(044) 486–71–56 – Пряма телефонна лінія для допомоги жителям Автономної Республіки Крим, Донецької, Луганської областей та з питань діяльності Міністерства юстиції і підпорядкованих органів.         0–800–213–103 – телефонний номер системи безоплатної правової допомоги для людей, які зазнали кримінального або адміністративного переслідування. Дзвінки зі стаціонарних телефонів в межах України безкоштовні.         «Гаряча» телефонна лінія для працівників органів юстиції АР Крим. Звертатися можна за телефоном: (044) 486-71-56.         До уваги неурядових організацій, вищих навчальних закладів та інших установ! Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини розроблено анкету для осіб, постраждалих внаслідок порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Російською Федерацією на окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а також у Донецькій та Луганській областях України, та методичні рекомендації для її заповнення.         До уваги осіб, які бажають звернутися до Європейського суду з прав людини! У зв'язку зі змінами, внесеними до Правила 47 Регламенту Європейського суду з прав людини, з 01 січня 2016 року було оновлено формуляр заяви та пояснювальну нотатку для його заповнення. З вказаними документами Ви можете ознайомитись у рубриці «Захист інтересів держави в Європейському суді» на офіційному сайті Міністерства юстиції України
Розпочав роботу новий сайт Міністерства юстиції України >>
Міністр юстиції України Петренко Павло Дмитрович
Петренко Павло Дмитрович
Міністр юстиції України

Удосконалення правового регулювання в інформаційній сфері

На даний час інформаційне законодавство України в цілому відповідає європейським та світовим стандартам. Стаття 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини проголосила, що кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних установ та незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Регулювання основних засад діяльності засобів масової інформації в національному законодавстві України здійснюється як конституційними нормами - стаття 34 Конституції України, що повністю відповідає статті 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини, так і нормами Законів України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про інформаційні агентства", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", тощо.

Разом з тим, чинне законодавство не відповідає рівню розвитку інформаційних відносин та не в змозі адекватно вирішувати проблеми, що виникають в інформаційній сфері, оскільки більшість нормативно-правових актів в інформаційній сфері були прийняті до прийняття Конституції України. В першу чергу це стосується базового Закону України „Про інформацію", який навіть із значними змінами і доповненнями непридатний для задоволення потреб сьогодення.

Серед недоліків даного Закону є понятійний апарат, що призводить до неоднозначного тлумачення його норм. В першу чергу, визначення терміну „інформація" потребує суттєвого уточнення, оскільки розуміння інформації як відомостей лише про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, залишає поза увагою відомості про процеси (щось тривале у часі).

Класифікація основних видів інформації, що наводиться в Законі, є пасивною, тому потребує виключення, оскільки Закон має бути більш процедурним.

Потребує скорочення терміну розгляду запитів на інформацію у порівнянні з чинною редакцією Закону України „Про інформацію", відповідно до якої задоволення запиту здійснюється протягом місяця. Доцільно передбачити більш короткий термін розгляду запиту у випадку, коли запит не стосується надання великого обсягу інформації та не вимагає пошуку інформації серед значної кількості даних.

Слід встановити ефективний механізм реалізації права на доступ до інформації, зокрема, офіційної. При цьому, передбачити реалізацію активного права на доступ до офіційної інформації, зокрема, шляхом направлення інформаційних запитів до суб’єктів владних повноважень та можливості відвідування їх засідань та пасивного права шляхом отримання інформації через обов’язкове оприлюднення суб’єктами владних повноважень своїх нормативно-правових актів, звітів про діяльність, тощо.

Для забезпечення контролю за дотриманням права на інформацію слід передбачити наглядову інстанцію, яка здійснювала б нагляд за режимом доступу до інформації та передбачити більш чіткий механізм оскарження рішень у разі відмови від надання відкритої за режимом доступу інформації та посилити відповідальність. З метою встановлення дієвого механізму реалізації конституційного права людини і громадянина на доступ до інформації слід покласти здійснення відповідного нагляду на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Найбільші труднощі на сьогоднішній день виникають у сфері доступу громадян до інформації, якою володіють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Свідченням цього є скарги громадян на відмову у задоволенні запитів на відповідну інформацію до органів вищого рівня чи суду.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування в більшості випадків безпідставно відмовляють у наданні певної інформації відносячи її до інформації з обмеженим доступом, неправомірно застосовують такі грифи як: „Опублікуванню не підлягає", „Не для друку".

Разом з тим, стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Конституцією України передбачається також вичерпний перелік підстав, на основі яких право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію можна обмежити. Зокрема, як випливає з частини 3 статті 34 Конституції України, здійснення права на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

В чинній редакції Закону України „Про інформацію" визначено, що щодо інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування може бути встановлено обмежений доступ, тобто надано статус конфіденційної.

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть на власний розсуд обмежувати доступ до належної їм інформації, крім інформації, яка становить державну таємницю. Тобто, право власника інформації поширювати або засекречувати її за власним вибором вказаним органам не належить.

