болгар, вірменів, греків, німців прибули до Криму або отримали українське громадянство після того, як у багатьох районах Криму приватизація землі вже відбулась.

319. Однією з найнагальніших проблем для раніше депортованих народів є безробіття. У 2004 році 60% репатріантів не мали роботи; це означає, що більше ніж половина безробітних у Криму (140-145 тис.) – представники кримських татар та інших депортованих народів. Проблема безробіття переважно стала наслідком того, що інфраструктура регіону не була адаптована до великої кількості тих, хто повернувся. Другою причиною безробіття було різке зменшення кількості робочих місць внаслідок економічної кризи в Україні[230].

320. Представництво кримських татар у місцевих та районних радах продовжувало зростати; проте лідери кримських татар продовжували вимагати зміни виборчого законодавства, що б дозволило їм отримати більше представництво у кримському парламенті.

321. У червні 2004 році парламент прийняв в останньому читанні законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», але Президент застосував до нього право вето. Законопроект ще очікує свого розгляду парламентом, і депортовані народи покладають на нього великі очікування.

322. З огляду на зазначене, актуальною залишається низка рекомендацій, що містяться у Рекомендації ПАРЄ №1455 (2000) щодо репатріації та інтеграції кримських татар[231].

323. Разом з тим, натуралізація депортованих народів, особливо кримських татар, є окремою сферою, де в цілому зусилля української влади заслуговують на схвалення. Зокрема, після того як Узбекистан відмовився подовжувати дію двосторонньої угоди про спрощену процедуру зміни громадянства, український уряд вирішив денонсувати двосторонні угоди про запобігання подвійному громадянству з Узбекистаном та Грузією, що дозволило кримським татарам, які повертались з цих країн, скористатись спрощеними процедурами відповідно до Закону про громадянство 2001 року. Завдяки цьому та іншим змінам в українському законодавстві, починаючи з 2004 року різко зросла кількість натуралізацій – близько 3 500 кримських татар отримали громадянство упродовж жовтня 2004 – червня 2005 року (більше 300 000 з 1991 року)[232].

Роми та інші меншини

324. Більш ніж 90% ромів зараз безробітні та заробляють на прожиття випадковими заробітками. Наприклад, лише 700 ромів з 25 000, які живуть на Закарпатті, де представництво ромів досить високе, мають роботу. Соціологи відзначають, що безробіття є основною причиною злочинності серед ромів[233]. У 2002 році Консультативний комітет з Рамкової конвенції про захист прав національних меншин[234] відзначав, що Україна не змогла забезпечити повну та ефективну рівність більшості населення та ромів, і що становище останніх залишається складним у таких сферах як зайнятість та забезпечення житлом. Ці проблеми були поглиблені незадовільною ситуацією щодо ромів у системі освіти. Консультативний комітет зробив висновок, що ці питання потребують підвищеної уваги.

325. Русини (рутени) продовжували домагатися статусу офіційної етнічної групи у державі на основі того, що вони визнаються меншинами у сусідніх країнах. Представники русинів вимагали створення шкіл з русинською мовою викладання, факультету русинської мови при Ужгородському університеті та визнання русинів як однієї з етнічних груп країни[235].

326. Щодо права російської меншини використовувати свою мову, наступна статистика говорить сама за себе: 1,2 мільйони, або 23%, дітей навчаються у 1 500 російськомовних школах (без урахування двомовних шкіл)[236], 280 тисяч дітей навчаються у групах з російською мовою викладання у 17,6 тисячах дошкільних навчальних закладів, 35% студентів навчаються російською мовою. В Україні функціонує 14 державних російськомовних театрів, 440 мільйонів одиниць друкованої продукції, або 55% всього бібліотечного фонду, складають видання російською мовою, 90% нових видань друкується російською мовою, російськомовні видання складають 49,7% (1195 газет) від загальної кількості періодичних видань. Водночас, вимога складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів українською мовою здалась експертам передчасною, оскільки більша частина абітурієнтів не достатньо володіють державною мовою, і тому вони знаходяться у невигідних умовах у порівнянні з україномовними абітурієнтами. У своїй резолюції ResCMN(2003)5 щодо імплементації Рамкової конвенції про захист національних меншин Україною, Комітет Міністрів зробив висновок, що впровадження Рамкової конвенції у сфері освіти заслуговує на особливу увагу з боку державної влади з огляду на необхідність забезпечення того, щоб поточні реформи у цій сфері не обмежували необґрунтовано існуючого права національних меншин на отримання освіти та вивчення їхньої мови.

327. Ми також звертаємось до висновку експертів, які готували звіт по Україні в рамках Огляду про недопущення дискримінації, щодо заяв про утиски російської мови. Експерти виступають проти вимог оголосити російську мову другою державою мовою в Україні. Надання статусу державної мови одразу кільком мовам цілком можливе за умови рівності стартових умов. Однак, пам’ятаючи про те, що внаслідок тривалої русифікації російська та українська мови не знаходяться в однакових стартових умовах, впровадження принципу їхньої вільної конкуренції неодмінно призведе до посилення позицій російської мови. Більше того, надання статусу державної російській мові призведе до закріплення «сфер впливу» кожної мови. За умов, коли громадяни поводяться відповідно до старих стереотипів, цей поділ може призвести до протиставлення мов та встановлення непереборних бар’єрів між територіями, де вони використовуються, і таким чином може викликати розпад української держави.

328. Ми поділяємо висновок, що державна мовна політика має уникати крайнощів. З одного боку, держава не має заохочувати громадян, які не бачать необхідності у вивченні української мови і які називають будь-які заходи у цьому напрямку примусовою «українізацією». З іншого боку, є неприйнятним ігнорувати бажання російськомовних громадян України та нав’язувати їм українську мову за допомогою примусових методів, роблячи володіння мовою пропуском до здобуття соціальних благ. Необхідно гарантувати поступове запровадження української мови у всі сфери життя, беручи до уваги інерцію мовних процесів. На думку експертів Консультативного комітету з питань Рамкової конвенції, Закон «Про мови» забезпечує широкі гарантії використання російської мови у стосунках з адміністративними установами, проте передбачає надання більш обмежених гарантій особам, які розмовляють іншими мовами національних меншин.

329. Разом з тим, Консультативний комітет у своєму висновку, схваленому в 2002 році[237], стосовно телерадіомовлення, визнаючи, що потреба розвитку офіційної мови може бути одним з чинників, які слід брати до уваги при виданні ліцензій на мовлення, зазначив, що повне виключення використання мов національних меншин у загальнонаціональному суспільному та приватному телерадіомовленні не відповідає статті 9 Рамкової конвенції, зокрема з урахуванням кількості населення, якого це стосуються, та того факту, що велика кількість осіб, які належать до національних меншин, мешкають поза межами компактного проживання. Але Консультативний комітет визнав, що, на практиці, переважав гнучкий підхід до тлумачення статті 9 стосовно мовлення на національному рівні і що, як наслідок, мовленню на мовах, відмінних від державної, певною мірою не було перешкоджання (хоча воно й не заохочувалось) з боку відповідних державних органів, коли це стосувалось приватних мовників. Консультативний комітет вважав важливим підтримувати максимальну гнучкість до того, як будуть внесені зміни до відповідного законодавства. Тому, Консультативний комітет зауважив, що Україна мала переглянути положення щодо використання мов національних меншин у загальнонаціональному та регіональному мовленні в Законі «Про телебачення та радіомовлення» для досягнення більшої їхньої ясності та забезпечення їхньої повної відповідності принципам, що містяться у статті 9 Рамкової конвенції. Ми закликаємо органи державної влади України виконати рекомендації Консультативного комітету.

330. Ми закликаємо українську владу ратифікувати Протокол №12 до Європейської конвенції з прав людини, що був підписаний Україною у 2000 році[238], який розширює межі застосування статті 14 Конвенції та містить невичерпний перелік підстав дискримінації. У 2002 році Європейська Комісія проти расизму та нетерпимості також заохочувала українську владу підписати та ратифікувати Європейську конвенцію про громадянство (підписану в липні 2003 р.), Конвенцію про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні (не була ані підписана, ані ратифікована) та Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів (підписану в березні 2004 р.).

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин

331. Згідно з Висновком №190 (1995), Україна зобов’язалась ратифікувати Європейську хартію регіональних мов або мов меншин протягом року після приєднання. Вперше Хартію було ратифіковано у 1999 році, проте Конституційний Суд визнав закон про ратифікацію не чинним, оскільки не була дотримана юридична процедура, визначена Конституцією. Хартію знову було ратифіковано у травні 2003 року, але до цього часу ратифікаційна грамота не була депонована в Генерального секретаря Ради Європи. У лютому 2005 року один з народних депутатів подав законопроект, що містив пропозицію доповнити закон про ратифікацію положенням, яке зобов’язує Кабінет Міністрів України депонувати ратифікаційну грамоту до 1 червня 2005 року.

332. У Міністерстві закордонних справ, яке відповідає за технічне здійснення депонування, нам повідомили, що закон про ратифікацію містить низку неправильних положень, які слід змінити. Крім того, не було проведено розрахунок необхідних бюджетних витрат, необхідних для забезпечення впровадження Хартії[239]. Зараз Міністерство розглядає можливість ініціювання змін до закону про ратифікацію або депонування ратифікаційної грамоти стосовно чинної версії закону.

333. Закон про ратифікацію було прийнято 30 травня 2003 року, і з того часу Уряд мав усі можливості завершити процес ратифікації або запропонувати парламенту змінити закон. Зважаючи на позицію Міністерства закордонних справ, ми не можемо прийняти невиконання рішення парламенту виконавчою гілкою влади та рекомендуємо Міністерству реалізувати один із названих міністром кроків. З огляду на те, що ратифікація Хартії є формальним зобов’язанням України і кінцевий термін його виконання минув ще в 1996 році, ми наполегливо закликаємо органи державної влади України завершити процес ратифікації Хартії без подальшого зволікання.

Є. Європейська соціальна хартія

334. Відповідно до Висновку ПАРЄ №190 (1995) Україна взяла на себе зобов’язання вивчити можливість ратифікації Соціальної хартії Ради Європи і впродовж цього здійснювати свою політику відповідно до принципів зазначеної конвенції. Переглянуту Соціальну хартію було підписано Україною у травні 1999 році, але уряд досі не подав до парламенту законопроект про її ратифікацію.

335. З огляду на відсутність подання від уряду, у березні 2005 року такий законопроект було зареєстровано одним з народних депутатів. Це, однак, не відповідає процедурі, оскільки всі законопроекти про ратифікацію мають подаватись Кабінетом Міністрів або Президентом, як передбачається Законом «Про міжнародні договори» та Реґламентом Верховної Ради[240]. Тому ми закликаємо органи державної влади України якнайшвидше розпочати процес ратифікації. Проект нового Трудового кодексу, який зараз знаходиться на розгляді у Верховній Раді (очікується друге читання), також має бути перевіреним на відповідність положенням Хартії.

