(044) 486–71–56 – Пряма телефонна лінія для допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької, Луганської областей та з питань діяльності Міністерства юстиції і підпорядкованих органів.         0–800–213–103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.         «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції АР Крим. Звертатися можна за телефоном: (044) 486-71-56.         До уваги неурядових організацій, вищих навчальних закладів та інших установ! Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини розроблено анкету для осіб, постраждалих внаслідок порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Російською Федерацією на окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також у Донецькій та Луганській областях України, та методичні рекомендації для її заповнення.         До уваги осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини! У зв'язку зі змінами, внесеними до Правила 47 Регламенту Європейського суду з прав людини, з 01 січня 2016 року було оновлено формуляр заяви та пояснювальну нотатку для його заповнення. З вказаними документами Ви можете ознайомитись у рубриці «Захист інтересів держави в Європейському суді» на офіційному сайті Міністерства юстиції України
Розпочав роботу новий сайт Міністерства юстиції України >>
Міністр юстиції України Петренко Павло Дмитрович
Петренко Павло Дмитрович
Міністр юстиції України

Стаття на тему “Нове в законодавстві з питань виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)”

Статтею 124 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Однак, не зважаючи на закріплене Основним законом України положення щодо обов’язковості виконання судових рішень, не завжди ці рішення виконуються боржниками у добровільному порядку, а тому для примусового їх виконання потрібен державний орган, яким є Державна виконавча служба. Зокрема, відповідно до Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

У минулому році в Україні розпочався процес реформування органів державної виконавчої служби, початком якого було прийняття Указу Президента України від 20.04.2005 № 701/2005 "Питання Міністерства юстиції України", яким доручено Кабінету Міністрів України подати пропозиції щодо внесення змін до відповідних актів законодавства стосовно утворення у складі Міністерства юстиції України урядового органу державного управління з питань державної виконавчої служби, передбачивши утворення відповідних територіальних органів для реалізації покладених на нього завдань.

Постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.2005 № 320 "Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції" було утворено у складі Міністерства юстиції на базі органів державної виконавчої служби Департамент державної виконавчої служби як урядовий орган державного управління.

В подальшому, Верховною Радою України прийнято Закон України від 23.06.2005 № 2716-ІV "Про внесення змін та доповнень до Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження", яким на законодавчому рівні реформовано систему органів державної виконавчої служби, зокрема визначено склад та компетенцію Департаменту державної виконавчої служби як урядового органу державного управління у складі Міністерства юстиції України, який реалізує єдину державну політику у сфері примусового виконання рішень, а також порядку призначення та звільнення з посади керівних та інших працівників даного органу.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2005 № 711 затверджено Положення про Департамент державної виконавчої служби.

Згідно статті 3 Закону України "Про державну виконавчу службу" до складу Департаменту державної виконавчої служби входять: державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

Слід зазначити, що пунктом 6.9. Резолюції 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо України, ухваленої на жовтневій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, одним із значним досягнень прогресу в Україні визначено прийняття у червні 2005 року закону, що "посилює діяльність державної служби виконання судових рішень у некримінальних справах".

На даний час процес реформування єдиного в Україні органу примусового виконання рішень завершено.

Поряд з цим, не менш нагальним питанням є не лише реформування згаданого органу, але й удосконалення існуючого порядку примусового виконання рішень, визначення місця виконавчого провадження, підвищення статусу органів державної виконавчої служби. У цьому напрямку Департаментом державної виконавчої служби постійно ведеться відповідна робота.

Зокрема, Законами України від 15.03.06 № 3538-IV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" та від 15.03.06 № 3541-IV "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень" внесено ряд змін та доповнень до законодавчих актів, які стосуються удосконалення процедури примусового виконання рішень та статусу органів державної виконавчої служби.

Так, статтею 55 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Відповідно до положень статті 124 Конституції України, статті 14 Цивільного процесуального кодексу України та статті 11 Закону України "Про судоустрій України" судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Тобто, початковою стадією до відновлення особою порушеного гарантованого Конституцією чи законами України права, свободи або інтересу є звернення нею до суду, після чого йде стадія безпосереднього розгляду судом відповідної справи та ухвалення рішення. Однак, наявність судового рішення, яке набрало законної сили, як зазначалось на початку даної статті, нажаль, як правило, ще не в повній мірі забезпечує повне відновлення порушеного права, свободи чи інтересу. Необхідне ще й безумовне обов’язкове виконання цього самого рішення. При цьому, не зважаючи на гарантованість Основним Законом України обов’язковості рішення, яке набрало чинності, для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян, нерідко судові рішення не виконуються боржниками добровільно, у зв’язку з чим держава зобов’язана забезпечити примусове його виконання. Отже, завершальною стадією судового процесу є виконання рішення і лише у виконавчому провадженні відбувається остаточне відновлення порушеного права, свободи чи інтересу.