Таким чином, загальний рівень і конкретні рамки свободи вибору тих або інших дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб визначаються безпосередньо нормами Конституції і законів України. Ці рамки не підлягають жодному розширеному тлумаченню на рівні підзаконних нормативних актів. Проте, на практиці в Україні склалася ситуація, коли подібний акт все-таки було прийнято. Йдеться про Інструкцію про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893.

Якщо брати до уваги зарубіжний досвід, то у різних країнах існують різноманітні моделі законодавства про принципи доступу осіб до офіційної інформації. Найстаріша з них шведська модель, яка започаткована ще з 1766 року.

У європейських країнах, таких як, зокрема: Нідерланди, Іспанія, Португалія, Австрія, Угорщина, Естонія, Бельгія, Франція, Греція, Італія загальне право доступу до офіційної інформації закріплено нормами конституції або звичайного законодавства.

У деяких країнах, таких наприклад як Скандинавія, Швеція і Фінляндія, є закони, що надають громадянам основне право доступу до документів, які знаходяться у володінні органів влади, причому саме законом встановлено й обмеження цього права з метою захисту конфіденційної інформації за характером інформації чи документі, які перебувають на стадії підготовки.

Орієнтація України на створення інформаційного суспільства та інтеграцію до Європейського Союзу вимагає адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу інформаційній сфері.

Питанням доступу до інформації, яка перебуває в розпорядженні органів державної влади, присвячено ряд Рекомендацій Ради Європи. Серед них можна виділити Рекомендацію Ради Європи № К (81) 19 1981 р. "Про право доступу до інформації, яка перебуває в розпорядженні органів державної влади" та Рекомендацію Rec (2002) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам - учасницям "Про доступ до офіційних документів".

Рекомендація Ради Європи № К (81) 19 1981 р. "Про право доступу до інформації, яка перебуває в розпорядженні органів державної влади" охоплює низку принципів, які мають бути реалізовані при удосконаленні інформаційного законодавства в частині доступу до інформації, якою володіють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а саме:

  • запитувачі не мусять вказувати причину запиту (Принцип V.1);
  • формальні вимоги до запитів мають бути зведені до мінімуму (Принцип V.2);
  • запити повинні розглядатись органом влади, який володіє таким документом (Принцип VІ.1);
  • запити повинні розглядатися на підставі рівності (Принцип VІ.2);
  • запити повинні розглядатись швидко (Принцип VІ.3);
  • доступ має надаватись шляхом надання змоги переглянути оригінали документів або копії, беручи, в розумних межах, огляд на побажання запитувача (Принцип VІІ.1);
  • якщо лише частина документа є конфіденційною, до нього має бути наданий частковий доступ (Принцип VІІ.2);
  • доступ до оригіналів документів в стінах органів влади повинен бути безкоштовним, при цьому за виготовлення копій може братись плата, виходячи з собівартості (Принцип VІІІ);
  • у разі відмови повинна надаватись можливість подати заяву до суду або іншого незалежного і безпосереднього органу влади, встановленого законом (Принцип ІХ).

Парламентська Асамблея Ради Європи з метою дотримання верховенства права та захисту прав людини закликає органи влади України покращити правове регулювання доступу до інформації, суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів та розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства (Резолюція № 1466 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи "Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною" від 5 жовтня 2005 року).

З метою забезпечення належного виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, досягнення відповідності політичній складовій Копенгагенських критеріїв щодо набуття членства в Європейському Союзі та беручи до уваги Резолюцію N 1466 (2005) і Рекомендацію N 1722 (2005) Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року, Указом Президента України від 20 січня 2006 року N 39 затверджено План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи.

Серед пріоритетних напрямків в інформаційній сфері цим Планом заходів передбачено забезпечити необхідні правові умови для реалізації права на свободу вираження поглядів та доступ до інформації, для чого підготувати відповідно до стандартів Ради Європи та подати в установленому порядку Кабінету Міністрів України законопроект про нову редакцію Закону України "Про інформацію".

Відповідальним виконавцем за розробку цього законопроекту згідно відповідного доручення Прем’єр-міністра України визначено Міністерство юстиції.

У зв"язку з чим, наказом Мін’юсту створено міжвідомчу робочу групу з підготовки проекту Закону України „Про внесення до Закону України „Про інформацію" з метою викладення його в новій редакції. До складу робочої групи входять представники центральних органів виконавчої влади, Національної спілки журналістів та засобів масової інформації.

При підготовці вказаного законопроекту нагальною потребою є залучення громадськості до його обговорення, оскільки закон має визначити механізм реалізації права кожного вільно створювати, збирати, використовувати і поширювати інформацію, яке гарантоване їм Конституцією України.

З цією метою Міністерство юстиції розмістило на своєму офіційному сайті в мережі Інтернет проект Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про інформацію" (нова редакція) для висловлення громадськістю своїх зауважень та пропозицій.

Прийняття цього Закону України „Про інформацію" в новій редакції має створити належне правове забезпечення дотримання статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства та стане поштовхом для подальшого розвитку інформаційного законодавства.

Заступник начальник відділу
з питань соціального захисту
М.Є. Литвин