додаток I

Україна

Підписані та ратифіковані договори станом на 31.08.2005

Назва Відкриття договору Набрання чинності
001 Статут Ради Європи 5/5/1949 3/8/1949
Ратифікація або приєднання: 9/11/1995 Набрання чинності: 9/11/1995
002 Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи 2/9/1949 10/9/1952
Ратифікація або приєднання: 6/11/1996 Набрання чинності: 6/11/1996
005 Конвенція про захист прав людини та основних свобод 4/11/1950 3/9/1953
Підписання: 9/11/1995 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
009 Протокол до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 20/3/1952 18/5/1954
Підписання: 19/12/1996 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
010 Протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи 6/11/1952 11/7/1956
Ратифікація або приєднання: 6/11/1996 Набрання чинності: 6/11/1996
018 Європейська культурна конвенція 19/12/1954 5/5/1955
Ратифікація або приєднання: 13/6/1994 Набрання чинності: 13/6/1994
024 Конвенція про видачу правопорушників 13/12/1957 18/4/1960
Підписання: 29/5/1997 Ратифікація або приєднання: 11/3/1998 Набрання чинності: 9/6/1998
030 Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 20/4/1959 12/6/1962
Підписання: 29/5/1997 Ратифікація або приєднання: 11/3/1998 Набрання чинності: 9/6/1998
044 Протокол №2 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 6/5/1963 21/9/1970
Підписання: 9/11/1995 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
045 Протокол №3 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що вносить зміни до статей 29, 30 та 34 Конвенції 6/5/1963 21/9/1970
Підписання: 9/11/1995 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
046 Протокол №4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який гарантує деякі права та свободи, не передбачені Конвенцією та Першим Протоколом до неї 16/9/1963 2/5/1968
Підписання: 19/12/1996 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
051 Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 30/11/1964 22/8/1975
Ратифікація або приєднання: 28/9/1995 Набрання чинності: 29/12/1995
055 Протокол №5 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, що вносить зміни до статей 22 та 40 Конвенції 20/1/1966 20/12/1971
Підписання: 9/11/1995 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
062 Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства 7/6/1968 17/12/1969
Ратифікація або приєднання: 13/6/1994 Набрання чинності: 14/9/1994
070 Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків 28/5/1970 26/7/1974
Підписання: 8/6/2000 Ратифікація або приєднання: 11/3/2003 Набрання чинності: 12/6/2003
073 Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 15/5/1972 30/3/1978
Ратифікація або приєднання: 28/9/1995 Набрання чинності: 29/12/1995
086 Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 15/10/1975 20/8/1979
Підписання: 29/5/1997 Ратифікація або приєднання: 11/3/1998 Набрання чинності: 9/6/1998
090 Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 27/1/1977 4/8/1978
Підписання: 8/6/2000 Ратифікація або приєднання: 13/3/2002 Набрання чинності: 14/6/2002
097 Додатковий протокол до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 15/3/1978 31/8/1979
Ратифікація або приєднання: 13/6/1994 Набрання чинності: 14/9/1994
098 Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 17/3/1978 5/6/1983
Підписання: 29/5/1997 Ратифікація або приєднання: 11/3/1998 Набрання чинності: 9/6/1998
099 Додатковий Протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 17/3/1978 12/4/1982
Підписання: 29/5/1997 Ратифікація або приєднання: 11/3/1998 Набрання чинності: 9/6/1998
104 Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 19/9/1979 1/6/1982
Підписання: 17/8/1998 Ратифікація або приєднання: 5/1/1999 Набрання чинності: 1/5/1999
106 Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями 21/5/1980 22/12/1981
Ратифікація або приєднання: 21/9/1993 Набрання чинності: 22/12/1993
112 Конвенція про передачу засуджених осіб 21/3/1983 1/7/1985
Ратифікація або приєднання: 28/9/1995 Набрання чинності: 1/1/1996
114 Протокол №6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що стосується скасування смертної кари 28/4/1983 1/3/1985
Підписання: 5/5/1997 Ратифікація або приєднання: 4/4/2000 Набрання чинності: 1/5/2000
117 Протокол №7 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 22/11/1984 1/11/1988
Підписання: 19/12/1996 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 1/12/1997
118 Протокол №8 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 19/3/1985 1/1/1990
Підписання: 9/11/1995 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 11/9/1997
120 Європейська конвенція про насильство та неналежну поведінку з боку глядачів під час спортивних заходів, і зокрема футбольних матчів 19/8/1985 1/11/1985
Підписання: 20/12/1999 Ратифікація або приєднання: 13/3/2002 Набрання чинності: 1/5/2002
122 Європейська хартія місцевого самоврядування 15/10/1985 1/9/1988
Підписання: 6/11/1996 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 1/1/1998
126 Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 26/11/1987 1/2/1989
Підписання: 2/5/1996 Ратифікація або приєднання: 5/5/1997 Набрання чинності: 1/9/1997
135 Антидопінгова конвенція (Конвенція проти допінгу) 16/11/1989 1/3/1990
Підписання: 2/7/1998 Ратифікація або приєднання: 29/11/2001 Набрання чинності: 1/1/2002
141 Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 8/11/1990 1/9/1993
Підписання: 29/5/1997 Ратифікація або приєднання: 26/1/1998 Набрання чинності: 1/5/1998
143 Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута) 16/1/1992 25/5/1995
Підписання: 2/7/1998 Ратифікація або приєднання: 26/2/2004 Набрання чинності: 27/8/2004
151 Протокол №1 до Європейської конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 4/11/1993 1/3/2002
Підписання: 26/1/1998 Ратифікація або приєднання: 7/11/2001 Набрання чинності: 1/3/2002
152 Протокол №2 до Європейської конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 4/11/1993 1/3/2002
Підписання: 26/1/1998 Ратифікація або приєднання: 7/11/2001 Набрання чинності: 1/3/2002
155 Протокол №11 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що передбачає перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією 11/5/1994 1/11/1998
Підписання: 9/11/1995 Ратифікація або приєднання: 11/9/1997 Набрання чинності: 1/11/1998
157 Рамкова конвенція про захист національних меншин 1/2/1995 1/2/1998
Підписання: 15/9/1995 Ратифікація або приєднання: 26/1/1998 Набрання чинності: 1/5/1998
159 Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями 9/11/1995 1/12/1998
Підписання: 1/7/2003 Ратифікація або приєднання: 4/11/2004 Набрання чинності: 5/2/2005
161 Європейська угода про осіб, які беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини 5/3/1996 1/1/1999
Підписання: 22/5/2003 Ратифікація або приєднання: 4/11/2004 Набрання чинності: 1/1/2005
162 Шостий протокол до Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи 5/3/1996 1/11/1998
Підписання: 3/11/1998 Ратифікація або приєднання: 17/9/2003 Набрання чинності: 18/10/2003
165 Конвенція про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні 11/4/1997 1/2/1999
Підписання: 11/4/1997 Ратифікація або приєднання: 14/4/2000 Набрання чинності: 1/6/2000
167 Додатковий протокол до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб 18/12/1997 1/6/2000
Підписання: 8/6/2000 Ратифікація або приєднання: 1/7/2003 Набрання чинності: 1/11/2003
169 Протокол №2 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, який стосується міжтериторіального співробітництва 5/5/1998 1/2/2001
Підписання: 3/11/1998 Ратифікація або приєднання: 4/11/2004 Набрання чинності: 5/2/2005
187 Протокол №13 до Конвенції про захист прав та основних свобод людини, що стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин 3/5/2002 1/7/2003
Підписання: 3/5/2002 Ратифікація або приєднання: 11/3/2003 Набрання чинності: 1/7/2003
188 Додатковий протокол до Антидопінгової Конвенції 12/9/2002 1/4/2004
Підписання: 7/11/2003 Ратифікація або приєднання: 4/11/2004 Набрання чинності: 1/3/2005

Разом: 45 договорів

Джерело: Бюро договорів, http://conventions.coe.int.

додаток II

Parliamentary Assembly
Assemblée parlementaire
Парламентська асамблея

ВИСНОВОК № 190 (1995)[1]

ЩОДО ВСТУПУ УКРАЇНИ ДО РАДИ ЄВРОПИ

(Неофіційний переклад)

Страсбург, 26 вересня 1995 року

1. 14 липня 1992 року Україна подала заявку на вступ до Ради Європи. Резолюцією №(92) 29 від 23 вересня 1992 року Комітет Міністрів звернувся з проханням до Парламентської асамблеї підготувати Висновок відповідно до положень Статутної Резолюції №(51) З0 А.

2. З метою встановлення верховенства власних законів над законами Радянського Союзу Україна 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Незадовго до розпаду Радянського Союзу 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність, яку підтримала більшість населення під час референдуму 1 грудня 1991 року. Після прийняття низки поправок до Конституції 1978 року держава обрала шлях демократичного розвитку.

3. 16 вересня 1992 року Верховній Раді України було надано статус «спеціального гостя» в Парламентській асамблеї Ради Європи.

4. Навесні та влітку 1994 року в Україні було проведено парламентські та президентські вибори. Після першого раунду парламентських виборів спостерігачі від Парламентської асамблеї дійшли висновку, що «виборчий процес відбувся належним чином, а вибори були вільними та справедливими, незважаючи на явно недосконалий закон про вибори». Зараз розробляються нові закони про вибори та про політичні партії.

5. Протягом 1994 року після окремих, але узгоджених між собою візитів, що були здійснені на прохання Парламентської асамблеї, два авторитетних юристи констатували «надзвичайний прогрес» у процесі приведення положень Конституції та основного законодавства України у відповідність до принципів Ради Європи (особливо до принципів Європейської конвенції з прав людини). Вони дійшли висновку, що глибокі реформи необхідні й надалі, але ці реформи можуть бути здійснені «після вступу». Цей звіт був оприлюднений 6 квітня 1995 року. Він став основою для візиту трьох доповідачів Парламентської асамблеї в Україну (до Києва та Криму) 10-14 квітня 1995 року.

6. Відтоді конституційна ситуація (особливо в тому, що стосується розподілу влади, захисту прав людини та перспектив здійснення швидких економічних реформ) прояснилася завдяки підписанню 8 червня 1995 року Президентом України та Верховною Радою України Конституційного Договору про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Після укладення Договору, але не пізніше ніж 8 червня 1996 року, має бути прийнята нова Конституція відповідно до принципів Ради Європи. Водночас, положення Конституції 1978 року, що не відповідають Конституційному Договору, визнаються недійсними.

7. Закон України від 17 березня 1995 року, Конституційний Договір від 8 червня 1995 року, Указ Президента України від 19 серпня 1995 року підтверджують особливий статус Криму. Чіткий обсяг його автономії буде визначено Конституцією України, а також Конституцією Криму, яка зараз розробляється його парламентом і має бути затверджена Верховною Радою України.

8. Відносини України з Російською Федерацією будуть визначальним чинником як для безпеки країни, так і для стабільності в регіоні. Україна значною мірою залежить від російських енергоносіїв. Існує також значна заборгованість України Російській Федерації. Більш ніж 11 мільйонів (22%) з 52-мільйонного населення України - етнічні росіяни. 4 мільйони етнічних українців мешкають в Росії. У Криму, адміністративне управління яким було передано Україні в 1954 році, етнічні росіяни становлять 70% населення. Росія все ще зацікавлена в доступі до портів Чорного моря, що, у свою чергу, дають вихід до Середземномор’я. 9 червня 1995 року Президентами України та Росії було підписано угоду про поділ Чорноморського флоту колишнього Радянського Союзу та про доступ до берегової інфраструктури у Севастополі. Ця угода усунула значний привід до напруження та недовіри. Вона сприятиме укладенню широкомасштабного договору про дружбу, співробітництво та партнерство, попередній текст якого парафовано 8 лютого 1995 року.

9. 14 червня 1994 року між Україною та Європейським Союзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво. Незважаючи на несприятливий розвиток торгівлі, прогрес у макроекономічній стабілізації та проведенні структурних реформ зробив можливим підписання 1 червня 1995 року додаткової «тимчасової угоди». Передбачається членство України у Світовій організації торгівлі.

10. За підтримки Європейського Союзу, МАГАТЕ та країн «Великої сімки» Україна сподівається закрити Чорнобильську атомну електростанцію до 2000 року, згідно з графіком закриття ЧАЕС, оголошеним 19 травня 1995 року. Україна, після рішення про передачу всієї успадкованої нею від колишнього СРСР тактичної та стратегічної ядерної зброї Російській Федерації [для ліквідації], 5 грудня 1994 року приєдналася як без’ядерна держава до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Після консультацій із МАГАТЕ та Групою ядерних постачальників було прийнято закони про боротьбу з нелегальною торгівлею ядерними матеріалами.

11. Відповідно, у світлі запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України від 27 липня 1995 року) та на основі наведеного нижче, Парламентська асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати умови членства Ради Європи, визначені у ст. 3 Статуту Ради Європи: «Кожний член Ради Європи має визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також відверто та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи…»:

i. з 1992 року Україна бере участь у різноманітних заходах Ради Європи, шляхом участі у міжурядових програмах співробітництва та допомоги (особливо у сферах правової реформи та прав людини), та участі її делегації зі статусом «спеціальний гість» у роботі Парламентської асамблеї та її комітетів;

ii. 13 липня 1994 року було розпочато «політичний діалог» між Україною та Комітетом Міністрів;

iii. розробляється Спільна програма Європейського Союзу та Ради Європи щодо реформування правової та судової системи і місцевого самоврядування, виконання якої заплановано розпочати восени 1995 року;

iv. Україна підписала Рамкову конвенцію про захист національних меншин, а також приєдналася до Європейської культурної конвенції, до Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства та Додаткового протоколу до неї, до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями;

v. протягом одного року з моменту вступу [до Ради Європи] будуть прийняті наступні акти законодавства, що відповідатимуть принципам Ради Європи:

- нова Конституція;

- рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини;

- рамковий документ про правову та судову реформи;

- нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси;

- нові цивільний та цивільно-процесуальний кодекси;

- новий закон про вибори та закон про політичні партії;

vi. роль та функції прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цієї інституції в орган, який відповідатиме стандартам Ради Європи;

vii. відповідальність за управління пенітенціарною системою, за виконання судових рішень та за реєстрацію в’їзду або виїзду з країни буде передано Міністерству юстиції до кінця 1998 року;

viii. буде забезпечено незалежність судової влади, відповідно до стандартів Ради Європи, особливо стосовно призначення та перебування на посаді суддів; до процедури призначення суддів залучатиметься професійна асоціація суддів;

ix. статус правничої професії буде захищений законом та буде створено професійну асоціацію адвокатів;

x. до компетенції Конституційного Суду України входитиме питання про відповідність актів органів законодавчої та виконавчої влади Автономної Республіки Крим Конституції та законам України;

xi. надаватиметься сприяння мирному вирішенню існуючих конфліктів між православними церквами при забезпеченні незалежності церкви в її відносинах з державою; буде запроваджено нову недискримінаційну систему реєстрації церков і закріплене правове вирішення питання про повернення церковного майна;

xii. стан та прогрес у реформі законодавства дозволять підписати та ратифікувати - в межах визначених строків - європейські конвенції, які наводяться далі;

xiii. політика щодо етнічних меншин буде надалі розвиватися на основі Європейської рамкової конвенції про захист національних меншин та відповідно до принципів Рекомендації Парламентської асамблеї №1201 (1993) стосовно додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини з цього питання.

12. Парламентська асамблея відзначає, що Україна поділяє її тлумачення зобов’язань, які Україна бере на себе та викладені в пункті 11, та має намір:

і. підписати в момент приєднання Європейську конвенцію з прав людини; протягом одного року ратифікувати Конвенцію та Протоколи №№ 1, 2, 4, 7 та 11 до неї; до набрання чинності Протоколом № 11 визнати право особи звертатися до Європейської Комісії з прав людини, а також визнати обов’язковість юрисдикції Європейського Суду з прав людини (ст.ст. 25 та 46 Конвенції);

ії. протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 до Європейської конвенції з прав людини щодо скасування смертної кари та ввести з моменту приєднання мораторій на виконання смертних вироків;

ііі. не підписувати Конвенцію СНД з прав людини та інші відповідні документи СНД, поки не проведено додаткового дослідження щодо сумісності двох юридичних інструментів, - беручи до уваги той факт, що індивідуальні звернення, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на індивідуальне звернення відповідно до ст. 25 Європейської конвенції з прав людини;

iv. протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Європейську конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

v. протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи ратифікувати Європейську рамкову конвенцію про захист національних меншин та здійснювати по відношенню до національних меншин політику, яка ґрунтується на принципах, викладених в Рекомендації Парламентської асамблеї №1201 (1993), а також включити її в правову та адміністративну систему і практику країни;

vi. підписати, ратифікувати та, тим часом, застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, насамперед конвенції про видачу правопорушників, про взаємну допомогу у кримінальних справах, про передачу засуджених осіб, про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом;

vii. протягом одного року з моменту вступу підписати та ратифікувати Європейську хартію місцевого самоврядування і Європейську хартію регіональних мов або мов меншин; вивчити, з метою подальшої ратифікації, Соціальну хартію Ради Європи і, тим часом, здійснювати свою політику відповідно до принципів цих хартій;

vііі. намагатися вирішувати міжнародні спори мирними засобами (обов’язок, що поширюється на всі держави-члени Ради Європи);

іх. протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Генеральну угоду про привілеї та імунітети Ради Європи і додаткові протоколи до неї;

х. здійснювати всебічне співробітництво як у процесі моніторингу на виконання Директиви Парламентської асамблеї №508 (1995) щодо виконання обов’язків та зобов’язань державами-членами Ради Європи, так і в процедурах моніторингу, встановлених Декларацією Комітету Міністрів від 10 листопада 1994 року (95-а сесія).

13. Враховуючи наведене вище, Парламентська асамблея рекомендує Комітетові Міністрів:

і. запросити Україну стати членом Ради Європи;

іі. виділити Україні дванадцять місць у Парламентській асамблеї.