При цьому, слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини у відповідних рішеннях наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної у Римі 04.11.1950, ратифікованою Верховною Радою України 17.07.97 із заявами та застереженнями, гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Таким чином, як зазначає вказаний Суд, ця стаття Конвенції проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, зазначає далі вказаний Суд, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (рішення у справі "Шмалько проти України" від 20.07.2004, заява № 60750/00; рішення у справі "Ромашов проти України" від 27.07.2004, заява № 67534/01 тощо).

Враховуючи зазначене, змінами, внесеними до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Крім того, до прийняття Верховною Радою України у березні поточного року вищевказаних змін, стаття 3 Закону України "Про виконавче провадження" визначала перелік рішень, що підлягали виконанню державною виконавчою службою, а стаття 181 цього ж Закону – перелік виконавчих документів, на підставі яких ці рішення підлягали виконанню. Тобто, згадані статті Закону були взаємопов’язані. До того ж, положення статті 181 прямо випливали із положень статті 3 цього ж Закону, адже виконавчі документи, зазначені у статті 181 Закону видавалися на підставі рішень, перелік яких містила саме стаття 3 Закону. При цьому, нерідко певне рішення одночасно було й виконавчим документом (наприклад, ухвали й постанови судів, виконавчі написи нотаріусів, постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом тощо).

Слід також зазначити, що окрім терміну "рішення" у зазначеному Законі використовується також термін "виконавчий документ". Так, відповідно до частини першої статті 2 вказаного Закону на Державну виконавчу службу покладається примусове виконання саме рішень в Україні. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених Законом (частина друга статті 1 Закону України "Про державну виконавчу службу").

Разом з цим, статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що умовою відкриття виконавчого провадження є пред’явлення саме виконавчого документа, а не рішення. Відповідно ж до абзацу другого частини другої статті 5 вказаного Закону державний виконавець здійснює необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.

Враховуючи тісний зв’язок положень статтей 3 та 181 Закону України "Про виконавче провадження", а також необхідність визначення у цьому Законі переліку як рішень так і виконавчих документів, що підлягають примусовому виконанню органами державної виконавчої служби, вищезазначеним Законом України від 15.03.06 № 3541-IV названі дві статті Закону об’єднано і статтю 3 цього Закону викладено у новій редакції, а саме – визначено виконавчі документи за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Згідно статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" виїмка чи вилучення документа виконавчого провадження здійснюється лише за рішенням суду. У зв’язку з цим, згаданим Законом України від 15.03.06 № 3538-IV у статті 178 Кримінально-процесуального кодексу України передбачено, що виїмка документа виконавчого провадження проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого частиною п’ятою статті 177 цього Кодексу. Крім того, зазначеним Законом чітко визначено порядок видачі документів виконавчого провадження органом державної виконавчої служби у разі одержання ухвали суду про витребування або вилучення документа виконавчого провадження, у зв’язку з чим Закон України "Про виконавче провадження" доповнено новою статтею 491.

Поряд з обов’язковістю виконання рішення суду, визначеною Конституцією України, Основний Закон також гарантує кожному недоторканість житла (стаття 30 Конституції України). Враховуючи це положення, стаття 5 Закону України "Про виконавче провадження" встановлює, що державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання.

У зв’язку з цим, шляхом внесення змін до положень чинного законодавства визначено порядок вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Так, відповідно до статті 376 Цивільного процесуального кодексу України питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця.

Законом України від 15.03.2006 № 3541-IV також удосконалено порядок звернення стягнення на грошові кошти боржника, що знаходяться на його рахунках в установах банків та інших фінансових установах при виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), порядок перерахування державним виконавцем стягнутих з боржника коштів на користь стягувача.

До того ж, даним Законом внесено зміни й до Господарського процесуального кодексу України, якими врегульовано порядок виконання претензії. Зокрема, визначено, що якщо претензію про сплату грошових коштів, до якої додано платіжну вимогу-доручення, визнано повністю або частково, у платіжній вимозі-дорученні зазначається визнана сума. Платіжні вимоги-доручення виконуються установами банків у порядку, встановленому Національним банком України (стаття 8 вказаного Кодексу).

Підсумовуючи викладене, зміни, внесені Законами України від 15.03.06 № 3538-IV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження" та від 15.03.06 № 3541-IV "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень", сприятимуть забезпеченню гарантій захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у процесі виконавчого провадження, а також значному підвищенню ефективності діяльності державної виконавчої служби щодо забезпечення своєчасного, повного та неупередженого виконання органами державної виконавчої служби рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Головний спеціаліст відділу
аналітично-методичного забезпечення Управління
законодавчо-методичного забезпечення
Департаменту державної виконавчої служби
Мельник Людмила Олексіївна