[1] Текст схвалено Парламентською асамблеєю 26 вересня 1995 (26-е засідання) (див. Документ №7370, звіт Комітету з політичних питань, доповідач: п. Массерет (Masseret); Документ №7398, висновок Комітету з правових питань та прав людини, доповідач: п. Немет (Németh); та Документ №7396, висновок Комітету у зв’язках з європейськими державами-нечленами, доповідач: п. Северинсен (Severinsen)).


додаток III

Промова Президента України Віктора Ющенка

на пленарному засіданні сесії ПАРЄ

25 січня 2005 року

Голова ПАРЄ: «Зараз ми маємо честь почути промову пана Віктора Ющенка, Президента України. Після свого виступу пан Президент люб’язно погодився відповісти на запитання[241].

Я дуже радий вітати у цій залі, від імені Парламентської асамблеї, нового Президента України, пана Віктора Ющенка. (Оплески). Ці оплески свідчать наскільки вам раді в цій асамблеї. Я хотів би висловити свої щирі вітання з вашим нещодавнім обранням. Особливо вдячний за те, що ви вирішили відвідати Страсбург, місце розташування Ради Європи, та виступити перед нашою асамблеєю лише два дні після вашої інавґурації. Ваш вибір цього швидкого приїзду обіцяє нашу добру співпрацю в майбутньому.

Ми дуже уважно стежили за драматичними подіями восени 2004 року. Ми відправили аж чотири наші делегації у зв’язку з виборами. Ми мали дуже представницьку делегацію під час останнього туру, що припав на особливо святковий період у багатьох наших державах-членах. Це ясно свідчить про відданість членів цієї асамблеї розвитку демократії у вашій країні. Як багато хто в цій залі, я дивився трансляцію церемонії вашої інавґурації останньої неділі, де ви зазначили, що шляхом України до майбутнього є шлях об’єднаної Європи. Пане Президенте, ми з нетерпінням очікуємо на вашу промову. Я надаю вам слово.»

Президент України В.Ющенко: «Шановні депутати. Завдяки цьому членству (України – у Раді Європі – прес-служба), десятиліття якого ми урочисто відзначимо уже наступної осені, завдяки прискіпливій увазі до нас з боку інституцій Ради Європи, а особливо парламентарів, Україна змогла пройти нелегкий період свого становлення, Україна змогла пережити і спадкові проблеми тоталітарного минулого і проблеми росту молодого організму демократії. Ми щиро вдячні Раді Європи як за підтримку, за підбадьорливі сигнали, так і за справедливу, часом гостру критику, що звучала на нашу адресу протягом цих десяти досить складних років. За те, що ви били на сполох, коли трапилася страшна трагедія з журналістом Георгієм Ґонґадзе. За те, що завадили остаточному наступу на свободу слова в нашій державі, за постійну увагу до нашої конституційної реформи.

Я хотів би зробити окрему подяку мужнім доповідачкам ПАРЄ пані Ганне Северинсен і пані Ренаті Вольвенд, які були очима, голосом і совістю Європи в Україні. Всі разом ми змогли, незважаючи на все, будувати демократичне, правове громадянське суспільство, наближатися до високих стандартів організації, реалізувати гуманістичні ідеали, на яких базується Рада Європи. Впевнений, що помаранчева українська революція змогла відбутися значною мірою завдяки тому, що європейські цінності, передусім свободи і демократії, міцно закріпилися в свідомості мого народу; що українці як вільна європейська нація, яка є стороною європейської конвенції із захисту прав людини, не змогли змиритися з наступом на їхню свободу, рішуче виступили і відстояли своє право на вільні і чесні вибори, виступили за свободу слова і переконань, свободу будувати достойне своє майбутнє.

Передаю слова глибокої подяки українського народу всім представникам Ради Європи, парламентарям, спостерігачам за вашу підтримку і допомогу в той скрутний для України час. За те, що пожертвували різдвяними святами, щоб об’їздити всю Україну від сходу до заходу. За високий взірець співпереживання та солідарності.

Шановні панове, одразу зі Страсбургу, символу совісті Європи, примирення і демократії, я відбуваю до Освенциму, символу болю Європи, де був розташований найжорстокіший концентраційний табір фашистів, щоб ушанувати пам’ять його в’язнів, серед яких був і мій батько, віддати данину тим, хто звільнив його і звільнив усю Європу від фашизму.

Для мене Освенцим відбивається в серці особистим болем, подробицями батьківських розповідей, які я передаю своїм дітям, грудочкою землі, на якій я поклявся ніколи не допустити в Україні жодних проявів антисемітизму чи будь-якої нетерпимості до інших націй, релігій, мов і культур. Освенцим і гітлеризм, ГУЛАГ і радянський тоталітаризм, голокост і Голодомор в Україні в 1932-33 роках, який забрав до 10 мільйонів людей і довгі роки приховувався сталінським режимом, залізною завісою, депортація цілих народів і розстріли мирних демонстрантів, переслідування інакомислячих та інші жахіття, що пережила Європа у двадцятому столітті, змушують нас у першу чергу пам’ятати про спільну відповідальність за долю кожної європейської країни, про недопущення лінії поділу та побудову нових берлінських мурів, за якими можна безкарно творити і приховувати будь-які злочини. І головне, про необхідність забезпечення верховенства права, недопустимість щонайменших порушень прав людини сьогодні, що вже завтра може спричинити непоправні наслідки.

У цьому зв’язку я хотів би повторити Ваші слова, шановний пане Голово Парламентської асамблеї, під час вступу на цю високу посаду про те, що наша сила полягає у відданості правам людини і демократії не як абстрактним цінностям чи порожнім словам, які часто використовуються і мало що означають, а у відповідальності, що базується на юридичних обов’язкових правилах і виявляються на практиці.

Хотів би запевнити поважне товариство, що як Президент України я докладу зусиль для забезпечення незворотності демократичних перетворень у моїй державі, панування фундаментальних принципів Ради Європи, захисту прав людини, плюралістичної демократії та верховенства права. Саме на дотримання цих принципів будуть спрямовані дії виконавчої влади в таких сферах як подальша демократизація інститутів державної влади, незалежність судової влади, забезпечення реальної свободи висловлювання та покращення ситуації з функціонуванням засобів масової інформації, зміцнення громадянського суспільства, боротьба з корупцією, організованою злочинністю та нелегальною міграцією.

Звичайно, в реалізації цих амбітних завдань ми розраховуємо на подальшу підтримку Ради Європи, зокрема залучення її потужного експертного потенціалу, прискорення процесу гармонізації українського законодавства та практики його застосування відповідно до європейських стандартів. Нова виконавча влада України буде тісно співпрацювати з усіма іншими гілками влади, насамперед законодавчою, з метою виконати два останні зобов’язання перед Радою Європи.

Вважаю також своїм моральним обов’язком максимально сприяти розслідуванню справи Ґонґадзе та інших резонансних справ, що стосуються актів насильства над журналістами та притягнення винних до відповідальності. На моє глибоке переконання, справжній демократичний характер змін в Україні, свідками яких ви стали, зрілість, продемонстрована українським суспільство під час виборів, відданість нового керівництва України європейським цінностям, принципам демократії, яскраво свідчать про необхідність якісних змін у співпраці нашої країни з Радою Європи, насамперед її Парламентською асамблеєю, вихід за рамки процедур, встановлених десятиліттями тому за цілком інших обставин, переведення їх на дійсно рівну, партнерську основу. Такий крок не тільки підтвердив би прогрес України на шляху демократичних перетворень, а й засвідчив би справжню еволюцію парламентської асамблеї, її здатність адекватно реагувати на нові реалії сьогодення. Це також стало б значним стимулом для України на шляху її просування до єдиного європейського простору, демократичної стабільності, створення якої є головною метою організації.

Завершення президентських виборів в Україні – це лише початок оздоровчих процесів у нашій державі до повного одужання та становлення її дорослого організму, стійкого до вірусів корупції, автократії, цензури, будь-яких порушень прав людини, це початок упевненого руху до економічного процвітання, економічних гарантій та достойного життя кожного українця.

Цей шлях складний, але необов’язково тривалий. Я знаю, як це здійснити, я вірю, що українці зможуть це зробити, в мене є чіткий план перетворень в Україні на наступні 5 років і команда, яка його може реалізувати. Я не зупинятимуся на ньому детально, зазначу лише, що в його основі – реалізація стратегічної зовнішньополітичної мети – членства в Європейському союзі. Це проста і зрозуміла формула добробуту і безпеки українців.

Усередині країни буде проведено реорганізацію органів державної влади з тим, щоб процес інтеграції в Європейський Союз набув реального, а не декларативного змісту.

Ми вітаємо намір Європейського Союзу розробити нову стратегію щодо відносин з Україною. Переконаний, що вона повинна передбачити перспективу членства.

З цих позицій ми розглядаємо план дії Україна – ЄС у рамках європейської політики сусідства як першу сходинку на шляху досягнення цієї мети.

Вже протягом найближчого часу ми розраховуємо отримати статус країни з ринковою економікою, а до кінця 2005року приєднатися до СОТ і укласти з Європейським Союзом Угоду про створення зони вільної торгівлі.

Важливим психологічним фактором має стати спрощення візового режиму між Україною і державами Європейського Союзу. З поліпшенням життя в Україні хвиля трудової міграції громадян України в країни Заходу поверне назад. Українці будуть їздити до Європи на відпочинок, навчання, обмін досвідом. Ця мета цілком співзвучна великій роботі, яка проводиться в нашій організації для забезпечення свободи пересування у Європі.

Ініціатива «Європа – безвізовий простір для країн-членів Ради Європи» стане найпереконливішим гуманістичним доказом життєвості об’єднувальних процесів на континенті. Гадаю, що ці серйозні геополітичні та стратегічні процеси стануть чудовим тлом для третього саміту нашої організації, в якому я обов’язково візьму участь»[242].



[1] Резолюція № 1115 (1997) про створення комітету асамблеї з питань виконання обов’язків та зобов’язань державами-членами Ради Європи (Моніторинговий комітет).

[2] Стаття 3 Статуту Ради Європи: «Кожний член Ради Європи має визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод усіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також відверто та ефективно співпрацювати для досягнення мети Ради, визначеної у Главі I».

[3] Перелік конвенцій, стороною яких є Україна, додається до цього звіту (Додаток І).

[4] Див. Додаток II до цього звіту.

[5] Стосовно України були схвалені наступні резолюції та рекомендації: резолюції №1179 (1999) від 27 січня 1999 року, №1194 (1999) від 24 червня 1999 року, №1244 (2001) від 26 квітня 2001 року, №1262 (2001) від 27 вересня 2001 року, №1346 (2003) від 29 вересня 2003 року; за тими ж датами – рекомендації №1395 (1999), №1416 (1999), №1513 (2001), №1538 (2001), №1622 (2003).

[6] Рекомендація №1451 (2000) від 4 квітня 2000 року про реформу інститутів влади в Україні, Резолюція №1239 (2001) від 25 січня 2001 року про свободу вираження поглядів в Україні, Резолюція 1364 (2004) від 29 січня 2004 року про політичну кризу в Україні.

[7] Програми візитів наведені в Додатку І до оригінальної версії (англійська, французька) цього звіту (див. http://assembly.coe.int/Documents/WorkingDocs/Doc05/EDOC10676.htm).

[8] Зокрема, звільнивши двох щойно призначених голів обласних державних адміністрацій.

[9] Цим же Указом Президент доручив щойно призначеному секретарю РНБОУ протягом одного місяця подати пропозиції про внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки та оборони України». Станом на середину серпня 2005 року, інформація про будь-які такі пропозиції була відсутня.

[10] Після набуття чинності зазначеним законом 30 липня 2005 року, урядовці, які надіслали свої заяви про складення повноважень до парламенту, опинилися в правовій невизначеності, оскільки, відповідно до закону, відповідні акти про їх призначення мали стати недійсними в разі, якщо їхні повноваження не були припинені на підставі встановленої процедури. Остання вимагає рішення Верховної Ради, яка 8 липня оголосила перерву в роботі до 6 вересня 2005 року.

[11] 30 грудня 2004 року Віктор Ющенко пообіцяв, що його Адміністрація більше не означатиме «перший уряд», іменуватиметься канцелярією і займатиметься виключно забезпеченням діяльності Президента.

[12] Кількість підрозділів та штат не зазнали істотного скорочення, було створено додатковий Кабінет Президента, всі повноваження в межах секретаріату залишились сконцентрованими в руках його голови – Державного секретаря України.

[13] Висновок № 230 / 2002 (CDL-AD (2003) 19) від 15 грудня 2003 року.

[14] 25 березня 2004 року Президент Шідер [Schieder] направив цього листа на адресу Голови Верховної Ради України.

[15] У січні 2005 року група членів ПАРЄ подала пропозицію щодо ухвалення резолюції про проведення оцінки ролі Ради Європи в ході президентських виборів в Україні (Документ №10444). Автори цієї пропозиції запропонували оцінити внески різних органів та структур Ради Європи в процес проведення президентських виборів 2004 року, а також те, чому «Організація залишилась осторонь цього процесу, принаймні у сприйнятті європейської спільноти». Пропозицію було направлено до Комітету ПАРЄ з питань Реґламенту та імунітетів для підготовки звіту до уваги Бюро ПАРЄ.

[16] Венеціанська комісія, у своїх Висновках від 2001 та 2004 років, наголосила на тому, що прив’язування «мандату народного депутата до його членства у парламентській фракції партії або блоку порушує незалежність депутатів і також може бути неконституційним…з огляду на те, що члени парламенту повинні представляти народ, а не свої партії». Це чітко зазначено в тексті присяги, яку повинні складати депутати і яка викладена в статті 79 Конституції України. Більш того, таке правило «певною мірою поставило б парламентський блок або групу вище за електорат, який […] не може самостійно відкликати парламентський мандат, наданий шляхом виборів». У зв’язку з цим Комісія наполегливо рекомендувала вилучити запропоноване положення із законопроекту. Що стосується заперечень проти розширення повноважень прокуратури, див. відповідний розділ цього звіту.

[17] Однак, текст поправок в частині імперативного мандату був дещо змінений: виключення народного депутата з фракції не призведе до припинення його/її мандату.

[18] Рішення № 8-рп/98 від 9 червня 1998 року у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України (справа щодо внесення змін до Конституції України).

[19] На сьогоднішній день внутрішні процедури Верховної Ради регулюються Реґламентом, прийнятим у 1994 році постановою парламенту. Реґламент зазнав багатьох змін, у зв’язку з чим його текст став досить складним та непослідовним. Існує думка, що така ситуація є вигідною для спікера парламенту, який може легко маніпулювати заплутаним текстом.

[20] Частина друга статті 6: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Частина друга статті 19: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

[21] Деякі з цих питань були також підняті у відкритому зверненні групи відомих недержавних організацій України у квітні 2005 року, які звернулися до Президента з проханням оскаржити зміни до Конституції України від 8 грудня 2004 року в Конституційному Суді. Недержавні організації послались на ряд внутрішніх невідповідностей у тексті поправок, а також на той факт, що вони були схвалені без попереднього розгляду Конституційним Судом. У зверненні підкреслювалось, що поправки суперечать політичній волі більшості громадян України, якою парламент знехтував, суттєво обмеживши повноваження Президента.

[22] Висновок № 339 / 2005 (CDL-AD(2005)105) від 13 червня 2005 року.

[23] Рекомендація №1704 (2005) «Референдуми: на шляху до вироблення передової практики у Європі», ухвалена Парламентською асамблеєю 29 квітня 2005 року; див. Документ №10498], звіт Комітету з політичних питань, доповідач: пан Ело (Elo).

[24] Більше того, у квітні 2005 року було оголошено про те, що Конституційний Суд України розпочав розгляд подання, поданого колишнім Президентом Л.Кучмою, який просив Суд надати тлумачення положень Конституції стосовно того чи можуть закони прийматися безпосередньо шляхом проведення загальнонаціонального референдуму. Президент В.Ющенко не відкликав таке подання, хоча й мав на це право.

[25] Заява Міністра закордонних справ України пана Бориса Тарасюка під час 61-ої сесії Комісії ООН з прав людини.

[26] У своїй спільній заяві «Порядок денний нового сторіччя для українсько-американського стратегічного партнерства», Президенти Джордж Буш та Віктор Ющенко зобов’язалися співпрацювати в підтримці реформ, демократії, толерантності та поваги до всіх спільнот та мирному вирішенні конфліктів у Грузії та Молдові, а також підтримувати просування свободи в таких країнах, як Білорусь та Куба.

[27] За прогнозами Міністра закордонних справ, у 2008 році Україна стане членом НАТО, а також перейде у новий формат відносин з ЄС на основі підписання нової угоди. Вступ України до ЄС очікується у 2015 році.

[28] Відносини ЄС з Україною ґрунтуються на Угоді про партнерство та співробітництво (УПС), яка набула чинності у 1998 році (з початковим терміном дії в 10 років з можливістю його подальшого подовження за взаємною згодою сторін). У рамках Європейської політики сусідства (ЄПС) Україна розглядається як пріоритетна держава-партнер. 21 лютого 2005 року Рада з питань співпраці Україна-ЄС схвалила спільний План дій Україна-ЄС. 22 квітня 2005 року Кабінет Міністрів України затвердив перелік широкомасштабних заходів (так звану «дорожню карту») на 2005 рік з виконання Плану дій Україна-ЄС. План дій включає в себе елементи, спрямовані на зміцнення демократії та надання допомоги в процесі підготовки України до вступу у СОТ, що є основною умовою можливої зони вільної торгівлі з ЄС. З метою подальшого посилення та вдосконалення Плану дій, Рада ЄС із загальних питань і зовнішніх відносин також погодила додаткові заходи на підтримку здійснення реформ в Україні на основі додаткових пропозицій з 10 пунктів, спільно поданих Комісаром ЄС з питань зовнішніх відносин і європейської політики сусідства пані Ферреро-Вальднер та Високим представником ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки паном Хав’єром Соланою. Додаткові пропозиції стосовно тіснішої співпраці з’явилися після грудневих виборів і продемонстрували готовність ЄС суттєво розширити межі наданих спочатку пропозицій. Одна з таких додаткових пропозицій полягає в ініціюванні проведення дострокових консультацій щодо підписання посиленої угоди між ЄС та Україною одразу після того, як будуть досягнуті ключові політичні пріоритети Плану дій ЄПС.

[29] До складу нового Кабінету Міністрів входили віце-прем’єр-міністр з питань європейської інтеграції Олег Рибачук та міністр закордонних справ Борис Тарасюк. До нас доходила критика щодо відсутності на даний момент чіткого розподілу функцій між цими двома органами влади. Також, незважаючи на очікуване створення міністерства або державного комітету європейської інтеграції для підтримки діяльності пана Рибачука, станом на серпень 2005 року такого рішення прийнято не було. Хоча 16 червня 2005 року Президент В.Ющенко повідомив про плани створення Міністерства європейської інтеграції та зовнішньоекономічних відносин.

[30] Як зазначив [колишній] віце-прем’єр-міністр Олег Рибачук під час свого виступу у Брюсселі у квітні 2005 року: «Україна готова піти у розвитку своїх відносин з ЄС настільки далеко, наскільки далеко готові піти ЄС та його держави-учасниці… Ми готові доводити серйозність проголошених нами намірів на реальних прикладах щоденної тяжкої праці. Оскільки очевидним є те, що саме дії, а не слова, відкривають двері».

[31] У ході засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ також було погоджено ряд конкретних та негайних заходів, спрямованих на посилення співпраці для підтримки пріоритетів у проведенні реформ в Україні («короткотермінові заходи»).

[32] За результатами опитування, проведеного у травні 2005 року Центром Разумкова та КМІС, 56,7% респондентів «повністю не погоджуються» або «не погоджуються» з тим, що Україна має стати членом НАТО; 22,4% «повністю погоджуються» або «погоджуються»; 22% не змогли відповісти. Джерело: Українські новини, 9 червня 2005 року.

[33] Тим не менше, після того як колишні пропрезидентські українські партії (наприклад, Регіони України, Соціал-демократи об’єднані) стали новою опозицією, російські політики почали активно співпрацювати з ними. Партія «Регіони України» підписала договір про співпрацю з російською партією влади – «Єдина Росія» (від імені останньої договір підписав пан Косачев, голова парламентської делегації Російської Федерації в ПАРЄ).

[34] Наприклад, у травні 2005 року секретар Ради безпеки Російської Федерації Сергій Іванов назвав нещодавні політичні зміни в Україні, Грузії та Киргизії «переворотами», в ході яких відбулася зміна державної влади «неконституційним» шляхом з «порушенням основних демократичних принципів». Джерело: Журнал «Стратегия России» від 5 травня 2005 року.

[35] У своїй офіційній заяві від 20 травня 2005 року Державна Дума заявила про численні факти політичних переслідувань опозиції в Україні, масові звільнення державних службовців та інших людей, спроби нового керівництва України встановити «політичний та ідеологічний контроль» над засобами масової інформації, тиск на критичних журналістів тощо. Міністерство закордонних справ України у своїй офіційній декларації назвала заяву Державної Думи «недружнім актом», «перекручуванням фактів», спрямованим на підтримку тих політичних сил, які застосовували «антидемократичну практику як норму суспільного життя, а сьогодні називають себе ’опозицією’».

[36] Україна не є повноцінним членом Співдружності Незалежних Держав, оскільки вона не підписала та не ратифікувала Статут СНД.

[37] Коментуючи проведення неформального саміту СНД, що пройшов у Москві 8 травня 2005 року, Президент Ющенко заявив, що ця організація приносила усім «мало користі» та що «СНД – це вже історія». Віктор Ющенко зазначив, що лише створення зони вільної торгівлі, позбавленої будь-яких політичних підтекстів, може покласти початок налагодженню співпраці між країнами СНД.

[38] Рамкова угода про створення Єдиного економічного простору була підписана Президентом Л.Кучмою та ратифікована парламентом у 2004 році із застереженням, що воно не повинно суперечити положенням Конституції України. Для повної реалізації цієї ідеї необхідно було підготувати понад 90 угод. У травні 2005 року уряд України нарешті погодився розглянути питання підписання лише 15 з них, виключивши ті, які передбачали створення будь-яких наднаціональних органів або утворення митного союзу.

[39] Здається, що в цьому випадку принцип дотримання положень Конституції було принесено в жертву вимогам політичної доцільності, оскільки, за повідомленнями, було прийнято рішення не ризикувати «стратегічним партнерством» з Росією через звернення до Конституційного Суду.

[40] ГУУАМ – це регіональне об’єднання Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови, яке було створене у формі консультативного форуму в жовтні 1997 року в ході II Саміту Ради Європи у Страсбурзі. У 1999 році у Вашингтоні форум було перетворено в організацію (у той час до неї приєднався Узбекистан). Це була єдина регіональна організація, серед учасників якої не було Російської Федерації, і вона розглядалась як противага російському впливу. Перший саміт президентів ГУУАМ пройшов у місті Ялта в червні 2001 року. Після проведення ще двох самітів, у 2004 році діяльність ГУУАМ зупинилася. У травні 2005 року Узбекистан вийшов зі складу організації.

[41] Конституція України 1996 року передбачає, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два терміни підряд. Оскільки вперше Президент Кучма був обраний у 1994 році, Суд постановив, що він не перебував на своїй посаді повних два строки і що його перший термін почався у 1999 році. Рішення Суду супроводжувалось трьома окремими думками. Це рішення багатьма вважалося упередженим та помилковим.

[42] У президентських виборах змагались 24 кандидати, серед яких виділялися два лідери – Віктор Ющенко, який користувався широкою народною підтримкою в Києві та на Західній Україні, і Віктор Янукович, якого підтримували Східний та Південний регіони України. Кандидатура Віктора Януковича, який обіймав на той час посаду прем’єр-міністра, була висунута партією «Регіони України» і користувалася підтримкою прокучмівських сил у парламенті. Віктор Ющенко був формально самовисуванцем, але підтримувався коаліцією опозиційних сил блоку «Наша Україна» та Блоку Юлії Тимошенко.

[43] Серед учасників переговорів були: Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Президент Леонід Кучма, спікер парламенту Володимир Литвин, Генеральний секретар ОБСЄ Ян Кубіш, Високий представник Європейського Союзу з питань зовнішньої політики та політики безпеки Хав’єр Солана, Президент Польщі Александр Кваснєвський, Президент Литви Валдас Адамкус, Міністр закордонних справ Польщі Влодзімеж Чимошевич (який на той момент також займав посаду Голови Комітету міністрів Ради Європи) та спікер Державної Думи Російської Федерації Борис Гризлов.

[44] 25 грудня 2004 року, за день до дня голосування, Конституційний Суд визнав відповідність цих змін Конституції України, за винятком однієї, яка встановлювала обмеження права голосування на дому.

[45] Місія складалася з представників Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами та делегацій членів Парламентської асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї Ради Європи, Європейського Парламенту та Парламентської асамблеї Організації Північноатлантичного договору. 31 жовтня та 21 листопада, ММСВ направила відповідно 636 та 563 спостерігачів з 33 держав-учасниць ОБСЄ. 26 грудня було надіслано 1 372 спостерігачі з 46 держав-учасниць ОБСЄ, що зробило цю ММСВ найбільшою в історії ОБСЄ/БДІПЛ. Інші міжнародні організації, неурядові організації та окремі держави також надіслали велику кількість спостерігачів, особливо під час проведення другого та третього раундів голосування (загальна кількість акредитованих спостерігачів під час проведення повторного другого туру виборів досягла 12 000).

[46] Джерело: Інтерфакс-Україна, 29 червня 2005 року, цитата за www.proua.com.

[47] Джерело: Українські новини, 25 травня 2005 року, www.ukranews.com.

[48] На записах представлені голоси голови президентської адміністрації Віктора Медведчука, голови ЦВК Сергія Ківалова, братів Клюєвих (Андрій – віце-прем’єр-міністр та народний депутат, як стверджувалось був керівником «тіньового» штабу Януковича; Сергій – заступник голови Донецької обласної ради, нібито активний член «тіньового» штабу), народного депутата Олега Царьова, радника Леоніда Кучми Сергія Льовочкіна та радника Віктора Януковича Едуарда Прутника.

[49] Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту звіту, пред’явлення обвинувачення членам ЦВК за порушення виборчого законодавства під час президентських виборів 2004 року є можливим після «встановлення та підтвердження вироками в інших кримінальних справах систематичного характеру порушень».

[50] На підставі проекту закону № 6531-2. поданого 28 квітня 2005 р. групою народних депутатів.

[51] Проект закону про державний реєстр виборців був надісланий у червні 2005 року для експертизи до Венеціанської комісії.

[52] Коментар №12, Проект «Сприяння організації виборів в Україні», http://www.vybory.com, 8 липня 2005 р.

[53] Там само.

[54] Як повідомлялось Інститутом Медіа Права, остаточний текст закону відрізняється від версії, за яку голосували народні депутати 7 липня, через помилки в тексті, поданому на остаточне читання. У результаті, схвалений текст під час його редагування, що звичайно здійснюється після затвердження тексту і до його підписання головою парламенту та відправлення на підпис Президенту, був змінений та відрізняється від оригінальної версії відповідних положень.

[55] Відповідно до Закону, зміни до нього могли вноситись не пізніше ніж за 240 днів до 26 березня 2006 року, тобто не пізніше ніж у кінці липня 2005 р. Проте, парламент може скасувати цю норму разом із суперечливими положеннями щодо зупинення діяльності ЗМІ схваленням нового закону (lex posterior).

[56] Див. Часопис «Парламент», №2/2005, Лабораторія законодавчих ініціатив, http://www.parlament.org.ua/index.php?action=magazine.

[57] Партія «Регіони України» (лідер – Віктор Янукович), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (Віктор Медведчук), партія «Трудова Україна» (з квітня 2005 року – Валерій Коновалюк) та ін.

[58] «Розвиток подій після помаранчевої революції». Виступ Тараса Кузьо, PhD (Інститут російських та євразійських студій, Школа міжнародних відносин ім. Елліотта, Університет Джорджа Вашингтона), на слуханнях підкомітету у справах Європи та нових загроз Комітету міжнародних відносин Палати представників США (Вашингтон, 27 липня 2005).

[59] Політичні сили, які брали участь у формування нового уряду, нараховують близько 180 парламентарів, у той час як для ухвалення рішень необхідно принаймні 226 голосів.

[60] Зросла кількість членів фракцій Блоку Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії України за рахунок парламентарів з колишньої прокучмівської більшості, у тому числі членів фракції Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).

[61] Законопроекти про територіальний устрій, про місцеве самоврядування громади, про місцеве самоврядування району, про місцеве самоврядування області, про внесення змін до Закону України «Про місцеві державні адміністрації», проект Указу Президента України «Про проведення експерименту з удосконалення системи адміністративно-територіального устрою в Київській області» були подані на розгляд Кабінету Міністрів України в червні-липні 2005 р.

[62] 12 лютого 2005 року Кабінет Міністрів вирішив ліквідувати 13-14 державних комітетів. Планується скоротити загальну кількість органів виконавчої влади (62) до 47.

[63] Наскільки ми зрозуміли, Комітет Верховної Ради з питань правової політики завершив підготовку доопрацьованого проекту Закону про Кабінет Міністрів ще в січні 2005 року, але його розгляд був відкладений у зв’язку з наміром уряду представити власний проект.

[64] Пропонується створити 4 000 громад, 280 районів, 70 міст-районів, а також 33 регіони та міста-регіони.

[65] Юрисдикція Суду у цьому відношенні обмежена перевіркою запропонованих змін на предмет їхньої відповідності статтям 157 та 158 Конституції.

[66] Існувала думка про те, що одночасне проведення виборів на загальнонаціональному та місцевому рівнях використовувалось попереднім режимом для обмеження можливостей опозиції, яка була неспроможна проводити декілька виборчих кампаній одночасно, та, відповідно, для залишення без контролю «адміністративного ресурсу» (використання державних посадових осіб та ресурсів для цілей передвиборчої кампанії).

[67] Один з народних депутатів подав позов за наклеп проти Петра Порошенка, члена команди Віктора Ющенка, який володів часткою у власності каналу. Суд постановив заморозити банківський рахунок телеканалу в період між 15-27 жовтня. Господарський апеляційний суд вирішив анулювати ліцензію каналу на мовлення в місті Києві. Канал також мав проблеми з мовленням у регіонах, де більшість його глядачів могли дивитися передачі каналу лише через супутник, оскільки оператори кабельного мовлення, під тиском з боку місцевих органів державної влади, частково або повністю виключали «5 канал» зі своїх пакетів. 25 жовтня 2004 року значна частина співробітників «5 каналу» розпочали на знак протесту акцію голодування з вимогою припинити переслідування каналу державною владою, а також переглянути судові рішення. Голодування припинилося 2 листопада 2004 року після того, як були виконані всі їхні вимоги.

[68] 28 жовтня 2004 року понад 40 журналістів з телевізійних каналів «Інтер», «ICTV», «Новий канал» та «НТН» виступили із заявою проти цензури на своїх каналах та звинуватили владу, а також деяких власників та керівників телеканалів, в «ігноруванні важливих подій та спотворенні фактів». Семеро журналістів зі служби новин телевізійного каналу «1+1» звільнилися з подібних причин. Станом на кінець листопада, ця заява була підписана 346 журналістами з різних телевізійних каналів.

[69] Найяскравішим прикладом став випадок, що мав місце після проведення голосування 21 листопада, коли на телеканалі «УТ-1» ведуча-сурдоперекладач навмисно проігнорувала офіційний текст випуску новин, за яким переможцем виборів оголошувався Віктор Янукович. 47-річна Наталя Дмитрук передала 100 000 глухонімих телеглядачів України наступне повідомлення: «Я звертаюся до всіх глухонімих громадян України. Не вірте тому, що вони [влада] говорять. Це неправда. Наш Президент – Ющенко. Мені дуже прикро, що до цього доводилося перекладати неправду. Більше я цього не робитиму. Не знаю, чи побачимося знову.» Після цього Наталя Дмитрук приєдналася до 237 своїх колег з «УТ-1», які оголосили журналістський страйк проти державного контролю над новинами.

[70] З цього приводу можна навести один приклад того, як засоби масової інформації, за винятком Інтернет-видань, висвітлювали скандал, центрального фігурою якого виступив новий міністр юстиції Роман Зварич, який нібито надав неправдиву інформацію про свою освіту. Стаття, опублікована в Інтернеті одним з найпопулярніших сайтів новин, залишилися майже без уваги з боку інших засобів масової інформації. Інформацію, яка в інших країнах одразу перетворилася б на головну новину, майже не помітили.

[71] Рекомендація №1641 (2004) про суспільне мовлення, прийнята ПАРЄ 27 січня 2004 року, Документ №10029, звіт Комітету з питань культури, науки та освіти, доповідач: пан Муні [Mooney].

[72] Закон про систему суспільного телебачення та радіомовлення був прийнятий у 1997 році та передбачав, що створення системи суспільного телебачення та радіомовлення потребує прийняття додаткового закону. Закон 1997 року визначає структуру суспільного телебачення та радіомовлення, принципи управління нею, джерела фінансування та принципи її діяльності тощо.

[73] У лютому 2005 року Президент Віктор Ющенко призначив народного депутата Тараса Стецьківа головою Національної телекомпанії України (канал «УТ-1»). Тарас Стецьків, політик без досвіду у сфері телебачення, який був одним з «польових командирів» революції, отримав доручення навести порядок у компанії та сприяти проведенню радикальних реформ. Пізніше, на високі управлінські посади в компанії була найнята група молодих професіоналів, які виступають за проведення реформ.

[74] Зокрема, див. Рекомендацію Комітету міністрів №R (96) 10 про гарантії незалежності суспільного мовлення, а також такі документи ПАРЄ: Рекомендація №748 (1975) про роль та управління національним телерадіомовленням, Рекомендація №1147 (1991) про парламентську відповідальність за демократичну реформу телерадіомовлення, Рекомендація №1641 (2004) про суспільне мовлення тощо.

[75] Початковий законопроект був прийнятий у жовтні 2004 року, але місяцем пізніше Президент Леонід Кучма застосував до нього право вето.

[76] Національна рада з питань телебачення та радіомовлення відповідає за видачу ліцензій на мовлення і нагляд за дотриманням законодавства телерадіокомпаніями. Державний комітет з питань телебачення та радіомовлення має справу з друкованими засобами масової інформації, видавництвами та питаннями загальної інформаційної політики, наприклад, мовної політики.

[77] Було оголошено про плани Президента провести реструктуризацію Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення шляхом передачі його функцій до інших органів влади: реєстрацію друкованих засобів масової інформації – до Міністерства юстиції, питання мовної політики – до Міністерства культури, захист моральності – до спеціальної національної комісії.

[78] Це є звичайною практикою для кожного органу місцевого самоврядування (міських, обласних, районних рад) та для кожної місцевої державної адміністрації (районних та обласних адміністрацій) мати власне друковане видання, призначене висвітлювати діяльність такого органу. Загальна кількість зареєстрованих друкованих видань становила 21 000, включаючи 12 000 друкованих видань місцевої сфери розповсюдження. Однак реальна кількість друкованих видань може значно відрізнятися від цієї цифри. Офіційні статистичні дані Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення, http://comin.kmu.gov.ua.

[79] У своєму рішенні від 17 жовтня 2002 року Конституційний Суд України постановив, що керівниками центральних органів виконавчої влади є міністри та посадові особи, які є головами інших центральних органів виконавчої влади (наприклад, державних комітетів), але не їхні заступники.

[80] Місцеві суди загальної юрисдикції мають у своєму розпорядженні лише 1 857 залів засідань для понад 4 000 суддів. 412 будівель судів є непридатними для відправлення правосуддя, 35 місцевих судів працюють у приміщеннях в аварійному стані, 170 судів потребують капітального ремонту. Навіть Верховний Суд немає зали для великої кількості людей (Вісник Верховного Суду України, № 1 (53), 2005 р.). Урядова програма забезпечення судів необхідними приміщеннями у 2002 – 2006 рр. погано впроваджується. Через брак залів для засідань судді вимушені заслуховувати справи у своїх кабінетах, що суперечить принципу публічного слухання справ.

[81] 0,17% ВВП у 2003 р., 0,20% у 2004 р., 0,24% відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2005 рік», прийнятого в грудні 2004 р., і 0,27% ВВП відповідно до змін, прийнятих у березні 2005 р. за пропозицією нового уряду. Сюди входять витрати на здійснення правосуддя усіма судами загальної юрисдикції, навчання суддів в Академії суддів України, інші витрати, закріплені за Державною судовою адміністрацією, фінансування Верховного Суду України, Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду (починаючи з 2004 р.), Конституційного Суду і Вищої ради юстиції.

[82] Парламентські слухання з питань судово-правової реформи, 16 березня 2005 р.

[83] З передбачених законом про державний бюджет асигнувань у 2001 році було виділено 87%, у 2002 р. - 73%, у 2003 р. - 97%, упродовж перших 10 місяців 2004 р. - 82%. Джерело: Пилипчук П., «Незалежне фінансування судової системи як одна із гарантій незалежності судів і суддів», Вісник Верховного Суду України, № 1 (53), 2005 р.

[84] У 2004 році 754 суди з 7 580 суддями розглянули в цілому 6,4 мільйона справ. З 1992 р. кількість поданих до суду скарг проти дій або бездіяльності державних органів влади та службовців збільшилася загалом у 38 разів; з 2000 року кількість цивільних позовів збільшилася на 803 000. Звідси загальне збільшення обсягу роботи судів протягом останніх 5 років у 2,4 рази. Середньомісячна кількість судових справ на одного суддю збільшилася з 50 справ у 2000 р. до 118 у 2004 р. (до 150 справ у деяких судах).

[85] У звіті викладені результати опитування, проведеного в 40 державах-членах Ради Європи. Цей звіт був випущений Європейською комісією з ефективності правосуддя в грудні 2004 р. Див. http://www.coe.int/T/E/Legal_Affairs/Legal_co-operation/Operation_of_justice/Efficiency_of_justice.

[86] Іван Лозовий «Україна: "Низькооплачувані, низько кваліфіковані і під вогнем". Професія без честі». Transitions Online, 27 травня 2004 р., http://www.tol.cz. Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту звіту, у 2005 році місячна зарплата суддів в середньому дорівнювала 2 857 грн. (бл. 475 євро) або вдвічі більше ніж в органах виконавчої влади.

[87] Згідно з Рекомендацією № R (94) 12 про незалежність, ефективність і роль суддів, заробітна плата суддів має гарантуватися законом (Принцип I, підпункт 2.а.ii.).

[88] У червні 2005 року Комітет Верховної Ради з правових питань рекомендував прийняття законопроекту в першому читанні. Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту звіту, деякі положення законопроекту суперечать Бюджетному кодексу України.

[89] У рішенні в справі «Совтрансавто Холдинг проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), Європейський Суд з прав людини послався на твердження заявника стосовно того, що суди були фінансово залежними від бюджетів органів місцевої влади, питання, яке було підкреслене Рахунковою палатою України в її річному звіті за 1999 р. Така залежність становила «засіб впливу на суди і загрозу для гарантованої конституцією незалежності державної судової влади».

[90] Джерело: http://www.rainbow.gov.ua/action/2005/03/0315rnb1.shtml.

[91] Наприклад, в Російській Федерації Судовий департамент є окремою структурою, голова якої призначається судовою спільнотою – Верховним Судом за згодою Ради суддів.

[92] Згідно із Законом №1724-IV від 18.05.2004.

[93] Створення служби судових приставів передбачалося статтею 132 Закону «Про судоустрій», прийнятого у 2002 році.

[94] Існуючій процедурі касаційного оскарження бракує ясності, і Верховний Суд є єдиним інститутом судової влади, уповноваженим переглядати остаточні рішення (в межах касаційного та виключного проваджень). Станом на 01.01.2005 у Верховному Суді нерозглянутими залишались 28 615 таких справ (Постанова Президії Верховного Суду від 28 січня 2005 р. № 1 «Про підсумки роботи Верховного Суду за 2004 рік та його завдання на 2005 рік»).

[95] Президент України В.А. Ющенко сказав, що він стурбований невідповідністю судової системи України європейським стандартам і вбачає основне завдання нових органів державної влади у створенні справді незалежної судової влади. Джерело: Інтерфакс-Україна, 19 квітня 2005 р.

[96] У березні 2004 року було прийнято Закон «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України». Усупереч рекомендаціям експертів, цим законом не передбачається конкурсний порядок обрання суддів на посаду та їх просування по службі. Прийнята у 2005 році урядова програма «Назустріч людям» передбачає створення прозорої конкурсної системи відбору у відповідності до закону.

[97] Кодекс був схвалений вперше 17 березня 2005 року, але був заветований Президентом з кількох підстав – основною було те, що кодекс ніби втручався в юрисдикцію Конституційного Суду. Кодекс передбачав можливість оскарження будь-якого правового акту, крім закону, в адміністративних судах, що, на думку Президента, було порушенням повноваження Конституційного Суду з конституційного контролю. Вето критикувалось експертами як необґрунтоване та таке, що позбавляє осіб їхнього права на доступ до правосуддя. Вето також, як видається, суперечило кільком рішенням Конституційного Суду. Відповідно, парламент відхилив усі, крім однієї, пропозиції Президента та схвалив нову редакцію кодексу 305 голосами.

[98] У справах Ciraklar, Incal, Seher, Karatas, Tore Tore проти Туреччини та в ряді інших справ проти Туреччини Європейський Cуд з прав людини визнав, що cуд національної безпеки не може розглядатися як «незалежний і неупереджений суд» в межах значення, передбаченого ч. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки серед трьох його членів був військовий суддя, який, усупереч конституційним гарантіям незалежності суддів, був військовослужбовцем, який все ще входив до лав армії, і підпорядковувався військовій дисципліні.

[99] Див., зокрема, Висновок Венеціанської комісії до проекту Закону України «Про судоустрій», 10 лютого 2000 р., CDL-INF (2000) 5, http://www.venice.coe.int/docs/2000/CDL-INF(2000)005-e.asp.

[100] Зараз система військових судів включає 17 військових судів гарнізонів (89 суддів), 4 військових апеляційних судів регіонів (43 судді) та Військову судову колегію у складі Верховного Суду. 90% справ, що розглядаються військовими судами, це цивільні справи. Зважаючи на те, що новий Цивільно-процесуальний кодекс не передбачає юрисдикцію військових судів щодо розгляду цивільних справ, оцінюється, що в середньому кожен суддя військового суду гарнізону розглядатиме щорічно не більше 10 справ, а суддя апеляційного суду – до 6 справ.

[101] Подібний законопроект подавався також і попереднім урядом у серпні 2004 року.

[102] Стаття 345 проекту Кримінально-процесуального кодексу (редакція від 27.06.2004).

[103] Така англосаксонська модель судів присяжних (на відміну від континентальної або французької системи, де суддя разом із присяжними утворює один склад суду для вирішення питань як фактів, так і права) діяла на території України з часів судової реформи 1864 р. (на території, включеній до складу Радянського Союзу, вона була скасована де-юре лише у 1922 р.). Така ж система діяла на території західної України, яка була під Австро-угорською монархією.

[104] Загальна оцінка країни з боку ООН для України, жовтень 2004 року, http://www.un.kiev.ua.

[105] В експертному висновку, підготовленому на замовлення Ради Європи в 2001 році, експерт зауважив, що досить звичайним явищем є те, що в деяких країнах (Чехія, Словаччина, Польща, Хорватія і т.д.) юридичні послуги надаються двома групам правників. Відповідно, крім «адвокатів» у широковідомому значенні цього слова існує інший тип правника (юрист, спеціаліст з торгового права, юрисконсульт тощо), який не є членом адвокатури, але надає обмежені юридичні послуги. Ця дихотомія створила проблеми у сфері здійснення правосуддя в деяких із цих країн (наприклад, в Угорщині, Чехії тощо), які вже об’єднали ці дві професії в єдину професію адвоката.

[106] Суд пояснив, що статтю 59 Конституції України, якою передбачається, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», слід тлумачити як таку, що передбачає право «на правову допомогу шляхом вибору в якості свого захисника особи, компетентної у сфері права і законно уповноваженої надавати правову допомогу особисто або від імені компанії».

[107] Згідно з частиною першою статті 36, громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Частина четверта статті 36: «Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій».

[108] Див., наприклад, «Ле Компт, Ван Лювен та Де Мейер проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium) (обов’язкова належність до органу, від якого вимагалося ведення реєстру лікарів-практиків), «А. та Інші проти Іспанії» (A. and Others v. Spain), «Бартольд проти ФРН» (Barthold v. Federal Republic of Germany), «Реверт та Легале проти Франції» (Revert and Legallais v. France) стосовно органів, створених за законодавством для регулювання діяльності адвокатів, хірургів-ветеринарів та архітекторів. Див. також Джеремі МакБрайд, «Права НДО та їхній захист за міжнародним правом у галузі прав людини», http://www.osce.org/documents/html/pdftohtml/3666_en.pdf.html.

[109] У 1998 році Конституційний Суд Російської Федерації також постановив, що обов’язкове членство в нотаріальній палаті не суперечить статті 19 і ч. 2 ст. 30 Конституції Російської Федерації. Він, між іншого, визнав, що нотаріальні палати виконують важливі функції публічного права, в які входить нагляд за виконанням професійних обов’язків приватними нотаріусами і право звертатися до суду з вимогою позбавлення нотаріуса права на нотаріальну діяльність через порушення закону. Зважаючи на ці публічноправові функції та обов’язки, Конституційний Суд вирішив, що принцип добровільного членства не може поширюватися на нотаріальні палати. Що стосується статусу нотаріальних палат, Конституційний Суд додав, що їх слід вважати недержавними організаціями, які беруть участь у здійсненні державної влади.

[110] Джерело: http://www.coe.int/T/E/Human_Rights/Awareness/4._Our_Activities/Compatibility_Reports.

[111] Свідченням цього також стала заява Міністра внутрішніх справ Білоконя перед першим туром виборів президентських виборів, який на зборах особового складу в Донецьку сказав, що «ми всі будемо три дні пити після перемоги нашого кандидата».

[112] Це відповідає Рекомендації №1604 (2003) Парламентської асамблеї, в якій стосовно обов’язків прокурорів, що не стосуються кримінального права, зазначається, що важливо, щоб «повноваження і обов’язки прокурорів обмежувалися переслідуванням кримінальних діянь і загальною роллю в захисті публічних інтересів через систему кримінального правосуддя зі створенням окремих, належним чином виділених й ефективних органів для виконання будь-якої іншої функції».

[113] Висновок № 292/2004 (CDL-AD(2004) 038) від 12 жовтня 2004 року.

[114] Відповідно до «Дорожньої карти» Плану дій Україна-ЄС на 2005 р., Міністерство юстиції і Генпрокуратура відповідальні за розгляд у парламенті нової редакції закону про прокуратуру, «беручи до уваги необхідність вилучити функції загального нагляду та досудового слідства з кола повноважень прокуратури».

[115] Згідно зі звітом «Про судові системи європейських держав», у 2002 році в Україні було 211 прокурорів на 1 мільйон жителів (більше число було зафіксоване лише в Молдові – 216, Грузії – 242, Латвії – 282 і Литві – 251 особа). Це загалом становить понад 10 000 прокурорів у порівнянні з близько 8 000 суддів. У 2004 році прокуратура відновила права 886 000 громадян. Лише протягом січня – березня 2005 р. прокурори отримали 111 000 скарг від громадян.

[116] Було введено в дію низку «законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів» (наприклад, закони України «Про місцеві державні адміністрації», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Рахункову палату», «Про державну податкову адміністрацію України», «Про державну контрольно-ревізійну службу», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про Антимонопольний комітет України» тощо) або такі закони невдовзі будуть введені в дію (наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства).

[117] За словами заступника голови Державної податкової адміністрації було прийняте «політичне рішення» розпустити податкову міліцію до кінця 2007 року.

[118] Його створення передбачалося Концепцією судово-правової реформи в Україні, прийнятою Верховною Радою в 1992 році.

[119] Програма передбачає навчання 56 інструкторів з числа прокурорів, які потім у травні-грудні 2005 року проведуть 165 семінарів для 7 000 місцевих прокурорів.

[120] Створення Національного бюро розслідувань вже передбачалося в 1997 р. указом Президента Л.Кучми. Воно було призначене для виконання функцій досудового слідства і оперативно-розшукової діяльності в «особливо складних кримінальних справах, що становлять велику небезпеку для держави». У 1998 році Конституційний Суд України постановив, що президент своїм указом може створити орган державної влади, подібний НБР, але структура такого органу, його персонал, підпорядкування та інші базові положення стосовно його діяльності повинні бути визначені виключно законом. Цей указ такі і не був виконаний.

[121] Державні службовці найвищих рангів (I-III категорії), вища ланка офіцерів правоохоронних органів, судді, депутати всіх рівнів.

[122] Згідно з Розпорядженням, очікувалося, що проект концепції та необхідний проект закону будуть представлені до 1 квітня 2005 р. Вони не були подані на момент підготовки цього звіту. Раніше вже вносились вісім різних законопроектів про створення Національного бюро розслідувань. Усі вони були відхилені парламентом у 1999 – 2003 рр. 19 квітня 2005 року ще один співголова робочої групи Володимир Стретович, голова парламентського комітету з боротьби з корупцією та організованою злочинністю, повідомив ЗМІ про те, що Президент отримав дві різні концепції створення НБР, які в основному відображають дві вищезазначені конкуруючі точки зору. Володимир Стретович, зокрема, запропоновував спершу найняти 150-200 аналітиків для дослідження витоків та форм корупції; далі розширити персонал НБР до 1500-2000 осіб – здебільшого не з числа членів Міністерства внутрішніх справ.

[123] Олександра Примаченко, «НБР: Спеціально для VIP-"клієнтів"», Дзеркало тижня, № 11(539), 26 березня-1 квітня 2005 р., www.zn.kiev.ua.

[124] «Без цього кроку буде неможливо відродити довіру до Міністерства», - заявив він, додавши – «І тільки після цього можна сподіватися на початок боротьби зі злочинністю в Україні».

[125] За словами заступника Міністра внутрішніх справ, Міністерство виявило 3 050 корупційних діянь і відкрило понад 800 відповідних кримінальних справ у 2004 році (ці дані не включають випадків корупції всередині Міністерства).

[126] Народними депутатами було подано два альтернативних законопроекти – про Національну гвардію Міністерства внутрішніх справ (№7716) та про Республіканську гвардію України (7716-1) – відповідно, у черні та липні 2005 року.

[127] Тарас Кузьо, «Київ починає глибоку реформу Міністерства внутрішніх справ», Eurasia Daily Monitor, Volume 2, Issue 44 (4 березня 2005 р.).

[128] Злочини проти основ національної безпеки України (шпигунство, державна зрада, диверсія, посягання на життя державного чи громадського діяча, посягання на територіальну цілісність і недоторканність), контрабанда, легалізація (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом, терористичний акт, масові заворушення, контрабанда наркотичних засобів, розголошення державної таємниці, незаконна міграція, незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, злочини у сфері використання комп’ютерів та комп’ютерних мереж, злочини проти миру та міжнародного правопорядку. СБУ також може здійснювати досудове слідство, коли вона відкриває кримінальну справу за фактом привласнення або заволодіння майном, порушення законодавства про бюджетну систему, створення злочинної організації і бандитизму.

[129] Висновок № 230 / 2002 (CDL-AD (2003) 19) від 15 грудня 2003 р. стосовно трьох проектів законів, якими пропонується внести зміни до Конституції України.

[130] Звіт Комітету ПАРЄ з політичних питань, доповідач пан Луїс Марія де Пуіг (Lluis Maria de Puig), Документ №10567.

[131] Міністерство юстиції підготувало та подало на розгляд Кабінету Міністрів проект президентського указу про Концепцію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, що передбачає «спрямування» та «координацію» діяльності пенітенціарної системи через Міністра юстиції.

[132] За даними Уповноваженої з прав людини пані Карпачової, у середньому 5 осіб щорічно помирає під час перевезення в місця ув’язнення.

[133] Офіційна заява від 22 березня 2005 року. Джерело: http://www.acrada.gov.ua/achamber/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=318933&cat_id=502&c time=1112262531926.

[134] Див. рішення у справах Кузнєцова (Kuznetsov), Невмержицького (Nevmerzhitskiy), Алієва (Aliev), Назаренка (Nazarenko), Данкевича (Dankevich), Хохліча (Khokhlich), Полторацького (Poltoratskiy), які стосуються умов утримання осіб, засуджених до страти.

[135] Міністерство юстиції та Міністерство внутрішніх справ розробили проект закону про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу щодо покарань, альтернативних ув’язненню.

[136] Статистичні дані наведені у Віснику Центру суддівських студій, № 2-3, 2004, http://www.judges.org.ua.

[137] У 2002 році суди дали санкцію на арешт 60 700 осіб, в 2003 році – 55 647 осіб, а в 2004 році – 47 838 осіб (з 52 872 подань) порівняно з 73 900 арештами в 2000 році, санкціонованими прокурорами. Джерело: Узагальнення судової практики застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, підготовлене Верховним Судом, 1 лютого 2005 року.

[138] Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту цього звіту, проект Кримінального-процесуального кодексу суттєво обмежує строки тримання під вартою осіб, у тому числі під час судового розгляду, а також визначено, що запобіжний захід у вигляді взяття під варту є виключним, якщо не має можливості обрати інший запобіжний захід. Міністерством внутрішніх справ за участю Генеральної прокуратури було проведено нараду керівників правоохо­ронних органів з пи­тання ширшого застосування запобіж­них заходів, альтерна­тивних взяттю під ва­рту, і відповідного зменшення чисельно­сті осіб, які утриму­ються в установах попереднього ув’язнення.

[139] Близько 400 ув’язнених на 100 000 населення (293 особи в 1993 р.). Такій же кількості населення для Росії станом на січень 2005 року відповідало 532 ув’язнених, а середнє число ув’язнених для держав-учасниць Ради Європи становило 138 осіб станом на вересень 2003 року.

[140] Один із експертів, д-р Йоахім Германн, зазначив, що для приведення цього проекту у відповідність зі стандартами Європейської конвенції та сучасними європейськими правовими принципами його слід ретельно і ґрунтовно переглянути. Інший експерт – Джеремі МакБрайд – також стверджував, що необхідно внести значні зміни до кодексу для забезпечення його відповідності вимогам Конвенції. Український переклад коментаря Дж. МакБрайда можна знайти тут: http://www.rada.gov.ua/~k_zakon_pr/KOMENTAR%20KPK.htm.

[141] Джерело: http://www.globalcorruptionreport.org/gcr2004.html.

[142] За результатами загальнонаціонального опитування, проведеного у квітні 2004 року Центром Разумкова, 80% респондентів вважали корупцію однією з найсерйозніших проблем у державі (третьою після бідності та безробіття), тоді як 57% вважали корумпованою міліцію, 34% - суди і 30% - прокуратуру.

[143] Джерело: http://www.globalcorruptionreport.org/gcr2005/download/english/corruption_research_%20I.pdf.

[144] Державна антикорупційна політика зараз ґрунтується на Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр., затвердженій Указом Президента у квітні 1998 року. Значна кількість заходів, передбачених Концепцією, не була реалізована. Кабінету Міністрів доручалось готувати річні програми термінових заходів та плани дій. Останній такий план дій було затверджено в 2003 році.

[145] Відповідно до урядової статистики, 3 318 регуляторних актів органів виконавчої влади, у тому числі 241 акт Кабінету Міністрів, мають бути скасовані. Президент В.Ющенко в травні та червні 2005 року затвердив укази з чітким графіком перегляду державних регуляторних актів з кінцевим терміном завершення роботи 1 вересня 2005 року.

[146] У травні 2005 року Кабінет Міністрів суттєво підвищив заробітну плату найвищих посадових осіб, встановивши загальний розмір оплати праці (до вирахування податків) Президента на рівні бл. 3 900 євро, Прем’єр-міністра, секретаря РНБО, Державного секретаря України – 2 800 євро., міністрів – 2 600 євро.

[147] Вже у квітні 2005 року один із народних депутатів зареєстрував законопроект (№ 7355) зі змінами до Цивільного кодексу з метою приведення його положень у відповідність до Конвенції.

[148] Правова складність з ратифікацією Конвенції про корупцію у контексті кримінального права полягає в тому, що в кримінальному законодавстві України не передбачається кримінальної відповідальності юридичних осіб. Відповідно до коментарів української влади до попереднього проекту цього звіту, Міністерство юстиції подало в червні 2005 року до секретаріату Президента проекти законів про ратифікацію Конвенції Ради Європи про корупцію у контексті кримінального права та Додаткового протоколу до неї і про ратифікацію Конвенції ООН проти корупції.

[149] Відповідний законопроект (№7755, Про кримінологічну експертизу проектів нормативно-правових актів) був поданий урядом до парламенту в липні 2005 року.

[150] У своєму рішенні у справі «Озтюрк проти Німеччини» (Öztürk v. Germany), Європейський Суд з прав людини постановив: «Зважаючи на значну кількість дрібних правопорушень, особливо у сфері дорожнього руху, держава-учасниця [Конвенції] може мати достатні підстави для звільнення своїх судів від обов’язку щодо переслідування і покарання. Надання повноважень щодо переслідування і покарання за дрібні правопорушення адміністративним органам не є недотриманням Конвенції за умови, якщо відповідна особа має можливість оскаржити будь-яке рішення, прийняте таким чином проти неї, у суді, що надає гарантії, передбачені статтею 6 [Конвенції].».

[151] Джерело: http://www.coe.int/T/E/Legal_affairs/Legal_co-operation/Combating_economic_crime/Money_laundering.

[152] За оцінками Міністерства внутрішніх справ, протягом останніх десяти років приблизно 400 000 жінок були вивезені за кордон. Основними пунктами призначення були Росія, Туреччина, країни Центральної та Західної Європи, Сполучені Штати і Близький Схід. Були також повідомлення, що жінки і діти вивозилися до Австралії, Японії, Ефіопії і Південної Африки.

[153] «Торгівля неповнолітніми з України в цілях сексуальної експлуатації», Інститут ООН з дослідження міжрегіональної злочинності та правосуддя, 2005 рік, http://www.unicri.it/wwd/trafficking/minors/docs/dr_ukraine.pdf.

[154] Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту звіту, розслідування Міністерства внутрішніх справ не підтвердило фактів зникнення, про які повідомлялось. Проте, Червоногвардійським районним судом м. Макіївки (Донецька обл.) розглядається кримінальна справа про продаж новонароджених з місцевої лікарні. Під час досудового слідства за цією кримінальною справою встановлено причетність головного лікаря та завідуючої пологовим відділенням до продажу шести новонароджених.

[155] 29 серпня – 1 вересня 2005 року доповідачка Комітету ПАРЄ із соціальних питань, охорони здоров’я та сім’ї, пані Вермот-Менгольд (Vermot-Mangold), здійснила візит в Україну для збору інформації в рамках підготовки звіту про зникнення новонароджених дітей. Див. прес-реліз ПАРЄ про результати візиту доповідачки http://assembly.coe.int/ASP/Press/StopPressView.asp?CPID=1673.

[156] Постановою Кабінету Міністрів №733 від 10.08.2005 було доручено підготувати до грудня 2005 року нову програму на 2006-2007 рр.

[157] Міжвідомча координаційна рада з питань протидії торгівлі людьми не проводила формальних зборів з часу її створення в грудні 2002 р. По всій Україні були організовані місцеві комісії з протидії торгівлі людьми відповідно до Комплексної програми, але якість та ефективність їхньої діяльності різниться. Джерело: http://www.state.gov/g/tip/ris/tiprpt/2004.

[158] У 2005 році Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) розпочало дворічний проект «Протидія торгівлі людьми в Україні» з бюджетом 2 мільйони доларів США, який здійснюватиметься Місією Міжнародної організації з міграції (IOM) в Україні. Також існує програма протидії торгівлі людьми в структурі Координатора Проектів ОБСЄ в Україні та ряд інших відповідних ініціатив та програм.

[159] За даними Міністерства внутрішніх справ, протягом січня-березня 2005 року було зареєстровано 148 випадків торгівлі людьми, порівняно з 42 випадками в 2000 році та 269 в 2004 році. Джерело: AP Worldstream, 2 серпня 2005 року.

[160] Ми відзначаємо, що в парламенті були зареєстровані законопроекти (консолідована версія ініціатив народних депутатів - №4179-д від 29 квітня 2005 р.; урядовий законопроект №7718 від 23 червня 2005 р.), які, зокрема, спрямовані на внесення змін до Кримінального кодексу стосовно кримінальної відповідальності за торгівлю людьми. Їхній розгляд дуже рекомендується.

[161] Див., зокрема, Резолюцію №1337 (2003) про міграцію, пов’язану з торгівлею жінками та проституцією (схвалена 25 червня 2003 р.; Документ №9795, звіт Комітету з питань забезпечення рівних можливостей для жінок та чоловіків, доповідач пані Звервер (Zwerver)); Рекомендацію №1545 (2002) про кампанію проти торгівлі жінками (схвалена 21 січня 2002 р.; Документ №9190, звіт Комітету з питань забезпечення рівних можливостей для жінок та чоловіків, доповідач пані Ерр (Err)); Рекомендацію №1325 (1997) про торгівлю жінками та примусову проституцію в державах-членах Ради Європи (схвалена 23 квітня 1997 р.; Документ №7785, звіт Комітету з правових питань і прав людини, доповідач пані Вольвенд (Wohlwend)).

[162] Перше рішення проти України було винесене в травні 2001 року у справі Кайсіна та Інших (Kaysin and Others v. Ukraine) (заява №46144/99) і стосувалося невиконання остаточного і дійсного судового рішення. Справа була виключена з реєстру справ Суду у зв’язку з укладенням мирової угоди. Цією угодою передбачалося, що Уряд України виплатить кожному із 13 заявників суму пенсій по інвалідності, що вимагались, та компенсацію збитків.

[163] Але їх число за 2004 рік є меншим у порівнянні з максимальним значенням 2002 року – 2 944 заяви.

[164] Крім справи Совтрансавто Холдинг (Sovtransavto Holding) (№48553/99), це також справи Світлани Науменко (Svetlana Naumenko) (№41984/98), Трегубенко (Tregubenko) (№61333/00), Полтораченко (Poltorachenko) (№77317/01) та Агротехсервісу (Agrotehservis) (62608/00).

[165] Справи Полторацького (Poltoratskiy) (№38812/97), Кузнєцова (Kuznetsov) (№39042/97), Назаренка (Nazarenko) (№39483/98), Данкевича (Dankevich) (№40679/98), Алієва (Aliev) (№ 41220/98) та Хохліча (Khokhlich) (№41707/98).

[166] У коментарях органів влади України до попереднього проекту звіту, ЦВК посилається, між іншим, на відсутність у національному законодавстві «способів перегляду несудовими органами своїх рішень у зв’язку з встановленням міжнародними судовими органами чи міжнародними організаціями, юрисдикцію яких визнано Україною, факту порушення державою Україною міжнародних зобов’язань за наявності судових рішень».

[167] Проект закону №6038; його було направлено на повторне перше читання у січні 2005 року.

[168] Цей Протокол був підписаний Україною 10 листопада 2004 року. Під час III Саміту Ради Європи у Варшаві в травні 2005 року Президент Віктор Ющенко зазначив, що «Українська держава вважає Європейський Суд ефективним механізмом захисту прав людини і виступає за подальше підвищення його ролі. Україна має намір найближчим часом ратифікувати Протокол №14 до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод». Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту звіту, процес ратифікації Протоколу №14 затримується через «неврегульованість питання щодо відповідності офіційних перекладів українською мовою Конвенції та протоколів до неї їх автентичним текстам, а також невідповідність назв Конвенції та протоколів до неї, що вживаються в законах України, якими було ратифіковано Конвенцію та протоколи до неї, назвам автентичних текстів Конвенції та протоколів до неї». Для вирішення цієї проблеми було створено спеціальну робочу групу, до роботи в якій залучено суддю Європейського Суду від України пана В. Буткевича.

[169] Прийнята Комітетом Міністрів 12 травня 2004 року на його 114 сесії.

[170] Див., наприклад, вісники Харківської правозахисної групи, де повідомляється про численні випадки катувань та жорстокого поводження, http://www.khpg.org/index.php?r=7. Також за даними опитування, проведеного Центром Разумкова в січні-квітні 2004 р., близько 40% респондентів чули про те, що правоохоронні органи вдаються до катування, а 7,7% знали про це з власного досвіду.

[171] Виступ під час парламентських слухань з питань судової реформи 16 березня 2005 року.

[172] Права людини в країнах-членах ОБСЄ, Звіт за 2005 рік Міжнародної гельсінської федерації.

[173] У жовтні 2004 році Міжнародна амністія провела термінові акції стосовно Беслана Кутарби та Реваза Кішікашвілі, які провели понад шість тижнів під вартою у міліції міста Севастополь і були неодноразово побиті працівниками міліції, які намагалися змусити їх зізнатися у нерозкритих злочинах, яких вони очевидно не вчиняли. У травні 2005 року Міжнародна амністія надіслала листа Міністру юстиції у зв’язку з двома повідомленнями про катування та нелюдське поводження з боку представників міліції у Сімферополі (Крим) та Чернігові.

[174] Див. також Програму Міжнародної амністії стосовно попередження катувань та іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання представниками держави, що складається з 12 пунктів, зі змінами від квітня 2005 року, http://web.amnesty.org/library/Index/ENGACT400012005?open&of=ENG-313.

[175] Спільний наказ Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я № 3/6 від 18 січня 2000 р., Наказ Державного департаменту № 192-2000 та Інструкція № 24/44 від 3 січня 2003 р. Міністерство юстицію визнало незаконним спільний наказ, але Державний департамент з питань виконання покарань оскаржив це рішення у Кабінеті Міністрів.

[176] «Проти катувань», Електронний вісник Харківської правозахисної групи, лютий 2005 року, http://www.khpg.org/index.php?id=1113464414&r=7&s=2005&n=2.

[177] Закон № 2322-IV від 12.01.2005 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового режиму захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканість, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)». Вперше Закон був прийнятий у вересні 2004 року, але був ветований Президентом Л.Кучмою.

[178] Мають компенсуватись моральна шкода та грошові втрати, такі як виплата винагороди захиснику. Працівники органів міліції будуть нести особисту відповідальність за виплату таких коштів.

[179] Див. рішення у справі «Ребок проти Словенії» (Rehbock v. Slovenia) (заява №29462/95), де Суд визнав, що право заявника на компенсацію не було забезпечене з достатнім ступенем певності законодавством Словенії, що було подібне до законодавства України. Див. також справи «Чіулла проти Італії» (Ciulla v. Italy), «Сакік та Інші проти Туреччини» (Sakik and Others v. Turkey).

[180] У липні 2005 року Вища кваліфікаційна комісія адвокатури (відповідальна за допуск до адвокатської діяльності та дисциплінарне провадження проти адвокатів) заявила про свій протест проти порушення кримінальної справи ГПУ.

[181] Це положення відсутнє в останній версії проекту нового Кримінально-процесуального кодексу (версія від 27.06.2005). Стосовно чинного КПК, ця проблема вирішується належним чином у проекті нової редакції закону про адвокатуру (№7151-1 від 13.09.2005, поданий народними депутатами Головатим, Соболєвим, Стретовичем та Мусіякою), Прикінцевими та перехідними положеннями якого передбачається, зокрема, внесення змін до статті 61 Кодексу.

[182] За президентства Леоніда Кучми Донецькому регіону дозволили існувати як по суті незалежному феодальному володінню, управління яким здійснювала місцева еліта, віддана Кучмі. Спеціальна економічна зона «Донецьк» та широко поширена корупція у вугільному секторі забезпечили становлення та процвітання наймогутнішого олігархічного клану в Україні. В часи Кучми місцева еліта, така як у Донецьку, ніколи не притягувалася до відповідальності за порушення закону – з корупцією мирилися в обмін на політичну відданість. Oxford Analytica, 20 квітня 2005 р.

[183] Подібним чином 17 серпня 2005 року було затримано колишнього голову Харківської обласної державної адміністрації Євгена Кушнарьова за підозрою у зловживанні владою після того, які він був викликаний до ГПУ для ознайомлення з матеріалами іншої кримінальної справи – за обвинуваченням у закликах до сепаратизму. 19 серпня районний суд міста Києва дав дозвіл на його арешт упродовж 10 днів до пред’явлення обвинувачення. 25 серпня пан Кушнарьов був звільнений з-під варти Генеральною прокуратурою під заставу в розмірі 1,5 мільйона доларів США.

[184] Іван Різак був звільнений обласною прокуратурою під заставу 13 вересня 2005 року.

[185] Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів (№821 від 15 травня 1998 р.) розмір винагороди захисника становить 15 гривень на день (2,3 євро).

[186] За Законом «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (у редакції від 25.03.2005), річні витрати на правову допомогу в кримінальних справах становлять 1 960 900 гривень (близько 280 000 євро), що майже дорівнює сумі 2004 року.

[187] Див, наприклад, рішення у справі «Стіл та Морріс проти Об’єднаного Королівства» (Steel and Morris v. the United Kingdom).

[188] Наприклад, закон може уповноважити адвокатів бути ex officio захисниками для представництва неплатоспроможних обвинувачуваних.

[189] Див. такі документи Комітету Міністрів: Резолюція №(76) 5 про правову допомогу в цивільних, господарських та адміністративних справах; Резолюція №(78) 8 про правовому допомогу та консультацію; Рекомендація №R (81) 7 щодо заходів сприяння доступу до правосуддя; Рекомендація №R (93) 1 про ефективний доступ до закону та суду для дуже бідних верств населення; Рекомендація №Rec(2000)21 про свободу здійснення професії правника. Див. також План дій щодо систем правової допомоги Європейського комітету з питань правової співпраці.

[190] У жовтні 2004 року народними депутатами було зареєстровано в парламенті законопроект про правову допомогу (№6320).

[191] Ця судова практика була запроваджена Кримінально-процесуальним кодексом Радянського Союзу в 1927 році і була розроблена в рамках тоталітарної концепції ролі суду не як інституту правосуддя, але як органу боротьби зі злочинністю. Маляренко В., Голова Верховного Суду України, «Вісник Верховного Суду України», № 6(46), 2004 рік.

[192] У справі «Салов проти України» (Salov v. Ukraine) (заява №65518/01, рішення від 6 вересня 2005 року) заявник стверджував, що повернення його справи на додаткове розслідування прямо вплинуло на його права та законні інтереси (у 2000 році районний суд постановив, що «органи слідства провели недостатнє попереднє розслідування і що це не може бути виправлено під час судового процесу, ... суд не може визнати винним Сергія П. Салова у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу [наклеп], оскільки він не може змінити кваліфікацію його дій і тому справа має бути повернена для додаткового розслідування...»).

[193] Справи стосовно України – Совтрансавто Холдинг, Світлана Науменко, Трегубенко, Полтораченко.

[194] 5 липня 2005 року у справі «Агротехсервіс проти України» (Agrotehservis v. Ukraine) (заява №62608/00) Європейський Суд з прав людини знайшов порушення частини першої статті 6 Конвенції, оскільки Президія Вищого арбітражного (господарського) суду України порушила принцип правової визначеності та право заявника «на суд» відповідно до ч.1 ст.6 Конвенції, використавши наглядову процедуру для скасування попереднього рішення ВАСУ. Це рішення ЄСПЛ стане остаточним згідно з обставинами, викладеними в частині другій статті 44 Конвенції.

[195] Слід зауважити, що проект нової редакції Господарсько-процесуального кодексу (проект кодексу № 4157-2), прийнятий парламентом у першому читанні в червні 2004 року, не дає прокурорам повноваження оскаржувати остаточне судове рішення за винятком тих випадків, коли вони брали участь у процесі.

[196] Відповідно до коментарів органів влади України, це питання вирішується у проекті Кримінально-процесуального кодексу.

[197] «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine) (заява №61406/00), рішення від 6 вересня 2005 року. Рішення стане остаточним за обставин, викладених у частині другій статті 44 Конвенції.

[198] Голова Верховного Суду України створив у травні 2005 року робочу групу з підготовки проекту Кодексу про адміністративні порушення.

[199] Винятковими обставинами можуть бути: застосування судом нормативно-правового акта, який не відповідає нормам Конституції України; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одного і того ж положення закону; їх невідповідність рішенням Верховного Суду України; неправильне застосування судом норм міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, факту порушення Україною міжнародних зобов`язань, що призвело до неправильного вирішення справи; неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які суттєво вплинули чи могли вплинути на правильність судового рішення.

[200] Див., наприклад, рішення у справах Вараніци (Varanitsa), Михайленків та інших (Mykhaylenky and Others), Бакалова (Bakalov), Ромашева (Romashev), Шмалька (Shmalko), Войтенка (Voytenko), Бакая та інших (Bakay and Others), Деркача і Палека (Derkach and Palek), Дубенка (Dubenko), Шаренока (Sharenok).

[201] Куйбіда Р., «Реформа судової влади в Україні: поточна ситуація і перспективи», Київ, Атіка, 2004 р., стор. 134.

[202] Рекомендації Комітету міністрів: Rec(2003)17 про виконання рішень та Rec(2003)16 про виконання адміністративних та судових рішень у галузі адміністративного права.

[203] Зважаючи на значну кількість подібних заяв, що зараз знаходяться на розгляді у Європейському Суді з прав людини, Комітет Міністрів запропонував органам державної влади України взяти до уваги досвід інших країн, що зіткнулися з подібними проблемами у минулому, у процесі планування або прийняття загальних заходів у цих справах (див., наприклад, «Хорнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) та «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), а також відповідні остаточні резолюції Комітету Міністрів [щодо контролю за виконанням цих рішень ЄСПЛ] ResDH(2004)81 та ResDH(2004)85).

[204] У червні 2005 року Генеральна прокуратура повідомила, що нею розслідувалось 199 фактів незаконного прослуховування колишніх опозиційних політиків.

[205] Наприклад, у червні 2005 року Інтернет сайти оприлюднили записи нібито розмов між Генеральним прокурором С.Піскуном та народним депутатом В.Пінчуком, між С.Піскуном та послом США в Україні Дж.Гербстом. В іншому скандалі були оприлюднені записані розмови між колишнім заступником міністра внутрішніх справ О.Фокіним та народним депутатом В.Філенком і т.ін.

[206] До парламенту було подано декілька відповідних законопроектів. Правозахисні НДО виступали за прийняття законопроекту про перехоплення телекомунікацій, поданого групою народних депутатів (№4042-1, остання редакція від 02.06.2005).

[207] Див., наприклад, Геннадій Друзенко, «Статус юридичної особи для Церкви: мрія чи реальність?», «Юридический журнал», № 10(16), 2003 рік.

[208] У парламенті знаходяться три проекти законів – один урядовий і два народних депутатів – з новою редакцією Закону, жоден з яких не був прийнятий у першому читанні. Оцінка урядового проекту закону була включена до Заключного звіту щодо України в Огляді про недопущення дискримінації в рамках Пакту про стабільність для Південно-східної Європи (SP/NDR(2003)025), грудень 2003 року.

[209] Парламентська асамблея закликала гарантувати всім церквам, релігійним організаціям, центрам та громадам статус юридичної особи, якщо їхня діяльність не порушує права людини або міжнародне право. Рекомендація №1556 (2002) про релігію та зміни в Центральній та Східній Європі, прийнята ПАРЄ 24 квітня 2002 р.; див. Документ №9399, звіт Комітету з питань культури, науки та освіти, доповідач: пан Бачіу (Baciu).

[210] Такі як Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Римсько-Католицька Церква і т.д.

[211] За даними Державного комітету України у справах релігії, станом на 1 січня 2004 р. релігійні організації в Україні використовували 19 975 релігійних будівель. У 2003 році релігійним організаціям було повернено у власність або використання 863 релігійні будівлі і приміщення, включаючи 53 об’єкти архітектурної спадщини.

[212] Комітет ООН з прав людини, Заключні висновки Комітету з прав людини: Україна (CCPR/CO/73/UKR), жовтень 2001 року.

[213] Право на відмову від військової служби за особистими переконаннями: огляд існуючої ситуації, Квакерська Рада у Європейських Справах, http://www.quaker.org.

[214] Президент Л.Кучма звільнив С.Піскуна 29 жовтня 2003 року після звинувачень у корупції, зроблених Координаційним комітетом з питань боротьби з корупцією. Святослав Піскун обіймав посаду Генерального прокурора з 4 липня 2002 року. Після відставки Піскуна було призначено заступником Секретаря Ради національної безпеки та оборони. Пан Піскун стверджував, що його відставка була пов’язана з прогресом, якого він досяг у розслідуванні вбивства Ґонґадзе. У грудні 2004 року, С.Піскун оскаржив Указ Президента від жовтня 2003 року про його відставку, оскільки указ не містив законної підстави для звільнення згідно із законом про прокуратуру. Йому вдалося отримати дозвіл суду на продовження терміну оскарження. 9 грудня 2004 року Печерський районний суд м. Києва поновив С.Піскуна на його посаді. Наступного дня президент Л.Кучма видав Указ на виконання рішення суду. Л.Кучма не скористався своїм правом вимагати перегляду рішення суду в апеляційному порядку.

[215] Пан Омельченко заявив, що такий самий запит надійшов до Генпрокуратури від тодішнього Голови СБУ О.Турчинова.

[216] У своїй промові в Парламентській асамблеї Ради Європи 25 січня 2005 року Президент В.Ющенко двічі згадав про справу Ґонґадзе. Він подякував асамблеї за висловлення занепокоєння, коли було вбито журналіста Георгія Ґонґадзе. Він запевнив, що розслідування вбивства Ґонґадзе буде завершено, усі випадки насильства проти журналістів будуть розслідувані, а винних буде притягнуто до відповідальності.

[217] У червні 2005 року ЗМІ повідомили, що генерала Пукача було знайдено українською службою безпеки в Ізраїлі, але після того як відбувся витік цієї інформації з Генеральної прокуратури до газети він знову втік.

[218] Колишній російський олігарх, який отримав статус біженця у Великобританії та мешкає у Лондоні.

[219] Версію щодо того, як Мельниченко робив записи, яка до цього часу не ставилась під сумнів, було далі поставлено під сумнів тодішнім Головою СБУ Олександром Турчиновим, який у своєму квітневому інтерв’ю Інтернет-виданню «Українська правда» заперечив, що записи велись за допомогою диктофону, розташованого під диваном в кабінеті Кучми. Колишній майор Мельниченко підтвердив, що записуючі пристрої були розташовані в кількох місцях, але наполягав на тому, що він діяв сам.

[220] У червні 2005 року кілька Інтернет сайтів оприлюднили аудіо файли та розшифровки нібито розмов між Святославом Піскуном та послом США в Україні Джоном Гербстом і народним депутатом Віктором Пінчуком (зять Леоніда Кучми). На одному із записів розмов, голос схожий на С.Піскуна просив когось, хто звучав як В.Пінчук, допомогти в поновленні на посаді Генпрокурора та пообіцяв пану Пінчуку натомість не переслідувати Л.Кучму коли В.Ющенко стане Президентом. Оскільки розмова нібито відбулась 9 грудня 2004 року, кілька годин після того, як Київський районний суд постановив відновити С.Піскуна на посаді Генерального прокурора, пан Піскун нібито просив пана Пінчука переконати Кучму не подавати апеляцію на рішення суду. Пан Піскун заперечив проти того, що голос належав йому.

[221] Однак, правом на захист власної репутації продовжують зловживати державні посадові особи, навіть ті, які були призначені після Помаранчевої революції. Наприклад, новий губернатор Рівненської області п. Червоній подав позов про наклеп проти місцевої газети, вимагаючи відшкодування у розмірі бл. 7 500 євро. 11 травня 2005 року суд відхилив скаргу, посилаючись, зокрема, на статтю 10 Європейської конвенції з прав людини. Губернатор Закарпатської області п. Балога подав позови проти трьох місцевих газет, вимагаючи виплати відшкодування за шкоду його репутації в розмірі приблизно 20 000 євро, який він пізніше під тиском громадськості змінив на символічну одну гривню. На нашу думку, слід засуджувати вимагання надмірного та непропорційно великого матеріального відшкодування, особливо посадовими особами, оскільки великі грошові стягнення перешкоджають вільному руху інформації та мають «заморожуючий ефект» на свободу слова.

[222] Права людини в регіоні ОБСЄ, Звіт 2005 року Міжнародної гельсінської федерації.

[223] Наприклад, Кабінет Міністрів упродовж січня-березня 2005 року отримав більш ніж 170 000 звернень від громадян з усієї України та з-за кордону, що дорівнює їхній кількості за два попередні роки разом узяті. За цей самий період Секретаріат Президента отримав близько 36 000 звернень (17 492 у березні), більшість з яких стосувались порушень прав людини та правопорядку – вперше кількість подібних скарг перевищила кількість тих, що стосуються соціального захисту (джерело: «Українська правда», www.yushchenko.com.ua, www.kmu.gov.ua).

[224] Етнонаціональна структура українського суспільства виглядала наступним чином: українці (37,5 млн.), росіяни (8,3 млн.), білоруси (275 000), молдавани (258 600), кримські татари (248 200), болгари (204 600), угорці (156 600), румуни (151 000), поляки (144 100), євреї (103 600), вірмени (99 900), греки (91 500), татари (73 300), роми (47 600) та ін.

[225] №3558, поданий народними депутатами – представниками різних національних меншин (остання редакція від березня 2005 року), та №4027, поданий урядом у липні 2003 року.

[226] Висновок № 265/2003 (CDL-AD(2004)013) від 22 березня 2004 р.

[227] Висновок № 5/2003 (CDL-AD(2004)022) від 23 червня 2004 р.

[228] Висновок № 297/2004 (CDL-AD(2004)021) від 23 червня 2004 р.

[229] Висновок № 303/2004 (CDL-AD(2004)036) від 12 жовтня 2004 р.

[230]

Заключний звіт щодо України в Огляді про недопущення дискримінації в рамках Пакту про стабільність для Південно-східної Європи (SP/NDR(2003)025), грудень 2003 року Джерело: http://www.coe.int/T/e/human_rights/Minorities/3._CO-OPERATION_ACTIVITIES/1._Cooperation_activities/2._Stability _Pact_activities/PDF_SP_NDR(2003)025%20Final_Report_Ukraine.asp.

[231] Прийнята ПАРЄ 5 квітня 2000 року, Документ №8655, звіт Комітету з питань міграції, біженців та демографії, доповідач – лорд Понсонбі (Ponsonby).

[232] Верховний Комісар ООН у справах біженців Рууд Любберс (Ruud Lubbers), виступаючи на річному засіданні керуючого виконавчого комітету офісу Верховного Комісара у жовтні 2004 року, навів Україну як позитивний приклад країн, що знайшли вирішення для великих груп апатридів. Див. також українську сторінку на сайті Верховного Комісара: http://www.unhcr.ch/cgi-bin/texis/vtx/country?iso=u kr. Відповідно до даних Асоціації «Сприяння», станом на червень 2005 року близько 8 000 кримських татар та їхніх родин, які повернулись з депортації, залишались іноземними громадянами, і близько 1 000 – 2 000 осіб приїжджають щороку. Завдяки спрощеним процедурам натуралізація здійснюється швидше ніж прибуття нових репатріантів, і паспорти видаються за лічені тижні.

[233] Відповідно до коментарів органів влади України до попереднього проекту цього звіту, Міністерство праці та соціальної політики разом з Усеукраїнською спілкою громадських організацій «Конґрес Ромен України» розробило проект заходів щодо працевлаштування та перекваліфікації безробітних ромів та надання їм підтримки у розвитку малого бізнесу, який буде затверджено найближчим часом.

[234] ACFC/INF/OP/I(2002)010, джерело: http://www.coe.int/T/E/human_rights/minorities.

[235]

Державний департамент США, Звіт за 2004 рік про дотримання прав людини, 28 лютого 2005 року, http://www.state.gov/g/drl/rls/hrrpt/2004/41715.htm.

[236] Джерело: Інтерфакс-Україна, 31 серпня 2005 року.

[237] ACFC/INF/OP/I(2002)010, джерело: http://www.coe.int/T/E/Human_Rights/Minorities

[238] Відповідно до коментарів українських органів влади, ратифікація Протоколу №12 затримується з тих самих причин, що стосуються ратифікації Протоколу №14 (див. відповідну частину вище).

[239] Проте пан Міністр зауважив, що впровадження одного лише блоку Хартії, який стосується права на інформацію, потребуватиме 150 млн. грн. (близько 23 млн. євро) бюджетних коштів.

[240] Автор законопроекту, народний депутат В.Хара, одночасно подав пропозицію змінити існуючу процедуру ратифікації шляхом надання членам парламенту права подавати законопроекти про ратифікацію у випадках, коли уряд або Президент не роблять цього після спливу річного терміну з часу підписання Україною міжнародного договору.

[241] Відповіді на запитання див. тут:

http://assembly.coe.int/Main.asp?link=http://assembly.coe.int/Documents/Records/2005-1/E/0501251500E.htm#4.

[242] Текст промови взято із Персонального сайту В.Ющенка, http://ww2.yuschenko.com.ua/ukr/Press_centre/168/2197.